В'язничні зошити () — рукописи італійського революціонера і теоретика марксизму Антоніо Ґрамші (1891-1937), що він їх вів у фашистській в'язниці з 1929 по 1935. Видані вперше в Італії у видавництві Einaudi в 1948—1951, «Зошити» стали важливим документом марксистської теорії. Перекладені багатьма мовами світу, в т.ч. французькою (1983), російською (1991, вибрані записи), іспанською (2000), німецькою (2002), анґлійською (2007, перші вісім зошитів), українською (2014, вибрані записи).

Огляд

Хоча Ґрамші не залишив ретельно розробленної цілісної теорії (для цього він не мав часу через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я), 29 зошитів, писаних ним у фашистській тюрмі між 1929 і 1935, містять багато теоретичних знахідок і відкриттів. У зошитах Ґрамші спробував дослідити важливі питання, що їх хотів, коли з’явиться можливість, докладно викласти в низці книг. Цими питаннями були вивчення і викладання філософії, народна освіта, боротьба за політичну владу, захоплення й утримання влади, природа держави, роль політичних партій і партійне будівництво, роль інтелектуалів у історії та їхнє місце в суспільстві, економіка й економічний детермінізм, журналістика тощо.

Тематика

Громадянське суспільство

Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до німецького філософа Ґеорґа Геґеля (1770-1831), себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» (державного апарату) — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано через примус).

Геґемонія

Термін «геґемонія» є запозиченим у російських соціял-демократів кінця XIX ст.: ті послуговувались ним у дискусії про провідну роль робітничого класу під час майбутньої революції в Росії. Запозичивши термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який панував у Европі 1920-30-х суттєво відрізнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії в Західній Европі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріату до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією (1917), — або через штурм влади (маневреної війни). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Ця боротьба з'являється в історії не вперше: інші суспільні класи за інших історичних обставин змагалися за суспільні зміни.

Боротися за геґемонію для пролетаріату (Італії) означає завоювати довіру у найбіднішого селянства й інтелектуалів — ці верстви населення мають спочатку пізнати, а згодом і визнати в пролетаріаті силу, що вдаючись до мови образів, кличе суспільство в майбутнє, утворивши з ним національно-народний союз. У цьому союзі робітний клас, як керівний клас, має піднятися над своїми вузькокорпоративними інтересами та має включити до кола своїх інтересів інтереси союзників, подолати еґоїстичну тенденцію дбати лише про себе. Лише у такий спосіб, піднявшись морально, цей клас що претендує на владу, матиме авторитет і зможе повести за собою інші класи.

Геґемонія означає не тільки опанувати провідне місце в політико-економічному житті суспільства, але також мати авторитет в народних мас, культурне та моральне лідерство («культурну геґемонію» або «ідеолоґічну геґемонію»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Міць геґемонії знати зі згоди народних мас із політикою панівної кляси.

У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або «працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об’єднання громадян тощо. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, можуть бути «традиційними інтелєктуалами», «успадкованими» з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останніх Ґрамші назвав «орґанічними інтелєктуалами».

Орґанічні інтелєктуали

Розмірковуючи над ролею, що її мають у суспільстві інтелєктуали, Ґрамші запропонував поняття «орґанічні інтелєктуали». Він протиставив їх традиційним інтелєктуалам, що сприймають себе — помилкою — як окрему суспільну клясу, а насправді є найманим розумовим працівниками панівної кляси. Орґанічні інтелєктуали є найактивнішою частиною своєї кляси, що, всупереч традиційним інтелєктуалам, не просто вивчають і пояснюють суспільне життя, а увиразнюють настрої та досвід, що їх маси неспроможні висловити самі.

Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, де відбувається її відбір.

За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. З дальшим розгортанням революційних суспільних перетворень, з дальшим долученням мас до управління власним життям і суспільством загалом, «функції» інтелєктуалів виконуватиме повсякчас більше людей: вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть в життя політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ними. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування бюрократії, яка зароджується саме за монополізації права приймати суспільно важливі рішення малим гуртом інтелєктуалів.

Сучасний Державець

Сучасний Державець, так само як макіявеллівський Державець, не є конкретною фізичною особою, це — не диктатор, не «просвітлений» абсолютний монарх, а орґанізація — політична партія, формоутворення «колєктивної воли». Конкретною формою пролєтарської колєктивної воли є комуністична партія. Саме її мав на оці Ґрамші, коли писав про Сучасного Державця. У своїй політичній діяльності Сучасний Державець має зосередитися на двох головних завданнях: по-переш, формувати національно-народну колєктивну волю; по-друге, здійснювати інтелєктуально-моральну реформу (неможливу без підвищення життєвого рівня людности, а відтак завжди пов’язану з економічною реформою).

Філософія практики

Марксизм й історичний матеріялізм Ґрамші позначав терміном «філософія практики», що його він запозичив в свого співвітчизника Антоніо Лябріоли (1843-1904). Так він підкреслював особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Марксизм може допомогти масам стати головними дієвими особами історії, адже виробляє критичне мислення і цілісне світобачення, що спонукає до активних дій.

Ґрамші виступав проти двох — вельми впливових у його дні — теоретичних позицій, що вели до пасивности, що її можна виразити фразою «ми маємо ставитися до життя по-філософські». Першою був ідеалізм італійського геґельянця Бенедетто Кроче (1866-1952), другою — спрощений і механістичний варіант марксизму російського більшовика Ніколая Бухаріна (1888-1938) (Ґрамші залишив чимало критичних заміток на популярний підручник марксистської соціолоґії «Теорія історичного матеріялізму» останнього).

Економізм

Ґрамші критикував перебільшення значення економіки і застерігав від прийняття тієї точки зору, що економіка є єдиним вирішальним фактором в історії. Він наголошував на тому, що культура має не менше значення для утримання буржуазії при владі, ніж її економічне панування. Економічний детермінізм, що на практиці проявлявся у відокремленні економічної боротьби від політичної, він вважав наслідком спрощеного розуміння історичних закономірностей та недооцінки ролі в історії людської волі.

Пасивна революція

Поняття «пасивна революція» Ґрамші запозичує у Вінченцо Куоко (1770-1823), консервативного мислителя і учасника Партенопейської революції (1799) у Неаполі. Куоко назвав Неаполітанське повстання «пасивною революцією», бо його керівники надихалися абстрактними ідеями, запозиченими у буржуазії Франції, а відтак не мали народної підтримки. Ґрамші прикладає це поняття до історичних ситуацій, коли нова політична сила приходить до влади, не змінюючи суттєво суспільні відносини. Вперше він приклав його до Рісорджименто, щоби описати процес, почерез який буржуазія, представлена «поміркованими» ґрафа Камілло ді Кавура (1810-1861), прийшла до влади, уникнувши революції за французьким зразком. Також Ґрамші називає Кавура «застережливим термідоріянцем» (або «термідоріянцем, що діє на випередження»). Пізніше він поширює поняття «пасивна революція» на ліберальні рухи, що постали по 1918, а також на фашизм, що модернізує економіку «згори», зламавши політичну владу як ліберальної буржуазії, так й орґанізованої робітничої кляси. На думку Ґрамші, пасивна революція є формою позиційної війни, до якої панівна кляса переходить після штурму (або періоду маневреної війни), себто після революції.

Рісорджименто

Чільне місце у «В'язничних зошитах» займають параґрафи, замітки та нариси, присвячені проблємам італійської історії. Його історичні дослідження відріжняє широта тематики: в них розглядаються проблєми історії Італії від епохи Відродження (XV—XVI ст.ст.) до періоду фашизму (1922—1943). Вони пов'язані внутрішньою єдністю, хоча їм і бракує завершеної аналізи.

Головною метою історичних досліджень Ґрамші була наукова розробка проблєми геґемонії пролєтаріяту. З розробкою цієї проблєми тісно пов'язані всебічні дослідження, присвячені епосі Рісорджименто — періоду боротьби за національне визволення й об'єднання Італії у XIX ст., а також замітки, присвячені иншим періодам історії Італії. На конкретних історичних прикладах Ґрамші показує, що союз із селянством визначає політичний успіх тієї сили, що здійснює керівну ролю у цьому союзі. Ґрамші створює цільну концепцію Рісорджименто. Його він розглядає як буржуазну революцію, що залишилася незавершеною головне тому, що в Італії не здійснили революційних перетворень на селі.

Нова національна держава постала наслідком «пасивної революції»: італійська ліберальна буржуазія боялася активної участи народних мас (насамперед селянства) в об'єднавчому русі, а італійські революційні демократи («Партія дії»), що виступали за створення республіки, відштовхували від себе селянські маси тим, що не наважувалися вирішувати аґрарне питання у революційний спосіб. Збереження февдальних пережитків, слабкість демократичних сил зумовили внутрішнє безсилля ліберально-монархічного режиму, що чітко проявилися по першій світовій війні (1914—1918). Така історичне «спадщина» Рісорджименто полегшила захоплення влади фашистами.

Фашистський наступ 1920-х змусив італійського марксиста звернутися до аналізи його масової бази; а нею, на думку Ґрамші, були розчаровані секції дрібної буржуазії, що стали знаряддям у руках великих землевласників, частини промислової буржуазії й елєментів державної бюрократії. Фашизм став новою базою об'єднання італійської держави.

Зміст

Повне італійське видання 1975 року містить наступні 29 зошитівAntonio Gramsci, Quaderni del carcere, Volume I, Einaudi, Torino 1975, p. VII-IX.:

Зошит 1 (XVI). Перший зошит [1929-1930] Зошит 2 (XXIV). Ріжне I [1929-1933] Зошит 3 (XX). [Ріжне] Зошит 4 (XIII). [Нотатки щодо філософії I. Ріжне. Десята пісня] [1930-1932] Зошит 5 (IX). [Ріжне] [1930-1932] Зошит 6 (VIII). [Ріжне] [1930-1932] Зошит 7 (VII). [Нотатки щодо філософії II. Ріжне] [1930-1932] Зошит 8 (XXVIII). [Ріжне. Нотатки щодо філософії III] [1930-1932] Зошит 9 (XIV). [Ріжне. Нотатки щодо італійського Рісорджименто] Зошит 10 (XXXIII). Філософія Бенедетто Кроче [1932-1935] Зошит 11 (XVIII). [Вступ до вивчення філософії] [1932-1933]