Мирослав Франкович Маринович — український громадський діяч, член-засновник Української Гельсінської групи (1976), дисидент і політв'язень часів СРСР (1977—1987), засновник та голова амністійного руху в Україні (1991—1997), філософ, релігієзнавець, публіцист, колишній проректор, а зараз радник ректора Українського католицького університету у Львові.
Життєпис
Мирослав Маринович народився 4 січня 1949 р. в селі Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької області (нині Самбірський район Львівської області) у родині українців, які були змушені внаслідок відомої операції «Вісла» переселитися з села Війське (нині територія Польщі) на територію тодішньої УРСР. Родина зазнала репресій: старший брат матері загинув на Колимі, дідуся-священника радянська влада неодноразово ув'язнювала. У пошуках праці родина переїхала в Дрогобич. Батько Дицьо Франко був водієм, а мати Любов Йосипівна, отримавши бібліотечну освіту, працювала в книгарні. Навчався Мирослав у Дрогобицькій середній школі № 2, яку закінчив із золотою медаллю. У 18 років він змінив батькове прізвище Дицьо на материне Маринович (батько тоді вже жив з іншою родиною). Великий вплив на формування його світогляду мали, крім матері та сестри Надії, дідусь Йосип Маринович, парох села Стебник, та вчитель Іван Рафа, який познайомив юнака з творчістю поетів-шістдесятників.
Не вступивши до Київського державного університету ім. Т. Шевченка, він влаштувався працювати на Дрогобицькому долотному заводі секретарем комітету комсомолу. А наступного року, 1967-го, вступив до Львівського політехнічного інституту і вчився за спеціальністю «Напівпровідникові прилади». На 3-му курсі навчання один зі студентів у гуртожитку доніс у КДБ, що «Маринович негативно висловлюється щодо національної політики КПРС і поширює наклепницькі вигадки про комуністів». В КДБ його спершу схиляли до інформаторства, а коли це не дало успіху, позбавили можливості закінчити вуз у званні офіцера.
На 5-му курсі М. Маринович під час однієї з поїздок у Київ познайомився з Миколою Матусевичем та іншими свідомими киянами. Захищав диплом інженера напівпровідникових приладів він англійською мовою, тому після закінчення вишу в 1972 р. працював перекладачем з англійської у відділі науково-технічної інформації на івано-франківському заводі «Позитрон». В одному з відряджень до Києва 22 травня 1973 року він разом із друзями покладав квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку, через що його затримала міліція на летовищі «Жуляни», коли він повертався до Івано-Франківська. Про це повідомили керівництво заводу «Позитрон». Тоді у відповідь на погрозу тамтешнього співробітника КДБ: «Кто не с нами, тот против нас» — Маринович відповів: «Добре, я буду проти вас».
У 1973—1974 рр. служив солдатом у військах ППО в м. Вологда (Росія), демобілізувався у званні єфрейтора. Під час служби перебував під негласним наглядом КДБ.
1974 р. — переїхав до Києва, працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», кілька місяців — у київському Товаристві розповсюдження книг. Жив у родині Матусевичів або винаймав квартиру разом із М. Матусевичем. Деякий час був безробітним. Звідусіль його звільняли через втручання КДБ.
У листопаді 1976-го на пропозицію колишньої бранки беріївських таборів Оксани Мешко він, як і М. Матусевич, став одним із 10 членів-засновників створеної Миколою Руденком правозахисної Української Гельсінської групи. Нагляд КДБ ставав щораз суворішим, почалось постійне та відкрите стеження. Коли кілька місяців М. Маринович був безробітним, то використовував увесь свій час для роботи в УГГ. Крім участі в підготовці меморандумів Групи, що їх передавали на Захід і там оприлюднювали, він за дорученням М. Руденка їздить до інших її членів або до родин заарештованих. Зокрема, в січні 1977 р. їде з документами Групи до Москви, де зустрічається з членом УГГ генералом Петром Григоренком, а також до м. Таруси біля Серпухова на зустріч із членкинею УГГ Ніною Строкатою-Караванською та російським дисидентом Кронідом Любарським, які перебували там на поселенні. На зворотній дорозі з Таруси Мариновича затримують на вокзалі у Серпухові «за підозрою у спекулюванні золотом» та обшукують, вилучаючи всі матеріали Групи (згодом цей епізод стане приводом для засудження його ще й за ст. 70 КК РРФСР).
5 лютого 1977 р. Мариновича разом із Матусевичем кагебісти затримують і відвозять до Київського відділення КДБ, де офіційно попереджають, що в разі продовження «антирадянської» діяльності їх буде заарештовано. Згодом виявилося, що цього дня було заарештовано керівника УГГ Миколу Руденка і члена Групи з Донеччини Олексу Тихого. Попри це М. Маринович, як і інші члени УГГ, свою діяльність у Групі не припинив.
У березні 1977-го Маринович і Матусевич на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали заспівати «Заповіт», на що зала відгукнулася потужним співом, хоч і вже при вимкненому світлі. Іншого разу на завершення вистави «Марія Заньковецька» у Києві обидва вони, одягнуті відповідно у синю й жовту сорочки, разом виходять на сцену дарувати квіти, що присутні правильно «прочитують» як демонстрацію національного прапора.
А через місяць, 23 квітня 1977 р., М. Маринович, як і М. Матусевич, був заарештований. Їхні кримінальні справи об'єднали в одне провадження і звинувачували у «проведенні антирадянської агітації і пропаганди» за ч.1 ст. 62 КК УРСР та ч.1 ст. 70 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22–27 березня 1978 р. Київський обласний суд у м. Василькові засудив обох до максимального терміну ув'язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
Відбував покарання Маринович у таборі ВС-389/36 в с. Кучино на Пермщині, у глибинці Росії. Брав участь у всіх протестних акціях — страйках, голодівках, написанні заяв до прокурорів. Найтривалішою була 20-добова голодівка за право мати в таборі Біблію (і безуспішна, бо законодавством це було заборонено). Разом із іншими довіреними політв'язнями він створював і передавав на волю хроніку 36-го табору. За «порушення табірного режиму» відбув близько 150 діб у ШІЗО (штрафному ізоляторі) і близько півтора року в ПКТ (приміщенні камерного типу). За весь 7-річний термін мав три особисті побачення з матір'ю та сестрою у спеціальній кімнаті та два годинні побачення з ними через скло. Листування підлягало цензурі; за найменшої підозри листи конфісковували. Після арешту всесвітня правозахисна організація «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в'язня сумління.
Саме в таборі почалася його творчість. 1982 р. він написав есей «Євангеліє від Юродивого», якого вдалося передати на Захід і там опублікувати. Маринович був автором, зокрема, таємного звернення групи в'язнів до Папи Івана-Павла II про переслідування за віру (на Великдень 1981 р.). Отримавши листа, Папа відслужив у Ватикані месу за підписантів.
У різний час у тому самому таборі разом із М. Мариновичем відбували покарання українські політв'язні: Євген Сверстюк, Микола Руденко, Генріх Алтунян, Семен Глузман, Валерій Марченко, Зеновій Красівський, Ігор Калинець, Олесь Шевченко, Євген Пронюк, Зорян Попадюк, Олександр Сергієнко, Петро Чорний, Анатолій Здоровий; росіяни Сергій Ковальов, Віктор Нєкіпєлов, Олексій Смірнов, Володимир Балахонов; вірмени Ішхан Мкртчян (наклав на себе руки) і Норайр Григорян; грузин Важа Жґенті; литовці о. Альфонсас Сварінскас та Антанас Терляцкас; естонець Віктор Нійтсоо. В цьому таборі також відбували покарання колишні воїни УПА: Павло Строцень та Онуфрій Кулак, а також ті, що були засуджені за «співпрацю з гітлерівцями».
Після завершення 7-річного терміну позбавлення волі в таборах суворого режиму наприкінці квітня 1984 р. М. Мариновича етапом переправляють до с. Саралжин Уїльського р‑ну Актюбинської обл. Казахстану для відбування визначеного судом 5-річного терміну заслання. Працював теслею у радгоспі, встановив приязні стосунки з місцевими казахами та чеченцями, які там працювали; йому виділили кімнату в саманній хатині для проживання. Під час заслання одружився з киянкою Любою, яка переїхала до нього жити. У лютому 1987 р. під час приїзду кагебістів відмовився подати клопотання про помилування, однак усе ж через місяць, у кінці березня, був «помилуваний» достроково генсеком СРСР Михайлом Горбачовим, як і майже 200 інших радянських політв'язнів (реабілітувала М. Мариновича уже Верховна Рада України 1991 р.).
2 квітня 1987 р. М. Маринович повернувся з дружиною до Дрогобича, де працював спершу робітником нафтопереробного заводу, а перед самим розпадом СРСР — журналістом міськрайонної газети «Галицька зоря». Там з'являються його перші публікації, зокрема визначальний есей «Україна на полях Святого Письма», який дуже зацікавив дрогобичан і став основою його першої (однойменної) книжки. Від усіх запрошень балотуватися в народні депутати чи обіймати державні посади, як це зробили багато його побратимів, він відмовлявся, вважаючи, що передусім треба працювати над зміною свідомості українців при переході від тоталітарного режиму до відкритого громадянського суспільства. Цьому він присвятив своє подальше життя.
Велику роль в його житті відіграв Борис Ґудзяк — спершу як мирянин, потім отець, пізніше — Паризький єпископ УГКЦ, а тепер — Філадельфійський митрополит у США. За його рекомендацією у 1996—1997 рр., протягом 7 місяців, М. Маринович навчався в Колумбійському університеті у Нью-Йорку за програмою «Релігія, права людини та релігійна свобода» і проходив стажування в Університеті Еморі (Атланта) та Всесвітній Раді Церков (Женева). На пропозицію Б. Ґудзяка, який був тоді віцеректором Львівської богословської академії (ЛБА; з 2002 р. — Український католицький університет, УКУ), Маринович восени 1997 р. створив Інститут релігії та суспільства (ІРС), першим директором якого він був з 1 жовтня 1997-го до 3 жовтня 2007-го, коли передав ці повноваження своїм наступникам. З цього часу й дотепер він обіймає в Інституті посаду його президента. Цей Інститут, штат якого складався в різний час із 4–5 працівників, під його керівництвом розгорнув просвітницьку й об'єднавчу роботу, яка мала велике значення в часи посткомуністичного сум'яття та початку національно-духовного відродження України:
на презентації ІРС 19 листопада 1997 р. для львівської громади були присутні керівники трьох Церков і громадські діячі. М. Маринович дав багато інтерв'ю про мету і завдання Інституту; з 1998 р. почав проводити щорічні Всеукраїнські науково-практичні семінари для студентів та молодих науковців на суспільно-релігійні теми, для поглиблення їхніх знань і взаємного пізнання молоді з різних регіонів України; провів 1999 р. разом з київським Інститутом юдаїки перший у сучасній історії міжнародний міжрелігійний семінар «Юдео-християнський діалог у світі та в Україні» з участю Головного рабина України Якова дов Блайха та єпископа-помічника Глави УГКЦ Любомира Гузара, спрямований до налагодження українсько-єврейських стосунків; провадив експертну роботу для Синоду Єпископів УГКЦ (зокрема, М. Маринович був причетний до розроблення концепції інституту військового капеланства та екуменічної концепції), а крім того, став активним учасником процесу вдосконалення законодавства про релігійну свободу; у 1998—2001 рр. провів 5 тематичних семінарів-обговорень для мирян різних конфесій Львівщини й інших регіонів України (іноді з учасниками з інших країн) на теми поглиблення релігійних знань, толерантності й порозуміння;