Синодальний період в історії Почаївського монастиря — період в історії Почаївського монастиря у 1831-1917 роках, коли Російською православною церквою (до якої належав монастир) керував Святійший Синод.
Повернення до Православ'я та дарування статусу Лаври У 1823 році православний єпископ Волині Стефан після того, як сгорів монастир в Острозі, де була єпископська семінарія, зробив представлення Святійшому Синоду про повернення Почаївського монастиря в Православ'я, але імператор Олександр I відмовив. Свобода віросповідання греко-католиків не порушувалася до 1831 року, коли вони брали участь у польському повстанні 1830–1831 років за незалежність Польщі. Під час повстання ченці прихильно поставилися до антимосковських повстанців: допомогли провіантом, кіньми, фуражем, грішми; 9 монахів-василіян, 45 монастирських підданих приєдналися до шляхетського війська. Тому, після придушення повстання, імператор Микола I 10 жовтня 1831 року розпорядився про те, щоб «Василіанський Почаївський монастир з усією церковною приналежністю, нерухомим майном і капіталами передати у відомство православного греко-російського духовенства». Було вирішено тут же, в монастирі, розмістити Волинського єпархіального архієрея з його штатом, консисторією і семінарією.
В той же час Святійший Синод наказав тодішньому православному єпископу Волинському і Житомирському Амвросію (Мореву), що прийняв головний храм Почаївської обителі, одразу ж почати в ньому православне Богослужіння. Для цього потрібно було відслужили водосвятний молебень і окропили храм перед літургією, внесли на престол православний Антимінс, сам же престол, якщо він знаходився не у вівтарі, відділеному іконостасом, «до розсуду» залишили таким, як є — «з поблажливості до думки і звичок відвідувачів». Крім цього, Синод розпорядився ввести до Почаївської обителі понад архієрейського штату до 12 священослужителів ієромонахів і овдовілих священників, «які всі були б достатньо освічені та спроможні доброю своєю поведінкою подавати повчальний приклад». Були надані свідчення про те, як будуть розподілені монастирські будівлі, описи храмів з малюнками та інше. В той же час була створена спеціальна комісія з прийому Почаївської обителі від василіан, куда увійшли представники державної влади та духовенстваДубилко І. Почаївський монастир в історії нашого народу / І. Дубилко. - Вінніпег : Інститут дослідів Волині, 1986. С. 53.. Комісія працювала з 10 жовтня до 25 листопада 1831 року, складаючи детальний опис монастирського майна. За цим описом можна судити про Почаївський монастир в ту епоху. Комісією були прийняті:
1. Чотири церкви: Упенський собор з Чудотворною іконою і Цельбоносною Стопою, з органом, сповідальнями та інше (в соборі в той час знаходилося 32 бокових престола, де служилися тихі обідні). Церква печерна в ім'я святої великомучениці Варвари з мощами преподобного Іова; церква тепла в ім'я Святої Троїці (не збереглася до нашого часу); церква кам'яна Різдва-Богородиці на полі, де і була здійснена коронація ікони Божої Матері. Крім того, монастиреві належали:
2. Кам'яна дзвіниця (не збереглася до нашого часу);
3. Братський корпус;
4. Церковне начиння, ризниця та богослужебні книги;
5. Бібліотека (200 томів на різних європейських мовах, в тому числі і на російській);
6. Друкарня (4 друкарських верстати);
7. Ряд будівель поза братським корпусом (кам'яний дім, що потім став архієрейськими палатами, інший кам'яний дім, де розмістилася потім Волинська православна консисторія, будинки друкарні, школи для півчих, приходської школи, сараї, амбари, кузня та інше);
8. Монастирське господарство (коні, вівці, рогата худоба, закрома із зерном, значні запаси вин і продуктів);
9. Фундушевий маєток, пожертвуваний ще Ганною Гойською;
10. Архів (що знаходився тоді в повному безладі).
10 жовтня 1831 року ректор Волинської духовної семінарії архімандрит Флавіан з іншими священослужителями звершили водосвяття та окроплення Успенського собору. Після цього були відслужені вечірня та молебень Божій Матері, а на наступний день — Божественна літургія. Цей день вважається днем формального повернення Почаївського монастиря в Православ'я після близько 110-літнього василіанського періоду. Незабаром після цього на гору Почаївську прибув перший її православний настоятель преосвященний Амвросій, єпископ Волинський і Житомирський, і з 25 жовтня в обителі почалося і архієрейське Богослужіння.
Першим ділом владики Амвросія було створення в обителі Духовного Собору, який повинен був зайнятися багатьма справами і перш за все організацією монашеського життя та прийняттям православних іноків. Синод у своєму розпорядженні єпископу Амвросію пропонував йому «просити» хороших монахів у Київського, Чернігівського та Курського єпархіальних архієреїв. Перший на гору Почаївську явився ієромонах Феодосій, посланий митрополитом Київським Євгенієм (Болховитиновим), і владика Амвросій призначив його благочинним і виконуючим обов'язки намісника. У подальшому виконуючим обов'язки намісника був призначений овдовілий Кременецький протоієрей, викладач Волинської семінарії Григорій Рафальський, пострижений в монашество під ім'ям Антонія. Пізніше Антоній Рафальський стане митрополитом Санкт-Петербургським і Новгородським.
По різному склалася доля василіан, виселених з православного монастиря. Деякі з них піддались переслідуванням за участь в Польському повстанні 1830–1831 років. Інші були звинувачені в розтраті монастирського майна і підпали під суд. Але доля більшості з них вирішувалася греко-католицькою консисторією, яка повідомляла єпископа Амвросія, хто з них куди повинен відправитися на проживання. Всім їм преосвященний Амвросій видав кошти і все необхідне на дорогу. Також, при василіанах тут працювали лісничий, пасічники, садівники, конюхи, пастухи, кухарі, ковалі, кравці та інші, що отримували, крім платні, ще так звану ординарію, тобто частину хліба зерном. За розпорядженням владики всі вони були залишені на своїх місцях при тому ж утриманні, яке отримували раніше. Тим же з них, які вже не могли працювати за віком, були від монастиря назначені пожиттєві пенсії. Багато з цих службовців перейшли потім в Православ'я.
При короткому правлінні владики Амвросія був встановлений і певний богослужебний чин, що діє в Лаврі в основному і донині. В поміч півчим був надісланий із Петербурга придворний протодіакон Павло Дашковський з псаломщиком, який, пробувши в монастирі деякий час, ввів в монастирі по церковному читанню, співу та взагалі богослужінню порядок Олександро-Невської лаври.
Владика Амвросій тільки почав займатися великою та клопіткою справою по благоустрою обителі, як був переведений в Нижньогородську єпархію, а на його місце в 1832 році був поставлений єпископом Волинським Інокентій (Сельнокринов), колишній єпископ Курський. Разом з єпископською кафедрою він, за прикладом свого попередника, повинен був прийняти в управління і обитель Почаївську. 1832 року владика Інокентій звернувся до волинського губернатора з проханням виділити архітектора для керівництва реконструкцією та реставраційними роботами. Проте відповідь була негативною Огієнко І. І. Свята Почаївська лавра / І. І. Огієнко ; [упоряд., авт. передмови М. С. Тимошик]. - К. : Наша культура і наука, 2004. С. 83.. Через це, спочатку представницького архітектора замінив Франчішек Мехович (тогочасний викладач механіки Кременецького ліцею, а згодом досить відомий архітектор). За його участі в 1832 році навколо братського корпусу було розібрано всі господарські будівлі, які захаращували прилеглу територію, реконструйовано старий бровар біля ставу, стайню і каретну, споруджено кузню. Проте якогось загального плану робіт у монастирі на той час не існувало Огієнко І. І. Свята Почаївська лавра / І. І. Огієнко ; [упоряд., авт. передмови М. С. Тимошик]. - К. : Наша культура і наука, 2004. С. 84..
Через півтора року після свого вступу на посаду єпископ Інокентій став іменуватися священноархімандритом Почаївської Лаври. Бо, після звіту Синоду, був виданий 13 жовтня 1833 року наступний царський наказ, що присвоював монастирю статус лаври:
1. Почаївську Успенську обитель за багаточисельність прочан, що стікаються до неї, за пишність її церков, обсяг і величність будівель перетворити в православний монастир 1-класу, присвоївши їй назву Лаври.
2. Священноархімандриту цієї новоствореної Лаври бути завжди Волинським архієреєм, маючи для допомоги по управлінню монастирем особливого, благонадійного та достойного архімандрита з найменуванням намісника.
3. Зверх єпископського штату для беззупинного та пристойного звершення богослужіння призначити 12 ієромонахів, 4 ієродіакона з потрібним числом службових монахів і призначити монастирських служителів.
Тепер лавра мала стати форпостом відродження Православ'я на Волині. А це, у свою чергу, позитивно вплинуло на позицію щодо монастиря офіційної влади на губернському і загальнодержавному рівнях.
Також, слід зазначити про зцілення від нетлінних мощей святого Іова Почаївського 3 червня 1833 року дівчини-селянки Матрони Шлюгової з Оренбурзької губарнії, котра 3 роки страждала від болів і припадків. У Києві вона побачила сон, де сідий старець і жінка у білому одязі сказали йти у Почаївську лавру. У монастирі Матрона декілька разів була на водосвятних молебнах біля мощей святого Іова, після чого була зціленаГора Почаевская «Слава Богоматери» ІІІ, 2,111-115..
Почаївська лавра в середині XIX століття
Після того, як Почаївська обитель була повернена до Православ'я, а потім отримала право офіційно називатися Лаврою, священноархімандритом якої стає єпископ Волинський і Житомирський, в її історії починається так званий «архієрейським» період, бо всі події, що відбувалися в той час в монастирі, були в тій чи іншій мірі зв'язані з діяльністю Волинських єпископів. Ввірена їх піклуванню Лавра стала на перший час постійним їхнім домом, одним з головних місць докладання їхніх сил і праць.
Перший з них — преосвященний Інокентій (Сельнокринов) зумів дати обителі духовне керівництво та виявився найкращим її будівничим і організатором у найрізноманітніших відношеннях. Він привів у повний порядок все матеріальне і фінансове господарство лаври, яке після відходу василіан знаходилося в сильно занедбаному стані. Завдяки новому притоку прочан єпископ Інокентій зумів поповнити Лаврську ризницю, прикрасити храми новими іконами, перебудувати галерею біля Успенського собору, покрити дахи залізом, побудувати кам'яну стіну навколо монастиря (при василіанах був простий дерев'яний тин), збудувати у 1835 році Святі ворота (Надбрамний корпус). Також, при єпископі Інокентії, у 1833 році для загального почитання урочисто знову були відкриті мощі преподобного Іова.
Восени 1833 року із Петербурга у монастир прибув архітектор Михайловський із дорученням постійно перебувати при лаврі й самому вести всі першочергові будівельні справи. Однією з перших справ було спорудження довкола монастиря міцної огорожі - цегляного муру. Будівництво муру з каменю та цегли розпочалося у вересні 1833 року і завершилося в 1836 році. Довжина муру становила 207 м, фундамент муру піднімався на 71 cмРичков П.А., Луц В.Д. Почаївська Свято-Успенська лавра. К., 2000. С. 98..
Одразу ж після прибуття у монастир, владика Інокентій встановив щонедільне читання по суботам соборного акафіста перед чудотворною іконою Божої Матері «на пам'ять повернення Почаївської обителі в лоно Православ'я». В той час його читав сам єпископ як священноархімандрит Лаври, потім його стали читати намісники у співслужінні іноків і звичайно при великому скупченні народу.