Коштовне каміння Старого світу

Справжнє ювелірне мистецтво виникає в середньовіччі, проте огляд історії освоєння коштовних каменів розпочнемо з більш ранніх часів. В країнах Сходу, — основних постачальниках самоцвітів, — більшість розробок, розпочато до нашої ери.

Дорогоцінні камені — ґеми Хоч би якими давніми були відкриті археологами й істориками пласти людської цивілізації, серед знахідок незмінно присутні різноманітні прикраси. Важко точно окреслити період, коли коштовне каміння ввійшло в життя людини (в різних частинах ойкумени цей час неоднаковий). Археологічні розкопки, проведені на вельми багатих самоцвітами територіях Індії та М'янми, свідчать, що давнє населення прикрашало себе, свою зброю та начиння вже у VIII—VI тис. до Р. Х. (використовували здебільшого місцеві халцедони, агати, нефрити, які легко виявити й добути) . З самого початку дорогоцінні камені приваблювали людину чудовими барвами й досконалими формами кристалів, породжували містичні уявлення про незвичайні властивості самоцвітів, зокрема чудодійну силу оберігати людину від зла та хвороб. Розвиток релігійних уявлень сприяв відношенню до рідкісних каменів, як до магічних супутників богів. Зображення єгипетської богині Хатхор поєднували з бірюзою та малахітом. Бога Вішну зображували в Індії з яскравим рубіном на грудях (рис…). Третє око Шиви в храмових статуях іноді оздоблювали дорогоцінним алмазом. За розповіддю Геродота храм Геракла в Тирі прикрашав стовп, виточений з валуна зеленого берилу. Смарагди оточували богиню Фуру в храмах доколумбової Америки. Богам щедро жертвували їх улюблені камені.

"В руки візьми ти кристал, незрівнянний сяючий камінь, Променів виблиск небесних замкнений в камені дивнім. Радує серце богів його надзвичайна прозорість. Якщо з кристалом в руці ти підійдеш до храму святого, Просьбі смиренній твоїй небеса не відмовлять ніколи». («Літика», IV ст.)

Численні згадки самоцвітів у Біблії (середина II тис. до Р. Х.) свідчать про використання їх в культових обрядах і в широкому вжитку (загалом у Біблії згадується 31 дорогоцінний камінь). Так, наперсник (нагрудна чотирикутна пектораль) першого первосвященика Аарона містив 12 дорогоцінних каменів (рис…). Сам Бог наказав як створити наперсник: «І понасаджуєш на йому оправлене каміння, чотири ряди каміння; один ряд: сард, топаз і смарагд, ряд перший; а другий ряд: гранат, сапфір і діамант; а ряд третій: опал, агат і аметист; а четвертий ряд: хризоліт і онікс і яспіс; оправлені в золото будуть вони в своїх кубельцях. І будуть камені по іменам синів Ізраїлевих, дванадцять по іменам їх; вирізані як печатка, кожен із ім'ям своїм буде, по дванадцяти колінах» (Друга книга Мойсея, 28: 17–21) .

В Об'явленнях св. Іоана(Івана) Богослова захоплення від краси священного християнського міста, нового Єрусалиму, що сходить з небес, відображено порівняннями з коштовними каменями: «А була будівля муру його ясписова, а город — золото чисте, подібне до чистого скла. А підвалини муру міського всяким дорогим камінням прикрашені. Перша підвалина яспис, друга сапфір, третя халцедон, четверта смарагд, п'ята сардонікс, шоста сердолік, сьома хризоліт, восьма берил, дев'ята топаз, десята хризопраз, одинадцята гіацинт, дванадцята аметист. А дванадцять брам, то дванадцять перлин. А кожна брама із однієї перлини. А вулиці міста — то золото чисте, мов скло прозоре» (Об'явлення, 21: 18—21).

Самоцвіти згадуються в одному з найдавніших літературних творів людства «Епосі про Гільгамеша», створеному в Давньому Шумері у XXII ст. до Р. Х. Окремі відомості про мінерали можна знайти в індійських «Ведах» (XI — Х ст. до Р. Х.). Найдавніші погляди китайських мислителів на коштовні камені викладені в трактаті «Сан-Хей-Дін» («Давні розповіді про гори та людей»), який описує 17 мінералів і датований серединою I тис. до Р. Х. Найбільш вагомими працями античного світу в галузі мінералогії слід вважати трактат Теофраста «Про камені» (IV ст. до Р. Х.) і енциклопедичний труд Плінія «Природнича історія» (77 р. нашої ери), в який зокрема входить том «Природнича історія копалин».

В індуїстських книгах «Гарудапурана» й «Агастімата» (раннє середньовіччя) міститься вчення напівлегендарного ченця Агастьї про дорогоцінні камені. «Ви довідаєтесь про походження коштовних каменів, якими повелителі демонів і земні володарі на знак своєї гідності прикрашають пояси, намиста й вінці. Я розповім вам про родовища коштовних каменів, їх види, забарвлення, про недоліки і дивовижні сили, а також про їх ціни, устави й звичаї купців, що торгують дорогоцінним товаром» (завдяки своїй рідкості й красі самоцвіти стали найбільш коштовними матеріалами, серед всіх, що знало людство). На початку VII ст. в Індії з'явився трактат про дорогоцінні камені за авторством Буддабхатти, де крім міфологічних відомостей також наведені дані практичного характеру. Вершиною середньовічних знань про дорогоцінні камені стала книга хорезмського вченого-енциклопедиста Аль-Біруні «Зібрання відомостей для пізнання коштовностей» (XI ст.), яка найбільш повно увібрала в себе знання з мінералогії й гірництва свого часу. Хоча мусульманська традиція вчила не надавати великого значення земним благам (в тому числі й багатим прикрасам), але там де потрібно було підкреслити справжню красу Божого промислу самоцвіти використовували як найбільш досконалий матеріал . Однією з перших книг слов'янського світу, де зустрічаються свідоцтва про коштовні камені, є «Ізборник Святослава» (XI ст.). В ньому подані описи деяких властивостей каменів — кольору, міцності, ціни, можливості використання в медицині (останнє було значною мірою пов'язано з марновірством).

Бірюза

Серед найдавніших коштовних каменів, видобуток яких став масштабним промислом, була бірюза (мінерал являє собою фосфат алюмінію й міді). В історії Давнього Єгипту пошанування бірюзи спостерігається безперервно протягом кількох тисячоліть. Археологічні дослідження виявили значну кількість прикрас і амулетів (зокрема, фігурки священного жука-скарабея), які зроблені в епоху Давнього царства на початку III тис. до Р. Х. (розкопки поселень Абідос, Нагада), а також більш пізніших часів Середнього й Нового Царства. Давні бірюзові копальні розташовувалися на західному узбережжі Синайського півострова, де розроблялися родовища Ваді-Магара («долина печер») і Серабіт-ель-Кадім («бірюзові сходи»). Ось що зазначає про ці родовища академік О. Є. Ферсман: «Тут у червоних нубійських пісковиках знайдена перша бірюза, тут вперше в виробах Єгипту, в його блакитних жуках-скарабеях розпочався культ цього каменю, за яким відряджалися тисячі полонених рабів в безводні пустелі Синаю».

Бірюза була представлена тут здебільшого у вертикальних жилах, що розсікали нижньокрейдяні (нубійські) пісковики. Близький до червоного колір пісковиків свідчив про вивітрювання й окиснення наявних мідних руд, які згодом почали видобувати гірники бірюзових копалень. Розкрив родовища здебільшого виконувався штольнями довжиною в декілька десятків метрів, шириною близько 1,5 м й висотою до 2,5 м, які проводили за простяганням жили. Іноді застосовували розкриття покладу стволами. Руйнування порід здійснювали кам'яними ломами й товкачами, а також бронзовими зубилами й дерев'яними молотками. У найкращі часи єгиптянами видобувалося до 400 кг бірюзи за рік.

Організацією видобутку займалися безпосередньо фараони й жерці богині Хатхор. У Серабіт-ель-Кадім на висоті 1500 м був споруджений храмовий комплекс богині Хатхор, де знаходили притулок, молилися й наставлялися на працю єгипетські рудокопи . Численні експедиції залишали у дворі храму кам'яні стели, присвячені Хатхор, де зокрема повідомляли імена керівників гірничих робіт, кількість і імена гірників даної експедиції, мету їх виробничого завдання. Значна кількість цих стел збереглася до сьогодні і донесла до нас історію єгипетського гірництва в особах. Цікавою пам'яткою цих подій є свідоцтво єгипетського фараона Рамзеса III, залишене в тексті «Великого папірусу Харріса» (XII ст. до Р. Х.): «Я послав вельмож і чиновників у країну бірюзи, до матері моєї Хатхор, повелительки бірюзи. Привезли вони для неї срібло, золото, царське полотно, просте полотно, а також численні речі, незліченні як пісок у обитель її. І ось привезли мені чудову справжню бірюзу в багатьох мішках. Привезені вони в присутності моїй. Не було зроблено нічого подібного з часів Царів». Видобуток бірюзи на Синаї було продовжено при грецькій династії Птолемеїв (славнозвісні копальні Клеопатри) і при пізнішому володарюванні римлян (експлуатація рудників тривала до VII ст. нашої ери).

Головним осередком видобутку бірюзи в часи середньовіччя був Хорасан (Північно-Східний Іран), де розроблялося найбагатше Нішапурське родовище найкращої у світі бірюзи. Перські бірюзові рудники пов'язані з шерегою гір, що простяглася з заходу на схід між містами Котшан і Нішапур. Гірські гряди складені молодими третинними вапняками й пісковиками з шарами кам'яної солі й гіпсу. Бірюзові штокверки розвинені від поверхні до глибини 100—120 м і розташовані на невеликій відстані один від одного вздовж зони тріщинуватості. Бірюза представлена в штокверках системами невеликих жилок товщиною від 2 до 15 мм. Найбільш уславлені копальні розташовувались поблизу селища Фірюза-Мааден в дуже перетятій гірський місцевості, в скельних масивах якої шукачі блакитного каменю в різні часи утворили сотні різноманітних виробок.

Найкращі описи старовинних рудників Нішапурського родовища належать вітчизняним геологам (у 1886 р. його відвідав К. Богданович, а в 1930 р. — О. Соседко). За їх даними, численні гірничі розробки різних часів сягають тут до глибини 100 м і утворюють складний лабіринт горизонтальних, похилих й вертикальних виробок, а також просторих камер. Найбагатша бірюза розроблялася на південному схилі гори Алі-Мірза, висота якої сягає 2000 м. Середньовічні копальні розташовувались на кількох рівнях, починаючи з підошви гори. Протягом 3 км вздовж гори поверхня вкрита численними глибокими ямами, кар'єрами й шахтними стволами. Великі рудники започатковувались як кар'єри на схилі гори, з донної частини яких проводили крутоспадні стволи вглиб масиву, що розгалужувались штреками й переходили в просторі камери.

Кріплення в виробках було відсутнє. Стійкість забезпечувалась малою шириною штреків (до 1,5 м), а також закладкою виробленого простору камер пустою породою. Перше сортування бірюзи здійснювали біля вибоїв, відкладаючи багаті руди в шкіряні або полотняні мішки. Пусту породу виносили в решетах (цим займалися здебільшого діти й старі). Для освітлення використовували глиняні плошки з олією й ґнотом. Середньовічні технології видобутку бірюзи майже не змінилися в Персії XIX ст., про що свідчить оригінальне фото (рис…), зроблене в районі селища гірників Фірюза-Мааден. На ньому бачимо людей, що збагачують подрібнену руду у водних струменях. На задньому плані — виробка кар'єрного типу й устя ствола.

Слід відзначити, що місто Нішапур лежало на головному караванному шляху між Сходом і Заходом й поставляло бірюзу вже за кілька століть до Христа. Кількаразово зруйноване, воно відродилося після завоювання Персії арабами (VII ст.), які сприяли відродженню бірюзового промислу й постачанню цього коштовного каменю на ринки Халіфату. Пізніше перські шахи встановили монополію на видобуток бірюзи, який здійснювали під контролем державних чиновників і спрямовували в шахську казну. Торгівля цим каменем давала значні прибутки державі, оскільки нішапурська бірюза славилася особливою красою та вважалася найбільш цінною серед усіх подібних каменів. Найкраща у світі бірюза (за розміром, кольором, його однотонністю) знаходилась у скарбниці перських шахів, де виділялася колекція інкрустованих бірюзою кальянів, срібного посуду та зброї. Найбільшим скарбом була тіара шахині Фарах Пехлеві, в якій зосереджувалися неперевершені бірюзові камені різних розмірів.