Естенський дім (), Есте (), або Естенські (d'Este) — італійський шляхетний рід. Один з найдавніших княжих родів Італії. Протягом більше ніж 500 років правив Феррарою (Феррарська сеньйорія, Феррарське герцогство) і Моденою (Герцогство Модени і Реджо). Родоначальник — Альберто Аццо II. Назва роду походить від міста Есте. Головна резиденція у Феррарі — Естенський замок. Родовою усипальницею феррарських герцогів із Естенського дому служив монастир Тіла Господнього. Поділявся на три гілки: італійську, німецьку й австрійську. Перша перервалася по чоловічій лінії 1803 року, друга — 1848 року, третя — 1914 року. Герб — у лазуровому щиті срібний орел із золотим озброєнням і короною.
Назва Есте () д'Есте, з Есте, або Естенські (; ) Естенський дім (; Estense)
Герб У синьому щиті срібний орел із золотою короною і золотим озброєнням ().
1239—1431У лазуровому щиті срібний орел, із золотими дзьобом (язиком), кінцівками, озброєнням і короною. Так званий естенський орел. Малий, базовий герб Естенського дому, який використовувався на всіх подальших модифікаціях герба. 1431—1452Лазуровий щит розтятий і перетятий; у 1-й і 4-й чвертях три золоті лілії (так звані французькі лілії) в зубчатій червоно-золотій облямівці; у 2-й і 3-й чвертях — естенський орел. Герб маркіза моденського і феррарського Нікколо III д'Есте, затверджений 1431 року французьким королем Карлом VII. Символізує залежність Естенського дому від Франції. 1452—1471Щит розтятий і перетятий; у 1-й і 4-й золотих чвертях чорний двоголовий орел (так званий імперський орел) із червоним дзьобом, кінцівками, озброєнням та золотою імперською короною; у 2-й і 3-й лазурових чвертях — французькі лілії в червоно-золотій зубчатій облямівці; по центру — лазуровий щиток із естенським орлом. Герб Борсо д'Есте, затверджений 1452 року імператором Фрідріхом III разом із наданням Моденсько-Реджоського герцогства. Символізує залежність від Священної Римської імперії. 1471Щит із попереднім гербом і червоною главою, в якій схрещені ключі (так звані ключі Царства Небесного) — правий золотий і лівий срібний, перев'язані лазуровим пасом. Герб Борсо д'Есте, затверджений 1471 року римським папою Павлом ІІ разом із наданням Феррарського герцогства. Символізує залежність від Святого Престолу. 1471—1534 Герб 1452—1471 років, з червоним стовпом, у якому перехрещені ключі святого Петра. Герб герцогів феррарських, моденських і реджоських Ерколе I д'Есте (1471—1505) і Альфонсо I д'Есте (1505—1534).
Історія
Походження Родинні перекази Есте ведуть походження роду від каролінзьких намісників Північної Італії. Дуже рано вони отримали титул маркграфів (маркізів). Згодом, у часи величі сім'ї, придворні поети склали їм генеалогії, які називали їх нащадками самого Карла Великого та навіть троянських царів.
Поступово вони отримали сеньйоріальні права на такі північно-італійські міста і території (переважно у Веронській області): Есте (звідси їх ім'я), Ровіго, Монтаньяну, Казале-Маджоре, Понтремолі.
Оберто I († 972) і його син Оберто II († близько 1015) претендували на володіння тосканським маркграфством, як «патримоніальною» посадою і землею. Вони боролися з німецькими правителями, заступаючись за їх супротивників, Беренгара і Ардуїна Іврейських.
Альберто Аццо I, син Оберто II († 1029), і брат його Гуго, вперто продовжували ту ж боротьбу, потрапили в полон до імператора Генріха II; після звільнення вони намагалися витіснити його з Італії, виставляючи кандидатуру французького короля Роберта на італійський престол. Подальші їхні нащадки у своїй італійській політиці підтримували пап. Син Гуго, Альберто Аццо II († 1097), енергійно допомагав Григорію VII і Матильді Тосканськіїй проти Генріха IV і був присутній при знаменитій сцені в Каноссі (1077). Такі прецеденти надовго пофарбували прізвище д'Есте в гвельфські кольори.
Аццо II одружився з Кунігундою, сестрою одного з найвпливовіших німецьких князів, Вельфа III.В нього було троє синів: Вельф IV став герцогом Баварії та засновником німецької гілки роду Вельфи, Фулько I став родоначальниками італійської гілки (власне Есте), Уго переселився в Францію.
Італійська лінія Один з нащадків Фулько, Аццо VII (1205—1264), захопив Феррару, яка вже раніше потрапляла в руки його попередників, але під час його дитинства була забрана місцевою могутньою сім'єю Салінгуерра. Населення міста визнало Аццо своїм государем. Разом з гвельфськими містами північної Італії він воював проти Еццеліно да Романо, ревного гібеліна і вірного союзника Фрідріха II Гогенштауфена. Перемога Аццо біля Кассано поклала межу блискучій кар'єрі Еццеліно.
Обіццо II (1240—1293), вірний гвельфській партії, боровся за Карла I Анжуйського проти Манфреда Гогенштауфена. 1276-го року Рудольф I Габсбург визнав його маркізом Есте і владикою Феррари. Громадяни Модени (1288—1289) і Реджо (1290) оголосили його своїм керівником. З того часу Феррара стала центром володінь дому Есте на три століття; Модена і Реджо майже непорушно зв'язувалися з нею в одне князівство.
Тільки ненадовго чвари між синами Обіццо II — Аццо VIII († 1308), Франческо († 1312) і Альдобрандіно II († бл. 1326) — похитнули їх панування у трьох названих містах. Синам Альдобрандіно II — Рінальдо II, Обіццо III і Нікколо I — вдалося знову повернути собі Феррару. Сини Обіццо III, за допомогою імператора Карла IV Люксембурзького, то за сприяння, то за протидії міланських Вісконті і мантуанських Гонзага, утвердилися знову в Модені, Реджо та інших сусідніх містах. Феррарське герцогство з того часу стало міцним, і для роду Есте настав блискучий вік розквіту.
Час розквіту, могутності і блиску в історії династії Есте відкривається з правління Нікколо III (1393—1441). У XIV столітті Есте, внаслідок розладу з папами, покинули гвельфський табір і приєдналися до групи гібеллінських князів. Нікколо зближувався з вигідними союзниками (наприклад, з Джан Галеаццо Вісконті), зміцнював Феррару, дбав про поліпшення землеробства на своїй території, користувався зручним економічним становищем Феррари між Венецією, Міланом, Флоренцією, Сієною, Пізою, щоб розвинути торгівлю, зробити своє «царство» найбільш квітучою країною в Італії. Він розумів своє завдання досить просто і грубо, але вмів втілити його в життя.
Він же з особливим запалом взявся насаджувати науки і пропагувати мистецтво, хоча більше в силу інстинкту і наслідування, ніж через істинну схильність та смак. Частково він підпорядковувався традиції, яку сім'я Есте заклала вже в XIII столітті і яка укріплена була в XIV столітті Нікколо II (1361—1388). Останній вів дружбу з Петраркою; наступник його Альберто I (1388—1393) діяв у тому ж напрямку. Нікколо III розширив Феррарський університет (1402), заснований його батьком Альберто, і зібрав біля нього видатних вчених. Він багато подорожував, був в Єрусалимі, вивчаючи пам'ятки і збираючи художні предмети, прикрашав Феррару церквами і палацами, запрошував до себе художників (Дж. делла Куерча розпочав тут свою діяльність зі статуї Мадонни для Феррарського собору, 1408). Ним же введено надзвичайну пишність в житті двору, завдяки пишності свят Феррара стала знаменитою на весь світ. Відома кривава розправа його з дружиною Паризиною і сином Гуго, яких він запідозрив у злочинному зв'язку: він наказав відрубати обом голови і зробив розпорядження щодо такої ж кари всіх жінок Феррари, винних у зраді.
Після його смерті правителями були один за іншим три сини. Леонелло (1407—1450) залишив по собі поетичний образ, подібний до найблагородніших італійських середньовічних князів. Він був навчений військовому ремеслу знаменитим кондотьєром Браччо ді Монтоне, отримав прекрасну науково-літературну освіту під керівництвом знаменитого гуманіста Гуаріно Веронського і виріс юнаком мужнім і ніжним одночасно. Він відмовився від агресивної політики і цілком віддався культурі. Його власні сонети і канцони дуже цінувалися сучасниками. Він продовжував збирати дорогоцінні пам'ятки мистецтва та запрошувати до себе художників (найбільше живописців, італійських і фламандських). Це — найпривабливіша фігура сім'ї Есте; вона не знайшла повторення в наступних поколіннях, можливо тому, що м'якість характеру і пасивне ставлення до політичних інтересів і військової справи могли підірвати могутність влади дому.
Герцоги Феррари, герцоги Модени, герцоги Реджо
Наступний брат, Борсо (1413—1471), продовжував займатись меценатством, створюючи зі своєї столиці найбільший центр культурного руху і зосереджуючи біля себе безліч вчених, письменників і артистів. При ньому була влаштована у Феррарі перша друкарня (Андреа Галло). Сам він не володів талантами і душевною тонкістю свого попередника, любив політику, а не літературу, і був політиком з енергією і успіхом, користуючись заступництвом обох світових влад, яким умів надавати послуги: від імператора Фрідріха III він отримав титул герцога Модени і Реджо (1452), а папа Пій II назвав його «герцогом Феррари» (1471), за що Борсо погодився номінально визнати сюзеренітет апостольського престолу. Зовнішній блиск феррарського двору досяг апогею при ньому і за його наступника. Борсо став майже законодавцем світських звичаїв. Здавалося, багатства текли в країну рікою; ніби багатіло і населення. Незважаючи на політичні витівки і розкіш, Борсо залишив по собі у скарбниці 500,000 дукатів і унікальну колекцію коштовностей. Впевнений у своїй силі й славі, Борсо допустив «вдячне населення» поставити у Феррарі його пам'ятник ще за життя. Піддані дійсно були задоволені його мирним правлінням, незважаючи на вимогливість уряду.
Ерколе I (1433—1505), третій брат, є типовим князем раннього Відродження — одночасно жорстокого і витонченого. Йому довелося вести війну з папою Сікстом IV і Венецією (1482); він вдало впорався з небезпекою, майстерно уклавши союз з Фердинандом Неаполітанським, Людовіко Моро міланським і Флоренцією. Після укладення миру (1484) його герцогство досягло вищого економічного процвітання, про яке він дуже дбав, прагнучи дати відпочинок підданим від воєн і високих податків. Йому лишалось йти далі готовими шаблонами щодо мистецтва і культури: створювати нове він не міг, не володіючи видатними здібностями та смаком. У політиці і в освітній діяльності він зумів знайти собі видатного радника в особі поета Боярдо. Колекції його багатства більше нагадували скарбницю середньовічного сеньйора, ніж витончені зібрання художніх пам'яток медічейського палацу.
Ерколе мав кілька сімей, і всі діти його виявилися так чи інакше обдарованими. Один з них, кардинал Іпполіто I (1479—1520), розумний, талановитий, енергійний, відрізнявся жорстокістю, помітною навіть серед інших членів його сім'ї. Особливо прославились дочки Ерколе — Беатріче і Ізабелла. Остання (нар. 1474) уособлювала найкращі сторони італійської культури. Мала оригінальних розум, благородний характер, зосереджувала в собі все піднесене і прекрасне, чим багата була епоха Ренесансу. Чиста, м'яка, закохана душа її як би відштовхувала від себе все хибне. Таким малює її переказ, можливо, з перебільшенням. Вона відрізнялася чесністю серед порочних родичів. Чудово освічена, тонка цінителька всіх духовних благ, вона була на рідкість безкорисливою покровителькою наук і мистецтв. Вона вийшла заміж за Франческо Гонзага (1490) і відіграла велику роль в історії мантуанської цивілізації. Сестра її Беатріче (нар. 1473), віддана за Людовіко Моро міланського (1491), також вельми обдарована, мала більш практичний розум і тверду волю; любила політику і мала великий вплив на чоловіка († 1497).