Закон Стіглера про епонімію () Епонім (у науці) — назва явища (наприклад, хвороби), поняття, структури або методу по імені людини, що уперше виявила або описала їх (набряк Квінке, закон Вакернагеля, символ Кронекера і т. ін.). — це емпіричне спостереження, описане професором статистики Стівеном Стіглером (Stephen Stigler) в його однойменній статті 1980 року, republished in Stigler's collection «Statistics on the Table». У найпроостішому формулюванні він свідчить: «Жодне наукове відкриття не було названо на честь першовідкривача» (). Сам Стіглер вважав, що першовідкривачем закону був Роберт Мертон, таким чином, закон Стіглера може бути застосований до самого себе.

Передумови Часто відкриття називають на честь людини, яка звернула загальну увагу на раніше непопулярну ідею або принцип, причому частенько ця людина не є першовідкривачем. Деякі наукові теорії набували епонімічну назву значно пізніше їх першого опису. Незаслужена назва приживається, навіть незважаючи на загальну згоду в тому, що вона історично неточна. Часто декілька авторів роблять відкриття одночасно, і тоді авторитетність окремого автора може зіграти вирішальну роль в приписуванні лише йому одному назви спочатку спільного відкриття.

Аналогії Батько Стівена Стіглера, економіст Джордж Стіглер, досліджував історію економічних відкриттів. Він говорив: «Те, що раніше не почуте твердження, потім, будучи перевідкритим, визнається наукою, можна вважати безумовним доказом того, що наукове співтовариство сприймає ідеї тільки коли вони узгоджуються з актуальним станом науки» (). Він також наводив деякі приклади, коли першовідкривач не отримував належного визнання.

Роберт Мертон використав термін ефект Матфея, описуючи закономірність, при якій відомий учений має пріоритет перед маловідомим ученим в питанні визнанні за ним авторства. І навіть якщо їх результати були схожі, авторство відкриття зазвичай закріплюється за вже і без того відомим ученим. Мертон писав: «Такий перекіс у визнанні авторства на користь визнаного ученого має місце при спільній роботі і у випадках коли відкриття незалежно робили учені з істотно різним авторитетом» ().

Закон Бойера був сформульований Х'юбертом Кенеді (Hubert Kennedy) в 1972 році. Він свідчить: «Математичні формули і теореми зазвичай названі не на честь першовідкривачів», і був названий на честь Карла Бойера (Carl Boyer), чия книга Історія математики містила безліч прикладів цієї закономірності. Також як і Стіглер, Кенеді відмічав, що це окремий випадок, коли закон є підтвердженням самого себе ().

Приказка «Усе важливе вже було сказане кимось, хто цього не знаходив» () приписується Альфреду Уайтхеду.

У Росії закон Стіглера часто називають принципом Арнольда, який уперше описав його у своїй науково-популярній замітці 1998 року. Арнольд детально описав ситуацію, при якій був сформульований цей принцип: Англійський фізик Майкл Беррі назвав цей эпонімічний принцип «принципом Арнольда», доповнивши його ще другим. Принцип Беррі: Принцип Арнольда застосований до самого собі (тобто був відомий і раніше). Повідомив же я йому епонімічний принцип у відповідь на препринт про «фазу Берри», приклади якої анітрохи не поступаються загальній теорії, за десятки років до Беррі були опубліковані С. М. Ритовим (під назвою «інерції напряму поляризації») і А. Ю. Ішлинським (під назвою «Уход гироскопа подводной лодки вследствие несовпадения пути возвращения на базу с путём ухода от неё»)

Див. також Епонім

Ефект Матфея

Стояти на плечах гігантів

Література

Примітки