Підприємництво в Україні — історія підприємництва на українських землях.
Становлення основних форм підприємництва відбувалося в ході переростання натурального господарства в товарне, розвитку товарно-грошових відносин і ринку, руйнування становості, створення транспортної та інформаційної інфраструктури. У доіндустріальну епоху варто говорити не про сформоване історичне явище, а про окремі його риси: підприємливість як психологічну й особистісну передумову становлення підприємництва як суспільного інституту.
Джерела вивчення підприємництва в Україні — матеріальні (знаряддя праці, гроші, герби, печатки, гаманці); писемні (законодавчі акти, заповіти, документи державних органів, бірж, ярмарків, підприємств і корпоративних об'єднань, статистика, мемуари, періодика). Періодизація підприємництва в рамках доіндустріальної, індустріальної та постіндустріальної епох можлива й на основі періодизації вітчизняної історії — підприємництво античних міст-держав, раннього середньовіччя, польсько-литовської доби тощо.
Підприємництво в античну епоху Населення міст-держав Надчорномор'я було носієм античних традицій ініціативності, передових на той час технологій торгівлі й ремесла. Підприємницька ініціатива виявлялася в успішній колонізації прибережної смуги Чорного й Азовського морів, у контактах із сусідніми племенами, включенні регіону в середземноморський цивілізаційний простір. Сприяли проявам підприємливості доступність робочої сили, природних ресурсів, наявність ринків збуту, навички ведення справ. Античні традиції знайшли продовження в підприємництві жителів середньовічних італійських колоній Криму.
Середньовічна доба Середньовічна доба створила умови для формування традиційного для українських земель типу підприємця — купця. Налагодження торгових зв'язків з країнами Азії та Західної Європи (використання транзитного потенціалу) сприяло виділення купецтва в окремий стан. Позитивними чинниками для розвитку підприємницької діяльності на українських землях стали формування власної грошової системи, визначення правового поля для підприємництва (відповідні статті «Руської правди», «Статуту Володимира Всеволодича»), усталення певних традицій підприємництва.
Литовсько-руська доба Литовсько-руська доба 14—16 ст. позначилася створенням принципово нових умов для підприємництва. З'явилися нові організаційні структури (гільдії, мануфактури, цехи — із часом їх сувора регламентація стала перепоною для приватної ініціативи). Розвиток міст створював сприятливі умови для підприємництва, особливо із запровадженням магдебурзького права. Українське підприємництво розвивалося в рамках європейської економічної традиції. Однак із 2-ї половини 16 ст. шляхи розвитку західноєвропейського та українського підприємництва розійшлися. Революція цін зумовила вигідність виробництва в Східній Європі продовольства внаслідок його подорожчання на споживчому ринку. Мануфактурне виробництво Західної Європи потребувало сировини, а зростаючі міста — продуктів харчування. Попит на хліб зумовив організацію панського фільваркового господарства. Після Люблінської унії 1569 прискорилося покріпачення селян (фільварки вимагали забезпечення робочою силою).
Козацька доба Підприємництво у цей час зумовлювалося розвитком промислів, втягненням козацьких господарств у товарне виробництво, включенням у російський економічний простір, деформацією попередніх економічних зв'язків. Унаслідок національної революції 1648—1676 економічні процеси в Правобережній Україні та в Гетьманщині пішли різними шляхами. Незважаючи на занепад продуктивних сил унаслідок війн, розвивалося козацьке підприємництво, з'явилось чумацтво як вільна торговельно-мандрівна асоціація зі своїми традиціями. Поступова ліквідація козацької державності негативно позначилася на умовах для підприємництва місцевих мешканців. Міста заселяла купецька еліта переважно неукраїнського походження, а надто — після скасування 1754 мит на українсько-російському кордоні.
Імперська доба Імперська доба позначилася становленням індустріального суспільства. Трансформувалося розуміння місця та ролі підприємця в економічній і соціальній структурі суспільства. Купецтво, яке купувало промислові посвідчення та займалося торгівлею, у доіндустріальну добу асоціювалося з підприємництвом. Із часом таке станове розуміння підприємців руйнувалося. Соціальна значущість станових привілеїв купецтва, визначених нормативно-правовими актами 18 ст. (зокрема Жалуваною грамотою містам 1785), знижувалася. Купці, дворяни, згодом селяни активно залучалися до підприємницької діяльності.
Підприємництво в добу індустріального суспільства 2-га половина 19 ст. позначилась значними змінами в економічній політиці Російської імперії, створенням більш сприятливого клімату для підприємництва, проявів підприємливості поміркованішим ставленням урядових кіл та й суспільства до підприємців. Формувалися модерні правові умови, інформаційний простір підприємництва. Пореформений час позначився активною роллю іноземного підприємництва (французького, бельгійського, німецького, британського) в розвиткові металургії, машинобудування, залізниць та інших модерних галузей промисловості. Законодавство 1860-х рр. ліквідувало станові обмеження в підприємництві. У пореформений час купецтво, як найбільш фінансовоспроможний прошарок, стало джерелом капіталізації харчової й обробної галузей промисловості як найприбутковіших. Із виданням «Положення про державний промисловий податок» 1898 поняття «купець» і «підприємець» перестали бути тотожними, відтак купецьке звання вказувало на станову, а не на професійну належність. Нечисленне (2 % міськ. населення наприкінці 19 ст.) українське купецтво зосереджувалося насамперед в економічно розвинутих містах. Водночас із руйнуванням становості відбувалося становлення класового суспільства — формувалася буржуазія (нечисленна, без повноцінного політичного представництва; інтереси підприємців відстоювали, головно, біржові комітети на місцевому рівні). Найвідоміші династії українських підприємців 19 ст. — Яхненки та Симиренки, Терещенки, Ханенки. На рубежі 19—20 ст. розвивається дрібне і середнє підприємництво. Участь українців у ньому в різних частинах України була різною, а саме — сфери діяльності українських підприємців зводилися до сільського господарства, обробки його продуктів, цукроваріння, торгівлі збіжжям. Промисловість індустріальної доби (вугільна, металообробна, машинобудівна, залізорудна та ін.) розвивалася переважно підприємцями неукраїнського походження.
В українських землях Австро-Угорщини підприємництво зосереджувалося в руках поляків, євреїв, угорців і німців. Питома вага українців-підприємців залишалася мізерною через слабку їх інтегрованість в індустріальне суспільство.
До початку 20 ст. українська економіка розвивалась як складова частина імперського організму. Підприємницький хист трансформувався у вміння співпрацювати із властями, вкладати кошти в потрібні галузі та вести справи у визначений спосіб. Збереження такого стану протягом тривалого часу призводило до вироблення у підприємців споживацького, пристосуванського менталітету.
Після Першої світової війни Після Першої світової війни економічний ґрунт українського підприємництва був підірваний. Перед Українською Центральною Радою постало завдання налагодити національне господарство й визначитися із власним поглядом на ступінь сприяння підприємництву. Домінування соціалістичних поглядів у середовищі української політичної еліти зумовило негативний погляд на підприємництво. III Універсалом УЦР право власності на землю скасовувалося, а право користування землею передавалося земельним комітетам. Підприємці висловилися різко проти націоналізації та соціалізації, зокрема, в декларації, переданій 25 квітня 1918 головою Ради З'їздів гірничопромисловців Півдня Росії Н. фон Дітмаром голові Ради народних міністрів Української Народної Республіки В.Голубовичу.
В Українській Державі було відновлено засади приватної власності, оголошено свободу торгівлі і підприємництва, підприємців введено до складу уряду (А.Ржепецький, С.Гутник, С.Мерінг та ін.), що пояснювалося прагненням гетьмана П.Скоропадського заручитися підтримкою заможних верств і налагодити ринкову економіку. Відновлювалася підприємницька ініціатива, утворювались підприємницькі організації («Суазіф», «Протофіс»). Сплеск активності та грюндерства змінився занепадом за Директорії Української Народної Республіки. Значна частина підприємців перемістилася в Одесу, яка перебрала на себе роль підприємницького центру. Воєнно-політична боротьба 1919, соціалістична орієнтація і слабкість Директорії УНР змусили підприємців емігрувати чи перебиратися на територію, контрольовану Білим рухом.
Прихід більшовиків до влади Прихід більшовиків до влади ознаменувався початком комуністичного будівництва: націоналізацією землі й промисловості, транспорту та банків, трансформацією торгівлі в систему обміну, впровадженням трудової повинності й продрозкладки, забороною вільного ринку. Матеріальні цінності були оголошені загальнонародною або колгоспно-кооперативною власністю, а фактично перетворені на державну власність. Поступ підприємництва був призупинений, а експеримент закінчився економічним колапсом. Радянська влада була змушена запровадити нову економічну політику й допустити підприємництво, зберігаючи адміністративний, політичний і фінансовий контроль за економікою та суб'єктами господарської діяльності. Радянське керівництво розглядало підприємництво загалом як вимушений крок. Така позиція зумовила специфіку підприємництва (особливості соціальної типології «непмана» — політична безправність, обмеженість економічної ініціативи, що вели до соціальної мімікрії, пристосуванства; функціонування в умовах «сірої» економіки; сфери — торгівля, дрібна промисловість). До приватного підприємництва в часи непу зараховують і кустарно-ремісничу діяльність у текстильній, деревообробній галузях. Підприємництво часів непу суперечило комуністичній доктрині і не створювало необхідних для індустріалізації ресурсів. Згортання непу наприкінці 1920-х рр. зумовило унеможливлення підприємництва як економічної діяльності та еміграцію підприємців чи їх пристосування до радянської дійсності.
Західноукраїнські землі Західноукраїнські землі в міжвоєнний час перебували під владою Румунії, Чехословаччини та Польщі. Політичний й економічний (спустошення в результаті війни, вплив Великої депресії) погляд на новоприєднані землі як на ресурсну базу, політика економічної колонізації і дискримінації, перешкоди не дали можливості українському підприємництву успішно розвиватися. Попри це поширювалися кооперативи, у Польщі відкрився свій Промисловий банк (свідчення міцності національного капіталу) та Союз українського купецтва (об'єднання підприємців за галузевими секціями). Специфічність умов розвитку міжвоєнних Польщі, Румунії, Чехословаччини зумовила традиції й навички ведення підприємництва українцями — протистояння економічному тискові центру, опора на власні сили, дух національного корпоративізму тощо.
Об'єктивні соціальні потреби із середини 1950-х рр. зумовили розвиток підприємництва в тіні; в умовах гострого дефіциту необхідних речей послугами тіньовиків користувалися до 70 % тих, хто купував одяг, 57 — продукти харчування, 35 % — ліки. Із кінця 1950-х рр. за підтримки кримінальних структур виникають т. зв. цеховики, а згодом — фарцовщики, які задовольняли попит на речі широкого вжитку. Нагромаджувалися капітали, які стали основою підприємництва за незалежної України.
Підприємництво в епоху постіндустріального суспільства