Уставобранітелі () — політичне угрупування в Сербському князівстві у 1830-50-х роках, яке виступало за введення в країні конституції, що обмежувала б владу князя, а після прийняття Стрітенського статуту в 1835 році та Конституції 1838 року — за дотримання норм конституції.
Сербським князівством з 1817 року правив князь Милош Обренович (1780—1860). 30 листопада (12 грудня) 1830 року на Великій народній скупщині був зачитаний османського султана, який визнавав Сербське князівство автономним по відношенню до Османської імперії з незалежним державним управлінням. Одночасно князь Сербії Мілош Обренович отримав берат (указ), що давав йому право передавати престол спадкоємцям. Мілош, як і раніше, мав намір залишатися необмеженим господарем країни. Це викликало невдоволення серед великашів (великих землевласниківВеликаши. Советская историческая энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. Под ред. Е. М. Жукова. 1973—1982. ), які хотіли впливати на державні справи і не бажали мати в Сербії авторитарну тиранію.
На початку 30-х років XIX століття в Сербії утворилась опозиційна до князя політична сила, яку складали високопоставлені урядовці, заможні торговці тощо. Вони вимагали обмеження самодержавної влади князя та введення конституції (), за що і отримали назву «уставобранітелі» — захисники конституції. Очільниками опозиції були великаші , , брати і , батько та син та Ілія Гарашанін, які об'єднали навколо себе тих, хто вимагав проведення в країні більш ліберальної господарчої політики та встановлення законності — правової гарантії особистості та майна. Основні принципи уставобранітелів полягали у повазі до закону та приватної власності, у свободі торгівлі та в освіті нації.
Конституція 1835 року
Політична боротьба всередині пануючого класу Сербії між князем Мілошем і великашами загострилася настільки, що в січні 1835 року ягодинський великаш очолив проти князя . Також у плануванні повстання брали участь Стоян Сімич, Оврам Петронієвич, , Джордже Протич та . Протич запропонував вбити князя, інші наполягали лише відсторонити його від влади. Радойкович був проти обох цих рішень, він виступав за обмеження влади князя конституцією, скасування примусової праці, надання людям право використовувати ліси і ліквідацію особливих привілей в експортній торгівлі. Коли настав час діяти, тільки Радойковичу вдалося зібрати людей до виступу. Повстанці прибули до Крагуєваця, столиці Сербії на той час. Тома Вучич погодився виступити посередником між князем та повстанцями. Князь залишив столицю, і на зустріч для перемов від імені князя прибув його секретар . Після розмови Давидович та 35 делегатів від повстанців вирушили до князя Мілоша, щоб передати йому свої вимоги. Після цього князь повернувся до Крагуєваця і примирився з керівниками повстання зі словами: «Сви смо криви; и ја сам сâм често грешио; трудимо се да се сви исправимо и опростимо узајамно једни другима» («Ми всі винні; я сам часто був неправий; ми намагаємося виправити все і пробачити один одного») . Наляканий Мілош Обренович вирішив задовольнити вимоги заколотників — прийняти конституцію і створити державну раду.
1835 року, у день Стрітення, у Крагуєваці почалося засідання народної скупщини. Наступного дня, , скупщина в урочистій обстановці прийняла першу Сербську конституцію, розроблену Димитріє Давидовичем, секретарем князя Мілоша. Текст Конституції 1835 року (так званий Стрітенський статут) Давидович склав за зразками конституцій Західної Європи і в першу чергу — французької. Конституція проголошувала рівність громадян перед законом. Усі громадяни Сербії отримували однакові права: недоторканність особи та житла, право на законний суд, свобода пересування і вибору місця проживання, право на вибір професії, право вільно розпоряджатися власним майном, свобода віросповідання. Громадяни звільнялися від примусової праці на користь чиновників. Чиновники отримували довічне призначення і мали право на пенсію. За конституцією народна скупщина складалася зі 100 поважних осіб і повинна була скликатися щорічно. Тільки народна скупщина мала можливість ввести нові податки. Згідно з конституцією засновувався новий політичний орган — Державна Рада, з якою князь тепер ділив законодавчу та виконавчу владуТекст Конституції Князівства Сербія 1835 року .
На підставі нової Конституції князь призначив п'ять міністрів: міністром юстиції став , міністром внутрішніх справ і міністром освіти — автор конституції Димитріє Давидович, міністром закордонних справ — Оврам Петронієвич, міністром фінансів — Олекса Сімич і міністром оборони — Мілета Радойкович. До Державної Ради, як «дійсні державні радники», увійшли (голова Ради), Йосиф Мілосавлєвич, Тома Вучич-Перішич, Мілосав Здравкович Ресавац, Михаїло Герман, Джордже Протич і Ранко Майсторович; як «державні радники» — Джордже Парезан, Янічиє Джурич, Цветко Раєвич і Тодор Хербез. Головним секретарем став Стефан Радічевич. Уставобранітелі — противники Мілоша — отримали високі посади в державному управлінні.
Але Османська, Австрійська та Російська імперії виступили проти конституції, знайшовши її занадто революційною та республіканською. Скориставшись цим, 17 березня 1835 року Мілош скасував обмежуючу його владу конституцію (через місяць після її оприлюднення).
Конституція 1838 року
Проте політична ситуація в Сербії вимагала невідкладного рішення питання про конституцію, покликану врегулювати внутрішнє життя в країні. У квітні 1835 року, майже через місяць після скасування Стрітенського статуту, сформувалася редакційна комісія нової конституції, куди ввійшли Оврам Петронієвич, Йокса Мілосавлєвич, Олекса Сімич, Джордже Протич, і Стефан Радічевич. Створений проект конституції вони надіслали до Константинополя для розгляду Портою. 10 (22) грудня 1838 року османським султаном була октройована нова конституція Сербії, так звана «османська конституція». Ця конституція впорядковувала державно-правові відносини в країні і сприяла розвитку князівства. Конституція закріплювала соціально-економічні та політичні завоювання сербів: скасування кулука (примусової праці), ліквідацію спахійськогоСпахії — османські феодали, що отримували земельні пожалування за несення військової служби. землеволодіння, заборону відновлювати феодальні відносини, свободу торгівлі тощо. За новою конституцією чиновники отримували привілеї: скасування тілесних покарань, звільнення жалування від оподаткування, надання пенсії. Важливе місце в конституції відводилося питанням організації суду.
Особливістю конституції 1838 року стало повне ігнорування скупщини як державного органу. Крім князя і центрального уряду з трьох міністрів (внутрішніх справ, фінансів і правосуддя) створювалася рада як найважливіший владний орган. Рада складалася з 17 членів з числа видатних великашів на довічний термін. Володіючи дуже широкими повноваженнями, рада перетворилася невдовзі в олігархічний орган. Змінити склад ради князь не міг без згоди Порти. Як і без згоди османського султана не могли бути внесені зміни до прийнятої конституціїТекст Конституції Князівства Сербія 1838 року . Таким чином, Порта забезпечила собі потужний засіб впливу на внутрішньополітичну ситуацію в Сербії. З самого початку до ради ввійшли особисті противники князя.
Відсторонення Обреновичів Мілош Обренович розпочав боротьбу за скасування неприйнятної для нього конституції, розраховуючи на підтримку з боку Росії, яка мала натиснути на Порту, щоб та повернула князеві колишні владні права. Уже через 2 місяці після прийняття нової конституції, 13 лютого 1839 року, Мілош демонстративно покинув країну і вирушив жити в Земун, який у той час належав Австрії. Тільки після наполегливих умовлянь російського та британського консулів Мілош повернувся до Князівства Сербія. Намагаючись звільнитися від супротивників за допомогою бунту серед населення, князь Мілош доручив своєму братові підняти повстання (Йованова буна) в окремих округах і військових гарнізонах. Але сербський князь виявився нездатним боротися проти ради, яку складали уставобранітелі. Законом від 27 квітня 1839 року права ради ще більш розширювалися за рахунок обмеження князівської влади.
13 червня 1839 року Мілош Обренович відрікся від престолу на користь свого старшого сина Мілана і залишив Сербію. Проте важко хворий Мілан менш ніж через місяць помер 8 липня 1839 р. Уставобранітелі розділилися на дві фракції — дехто бажав змінити правлячу династію і віддати престол Олександру Карагеоргієвичу, сину Карагеоргія, інші вважали, що князем повинен бути молодший син Мілоша — Михайло Обренович. Старійшини обрали князем 15-річного Михайла (1823—1868), який на той час мешкав в одному з батьківських маєтків у Бухаресті. Михайло вирушив до Стамбула до султана Абдул-Меджида, який визнав обрання Михайла князем Сербії.
Оскільки князь був неповнолітнім, уставобранітелі сформували регентську раду, куди ввійшли Єфрем Обренович (дядько молодого князя), Тома Вучич-Перішич і Оврам Петронієвич. Влада в Сербії фактично перейшла до уставобранітелів. Михайло III Обренович прибув до Сербії лише в березні 1840 року.
Суперечності між новим князем та захисниками конституції загострювались. Уставобранітелі, яким належала більшість у Раді, підняли повстання в деяких частинах країні. Проте заколот був придушений. Порта відправила до Белграда свого емісара Мусу-ефенді, якому доручили розібратись у взаєминах, що склалися між князем та радою. 20 липня (1 серпня) 1840 року була скликана народна скупщина, яка оголосила винуватцями заворушень уставобранітелів, серед яких називалися Тома Вучич, Оврам Петронієвич, Лазар Теодорович, Ілія Гарашанін, Мілутин Гарашанін, Стоян Сімич, , Матія Ненадович, , , . Скупщина вирішила, щоб лідери уставобранітелів залишили Сербію. Вигнанці вирушили до австрійського Земуна, Волощини та Османської імперії. Оврам Петронієвич і Тома Вучич знайшли притулок у Константинополі.
Князь Михайло Обренович, продовжуючи політику свого батька, підвищив раніш зменшений щорічний подушний податок () з 5 талерів до 6, що викликало серйозне невдоволення серед населення. Користуючись реакцією сербів на підвищення податку, уставобранітелі на чолі з Томою Вучичем, що таємно повернувся до Сербії, 18 (30) серпня 1842 року при підтримці Османської та Австрійської імперії розпочали проти Михайла. Уставобранітелі переконали Порту, що до молодого князя слід ставитись як до виборного, а не спадкового правителя. Повстання, що підтримало селянство, завершилося перемогою уставобранітелів — у ніч на 26 серпня (7 вересня) 1842 року князь у супроводі деяких міністрів і членів Ради втік до Австрії. Постало питання обрання нового князя Сербії. У країні була утворена тимчасова адміністрація, до якої входив як голова уряду Оврам Петронієвич та як «предводитель» нації Тома Вучич-Перішич. Порта визнала законність нової сербської адміністрації.
Під час правління уставобранітелів відбулось упровадження низки прогресивних заходів в економічній області, але при цьому також зміцнювався бюрократичний державний апарат. З 1838 року по 1842 рік число чиновників збільшилось удвічі з 568 до 1151, з яких 286 служили в міністерстві внутрішніх справ. Уся повнота влади в країні належала олігархічній раді, яка встановила поліцейський режим.
Обрання князем Олександра Карагеоргієвича
2 (14) вересня 1842 року була скликана скупщина, яка обрала князем Сербії Олександра Карагеоргієвича (1806—1885), молодшого сина Карагеоргія. Обрання нового князя підтверджувалося султанським фірманом 26 жовтня 1842 року. Також цього дня відбулось оприлюднення князівського указу про призначення на посади міністрів та членів ради. Прем'єр-міністром країни став Оврам Петронієвич, що також отримав посаду міністра іноземних справ. Керівник повстання Тома Вучич очолив міністерство внутрішніх справ.