У́бба (У́ббе) Рагна́рссон, більш відомий за прізвиськом «Жахли́вий» (; початок ІХ століття, Сконе — 878, Сомерсет) — напівлегендарний данський вікінг, син Рагнара Лодброка, дукс фризійців, один із командувачів Великої язичницької армії, яка 865 року вдерлася в англосаксонські королівства.
Походження
Убба був одним із синів Рагнара Лодброка та Аслауг. Точні дата та місце народження залишаються невідомими (хоча можна припустити, що він з'явився на світ у Сконе, центрі володінь батька).
Про життя Убби до 865 року майже немає інформації. Водночас деякі джерела описують його як одного з дуксів фризьких вікінгів, які мешкали на території сучасної Франції та утримували вотчинні землі від імені франків. Тобто припускається, що Убба був не простим воїном, а одним із норманських вельмож на цих територіях.
Похід на Англію
Нортумбрія
865 року в Нортумбрії було розбите військо Рагнара Лодброка, а сам конунг потрапив у полон. Невдовзі його стратили, вкинувши до ями зі зміями. Після цього посланці короля Елли ІІ відправилися до Скандинавії, щоб сповістити про це вікінгів.
Дізнавшись про смерть Рагнара, його сини закликали вождів із усієї Скандинавії об'єднатися задля помсти. За декілька місяців загальна чисельність об'єднаного війська сягнула близько десяти тисяч воїнів. Були серед них і вікінги з Фризії, очолювані Уббою. Наприкінці 865 року Велика язичницька армія вирушила на завоювання англосаксонських королівств.
Восени 865 року армія вікінгів прибула до графства Кент, мешканці якого запропонували нападникам щедрий викуп в обмін на мир. Після цього скандинави відпливли на північ, до Східної Англії. Проте й тут їм ніхто не хотів чинити опору. Король Едмунд теж сплатив велику суму грошей і дав дозвіл вікінгам перезимувати. Скориставшись цим, вони спорудили свою фортецю та закупили велику кількість коней.
Восени 866 року Велика язичницька армія під безпосереднім командуванням Івара Безкосного, Убби та Гальфдана вирушила на завоювання Нортумбрії. Вона пройшла через Східну Англію та Мерсію й перетнули південний кордон володінь короля Елли. Його армія була виснажена внутрішніми міжусобицями, а тому не могла чинити належного опору й відступила від столиці — Еофервіка, який вікінги захопили, перейменували на Йорк та перетворили на свою військову базу.
У березні 867 року об'єднані війська Елли та Осберта прибули до стін Йорка з метою вигнати скандинавів зі своїх володінь. Нортумбрійці мали кількісну перевагу й сподівалися, що саме вона вирішить долю битви. Однак цьому завадила низка обставин. По-перше, Елла та Осберт ще зовсім нещодавно воювали один із одним, а тому діяли незлагоджено, кожен із них намагався перейняти лідерство. По-друге, їхні війська були дуже добре озброєні та представлені переважно важкою піхотою, через що ставали неповороткими та повільними. Натомість вікінги заздалегідь підготувалися до битви, встановили у місті велику кількість пасток та підготували чимало засідок. З початком штурму ініціативу зберігали нортумбрійці, завдяки чому змогли увійти до міста. Проте в його стінах чисельність армії стала великою проблемою. Солдати не могли розминутися на вузьких вулицях, заважали один одному. Натомість Івар, який очолював оборону, добре це розумів і максимально використовував переваги своїх сил. Як наслідок, Елла та Осберт зазнали поразки, потрапили до полону та були страчені.
Так уся Нортумбрія опинилася під владою вікінгів. У її південній половині вони створили Королівство Йорвік на чолі з Іваром Безкосним, а в північній — поставили маріонетковий уряд.
Подальші походи 868 року Івар та Гальфдан здійснили похід на південь. Убба ж у цей період не згадується. Можливо, він залишався в Йорвіку, щоб підтримувати порядок під час відсутності братів, або ж повернувся додому, вважаючи помсту завершеною. Проте більш вірогідним є перший варіант з огляду на те, що в майбутньому Убба знову згадуватиметься як один із лідерів вікінгів на території сучасної Англії.
869 року вікінги вдерлися до Східної Англії, розбили війська короля Едмунда, а самого його стратили.
У 870 та 871 роках Убба, ймовірно, брав участь у походах на Вессекс.
872 року Гальфдан повернувся до Йорвіку, а новим правителем Східної Англії став Гутрум.
У 874 році вікінги, ударивши з території Східної Англії та Нортумбрії, повністю підпорядкували собі королівство Мерсію. Її східні терени опинилися в окупації, а західні — під владою маріонеткового уряду Кеолвульфа.
Після цього Велика язичницька армія розділилася на дві частини. Перша, очолювана Гальфданом, виступила на північ проти піктів і бритів у Стратклайді. Друга ж частина під командуванням Гутрума рушила на південь, щоб захопити Вессекс. 875 року дани взяли Кембридж. Наступного року було окуповано Верхем. Король Альфред уклав перемир'я з вікінгами, але вже 877 року вони його порушили і захопили Ексетер. Взимку 877–878 років Гутрум зробив несподіваний похід проти західних саксів, повністю їх розбивши. Зі своєї бази в Глостері скандинави продовжили наступ, захопили Лондон і стали табором на річці Ейвон, щоб перезимувати.
Смерть
У 878 році флотилія вікінгів із 23 кораблів під командуванням Убби висадилася на північному узбережжі Сомерсету, в гирлі річки Паррета, де збирав сили Альфред Великий, щоб нав'язати бій скандинавам. Знайшовши табір ворога, Убба вирішив напасти. Так відбулася доленосна битва при Кінвінті, у якій англосакси на чолі з Оддою, правителем Девону, розбили вікінгів. У бою Убба був убитий, а знаменитий прапор синів Рагнара Лодброка із зображенням чорного ворона потрапив до рук ворога.
Хоча джерела точно не повідомляють імені ватажка вікінгів, який загинув у цій битві, вони описують його як сина Рагнара, брата Івара та Гальфдана. З урахуванням того, що Бйорн Залізнобокий та Сігурд Зміїноокий до того часу вже повернулися до Скандинавії, єдиним, хто підпадав під згаданий опис, міг бути тільки Убба.
У кінематографі У серіалі «Вікінги» роль Убби виконав Джордан Патрік Сміт.
Література
O Keeffe, KO, ed. (2000). The Anglo-Saxon Chronicle: A Collaborative Edition. Vol. 5, MS C. Cambridge: D. S. Brewer. ISBN 9780859914918. Stevenson, WH, ed. (1904). Asser's Life of King Alfred, Together with the Annals of Saint Neots Erroneously Ascribed to Asser. Oxford: Clarendon Press. Swanton, M, ed. (1998) . The Anglo-Saxon Chronicle. New York: Routledge. ISBN 0-415-92129-5. Thorpe, B, ed. (1861a). The Anglo-Saxon Chronicle. Rerum Britannicarum Medii Ævi Scriptores. Vol. 1. London: Longman, Green, Longman, and Roberts. Thorpe, B, ed. (1861b). The Anglo-Saxon Chronicle. Rerum Britannicarum Medii Ævi Scriptores. Vol. 2. London: Longman, Green, Longman, and Roberts.