Канаки, або оранг-канак () є одним з 18 племен корінного населення Півострівної Малайзії. Вони також є найменшою етнічною групою серед всього населення Малайзії.
Незважаючи свою мізерну чисельність, більшість представників цього мікроетносу добре зберігає свою ідентичність. Проте сумна динаміка чисельності канаків свідчить, що над їх унікальними мовою і культурою нависла реальна загроза зникнення. Вони продовжують існувати лише через низький рівень контактів з іншими людьми, через той факт, що традиції народу не схвалюють мішані шлюби з іншими етнічними групами.
Корінні жителі Півострівної Малайзії мають особливий статус, закріплений законодавством країни. До них застосовується спеціальний термін оранг-аслі (Orang Asli), що малайською означає «споконвічні люди», «прадавні мешканці», «оригінальні народи», «перші народи», «аборигени». Вони перебувають під опікою державного Департаменту розвитку оранг-аслі (, до 2011 року Департамент у справах оранг-аслі, ). Метою діяльності департаменту є підняття рівня життя корінного населення до середніх показників по країні.
Оранг-аслі не утворюють єдиної спільноти, фактично це конгломерат різних за походженням, культурою, способом життя, мовою та расовими ознаками племен і народів. Для зручності адміністрування JHEOA поділяє їх на 18 племен, об'єднуючи у 3 групи по 6 племен у кожній. Це групи негритосів (), сеноїв () та прото-малайців (). Канаки належать до останньої з них.
Незважаючи на належність до категорії корінного населення, канаки є відносно недавніми жителями країни. Вони живуть на Малайському півострові лише близько 200 років. Їх батьківщиною є острови архіпелагу Ріау-Лінга, розташовані далі на південь, в межах нинішньої Індонезії. Там, на невеличкому острові Дайк () і досі живе плем'я секанаків (), споріднене, як вважають, з канаками Півострівної Малайзії.
Канаки є найменш дослідженою групою оранг-аслі. Зазвичай вони ухиляються від контактів з іншими людьми, тому дослідники приділяли їм мало уваги. Лише останнім часом малайзійські вчені опублікували низку матеріалів, присвячених цьому племені.
Розселення
Канаки живуть лише в одному селі Сунгай-Селангі (), розташованому на північний схід від Мавай (), в межах округу Кота-Тінгі () у східній частині штату Джохор. Окрім них у Сунгай-Селангі живе ще лише декілька малайців.
Чисельність Наявні в різних джерелах дані дозволяють певною мірою відслідкувати динаміку чисельності канаків: 34 особи (1952, Williams-Hunt), 38 осіб (1960), 40 осіб (1965), 40 осіб (1969), 36 осіб (1974), 37 осіб (1980), 64 особи (1996, JHEOA), 73 особи (2000, COAC), 83 особи (2003, COAC).
Перепис, проведений у 2008 році серед громад оранг-аслі штату Джогор місцевим Департаментом оранг-аслі (), охоплював п'ять основних груп прото-малайців: джакунів, селетарів, куалів, темуанів і канаків. Перепис показав, що канаки є найменшою з цих п'яти груп, вони налічували лише 85 осіб, або 0,72 % від загальної чисельності прото-малайців, яка склала 11701 особу. Всі вони, а це 23 сім'ї, були жителями села Селангі.
За даними Департаменту у справах оранг-аслі у 2010 року в Малайзії проживало 29 сімей канаків, які складалися зі 139 осіб (2010, JHEOA). Вони становили 0,18 % прото-малайців і 0,1 % загальної чисельності оранг-аслі.
Мова Говорять канацькою мовою, яка належить до малайської групи австронезійських мов. Канацька мова є мало дослідженою. Лише на початку 2000-х років доктор Мохаммед Шаріфудін Юсуф () під час польових досліджень вперше склав список слів діалекту канаків, представлений у фонетичному вигляді. Скориставшись цими записами, читач зможе правильно вимовляти канацькі слова, навіть якщо він ніколи не спілкувалися з носіями мови.
У загальних рисах канацька мова є дуже подібною до малайської, особливо в лексиці та системі звуків, але відрізняється особливим акцентом та деякими іншими особливостями. Іноді її називають грубим діалектом малайської мови.
Більшість канаків добре розмовляє рідною мовою. Але канацька мова перебуває під все зростаючим тиском з боку стандартної малайської мови, особливо помітною ця тенденція є серед молодого покоління. Малайська для канаків є мовою шкільного навчання. Враховуючи малу чисельність носіїв канацької мови, можна констатувати, що вона перебуває під серйозною загрозою зникнення.
Релігія Більшість канаків продовжує дотримуватись традиційних вірувань, які являють собою складний набір різних культів і ритуалів. Вони вірять в існування духів і душ, вірять в силу духів, які, в разі потреби, стають для них джерелом допомоги. Численні табу, що передаються з покоління в покоління, регулюють повсякденне життя канаків. Ці люди мають цілий комплекс міфів і легенд, пов'язаних з вірою в надприродні божества. Традиційні шамани виступають як медіуми, що спілкуються з невидимими силами.
У результаті місіонерської діяльності частина канаків вже прийняла іслам або християнство. Joshua Project оцінює релігійний склад членів племені таким чином: 81 % прибічники традиційних вірувань, 15 % мусульмани, 4 % християни. У той же час, статистика JHEOA говорить, що практично всі канаки є мусульманами: 65 осіб у 1997 році. Ісламізацію народу пов'язують із активною урядовою політикою в цьому напрямку, яка проводилась у 1980-ті роки.
Історія
У складі оранг-лаутів У минулому канаки були одним із племен «морських циган», або оранг-лаутів, морських кочівників і піратів з архіпелагу Ріау-Лінга, розташованого на схід від великого острова Суматра. Вважається, що канаки походять з маленького острова Секанак (), розташованого в цьому архіпелазі, на північ від острова Батам.
Оранг-лаути відігравали важливу роль в історії малайської державності. Особливі стосунки між оранг-лаутами та малайськими правителями склалися ще за часи імперії Шривіджая (VII—XI століття). У цій державі морські кочівники виконували роль військо-морського флоту. Протягом сотень років відданість оранг-лаутів малайським правителям була вирішальним фактором у збереженні і процвітанні держави. Ці особливі стосунки були успадковані в XIV столітті султанатом Малакка, а тоді його наступником — султанатом Джохор. Оранг-лаути продовжували займати видні позиції в Джохорській імперії ще в XVII—XVIII століттях. Зокрема, й плем'я оранг-канаків згадується в легендарному Малайському літописі (). На початку XIX століття канаки зустрічаються й у записках європейських дослідників, зокрема Логана (Logan, 1847).
Акт царевбивства 1699 року в Джохорі привів до влади нелегітимного правителя і зруйнував усталені відносини між султаном та оранг-лаутами. Останні не визнали нової влади і стали, певною мірою, безконтрольно займатися піратством. Племена морських кочівників не раз міняли місце своєї дислокації. Зокрема, плем'я оранг-канаків було засвідчене в затоці Секана (Sekana) на північному узбережжі острова Сінгкеп (), що в архіпелазі Лінга. Очолював його тоді ракьят (титул вождя у племен оранг-лаутів островів Лінга) на ім'я Пангліма Раман (). Сюзеренами канаків були правителі султанатів Бінтан і Лінга, залежні від султана Джохору. Плем'я згадується в ті часи як не дуже вправні пірати, які у своїх грабіжницьких походах сягали узбережжя Сіаму і Кохінхіни.
Подальша політична ситуація складалася не на користь оранг-лаутів. Наприкінці XVIII століття правитель Сіаку, султанату на східному узбережжі Суматри, закликав собі на службу іланумів (іранунів), які помітно переважали оранг-лаутів у військово-морській справі. Іншою важливою тенденцією в регіоні стало зміцнення позицій європейців, у першу чергу голландців та англійців, які в XIX столітті вже міцно закріпилися в районі Малакської протоки. Європейцям була недовподоби піратська діяльність в регіоні, і вони стали проводити військові операції проти іланумів та оранг-лаутів. 1843 року була проведена акція «примирення» канаків. Султан Лінга, на вимогу голландців, умовив їх припинити заняття піратством. Того ж таки року голландські військові зруйнували поселення канаків в затоці Секана, змусивши плем'я переселитися вглиб острова. Щоб продемонструвати вірність султанові, канаки символічно спалили свої човни й зобов'язалися зайнятись сільським господарством, до якого не мали жодних навичок і хисту. Нове заняття вони сприйняли як кераг (), тобто панщину.
Після 1862 року не було більше ніяких ознак наявності канаків в затоці Секана (Sopher, 1965). Натомість вони згадуються в переліку оранг-лаутських племен, які були васалами султана Джохору. Тодішнє суспільство султанату було сильно структуроване, кожне з васальних племен займало в ньому строго визначене для нього місце, яке відповідало статусу племені й зобов'язувало до виконання певних обов'язків на користь сюзерена-султана. Статус оранг-канаків був доволі високим, вони керували кораблями султана. На той час канаки мали своє поселення поблизу острова Бінтан, на південь від Сингапуру, але досить часто на тривалий час змушені були покидати домівки; це могло тривати й більше року.
Переселення на Малайський півострів Дата і причини переселення канаків з Бінтану на Малайський півострів залишаються до кінця не з'ясованими. Різні джерела наводять суперечливі дати, розбіжність між якими становить понад 100 років. Один із недатованих документів, що зберігається в архівах Департаменту оранг-аслі в Джохор-Бару, стверджує що перша група канаків у кількості близько 100 осіб була доставлена голландцями в округ Кота-Тінгі в 1758 році для роботи на плантації чорного перцю в селі Сунгай-Папан (). Після того, як плантацію було закрито, вони перебралися в місцевість Лебак-Мінчин () біля підніжжя гори Панті () і заснували тут нове поселення. Там вони стали займатися вирощуванням плодових дерев і збиранням лісових продуктів.
Самі ж канаки стверджують, що їхні предки кількістю приблизно в 150 осіб свого часу припливли в невеликих човнах до узбережжя Джохору, піднялися у внутрішні райони річкою Седілі () й зупинилися в місцевості Мавай-Лама (), де й заснували своє поселення. Переселення з островів Ріау, які вони вважають своєю батьківщиною, було, на їх думку, викликане деспотичним поводженням голландців (). Втікачі вибрали Мавай-Лама в окрузі Кота-Тінгі через його ізольоване розташування; тут вони могли уникнути контактів зі сторонніми, по відношенню до яких відчували панічний страх. Інші інформатори-канаки стверджували, що їхніх предків переселив у Кота-Тінгі сам султан Джохору. Таке твердження має підстави, адже на той час у Джохорі стали займатися товарним збиранням каучуку, який користувався великим попитом на європейських ринках. Для виконання цих робіт султану потрібні були робочі руки, які він легко міг отримати від своїх підданих. Як раби на каучукових плантаціях, мабуть, працювали й канаки. Дати переселення в Джогор, зрозуміло, зафіксовані не були.
Так чи інакше, а канаки вважають Лебак-Мінчин своєю новою батьківщиною, саме тут розташовані їх традиційні лісові угіддя.
Виселення в Селангор Канаки жили в більш-менш спокійно в селі Мавай-Лама до часів Малайської війни (1948—1960), коли китайські повстанці-комуністи виступили проти британської влади в Малаї. Повстанці користувалися допомогою й підтримкою з боку корінних народів, жителів внутрішніх лісових районів країни. З метою розірвати такі шкідливі для уряду зв'язки, англійці організували переселення корінних громад в так звані «нові села», розташовані в інших, підконтрольних владі, регіонах країни. Ця доля спіткала й канаків. 1951 року їх переселили з Мавай-Лама до Центру досліджень аборигенів (), розташованому в селі Сунгай-Ґомбак () в штаті Селангор, за 13 км від Куала-Лумпуру.