Розвиток гірництва в арабському світі та країнах Сходу
Вступ У країнах Сходу, де товарні відносини виявилися більш розвинутими, а об'єднання величезних територій під владою Арабського Халіфату (VII–IX ст.) сприяло активному торговельному й культурному обміну, виникла велика потреба «грошових» металів. На перше місце серед мірил товарної вартості вийшло срібло, яке «більш зручно перевозити, ніж ті необхідні предмети, що за нього можна придбати» (Аль-Біруні). Численні караванні шляхи, що йшли від Китаю до Північної Африки й Іспанії, здійснювали «кругообіг товарів» і «кругообіг срібла», пронизуючи торговельними відносинами не тільки величезні простори, але й сам світогляд східної людини.
Наприкінці VII ст. на землях Халіфату було проведено грандіозну грошову реформу, в результаті якої з'явилися нові срібні монети — дирхеми. Майже на чотири століття вони стали зразком для всіх наступних грошей ісламських держав і основною «конвертованою валютою» всього цивілізованого світу. Додержуючись ісламської заборони зображати живих істот, на арабських дирхемах, на відміну від європейських монет, розміщували тільки написи. Виконані у куфічній (орнаментальній) манері арабського письма вони вміщували вислів із Корану, ім'я еміра (правителя області, де було карбовано дирхем), назву монети, рік і місто. Нові гроші в досить стислий час забезпечили грошовий обіг неосяжного Халіфату та вплинули на грошові системи як Європи, так і Східної Азії. Величезні скарби цих монет були знайдені навіть у Британії та Швеції (за даними Б. Нермана, у Скандинавії виявлено понад 170 тис. таких монет, причому гроші вікінгів також карбувалися із середньоазійського срібла).
Запорукою такого успішного розвитку фінансової та торговельної системи, ювелірних та металообробних промислів були численні рудники Аравії, Персії, Афганістану, Середньої Азії, Південного Кавказу, а також Нубії, Західного Судану та Іспанії, що після завоювання арабами були досить швидко відновлені й активно експлуатувалися вже в період раннього середньовіччя (на відміну від європейських родовищ, розвиток яких припадає здебільшого на пізнє середньовіччя). Розглянемо основні центри, техніку та технологію видобутку й переробки благородних металів на середньовічному Сході.
Аравійський півострів Аравійський півострів з давніх часів був осередком видобутку золота й срібла. В південно-східному напрямку від Медини, у місцевості Махд-ед-Дахаб (що перекладається як «лоток для золота») виявлені свідчення потужного золотовидобувного промислу минулих часів. Крім ознак відкритих розробок, тут знайдено 55 старих покинутих рудників, найдавніший з яких Умм-Гарайат датований Х ст. до н. е., а більшість експлуатувалася в VIII–Х ст. нашої ери (за середньовічний період тут видобуто більше 30 т золота). Розроблялися гідротермальні родовища жильного типу, представлені витриманими кварцовими жилами та штокверками. Близько 40 % металу родовища перебувало у вигляді самородного золота, яке було доступне давнім гірникам. Район Ед-Давазимі площею близько 1000 км² здавна відомий як «срібний пояс» Аравії, де діяло понад 150 давніх рудників (більшість — у часи Арабського Халіфату). Перський середньовічний автор Аль-Мустафі свідчить про розробки кольорових металів (у тому числі золота й срібла) на морському узбережжі сучасного Оману. Розробки жильних родовищ золота мали місце в гірських масивах Ємену ще в доісламський період і суттєво збільшилися в часи Халіфату.
Афганістан, Іран Видатний учений-енциклопедист Сходу Аль-Біруні (Х–XI ст.), описуючи багатий рудний район Зарубан у Південному Афганістані, де, окрім золота, видобували срібло, свинець, мідь, залізо, наводить цікаві приклади розробок давнього часу й середньовіччя:
Значні родовища золота та срібла розроблялися в Хорасані (Східний Іран), про що маємо писемні свідчення Х ст.
Нубія, Судан, Гана, Малі Ось як описує арабський вчений Аль-Якубі (Х ст.) одне з поселень поблизу золотих рудників Нубії, відкритих ще давніми єгиптянами:
Важливим центром видобутку золота, який значною мірою контролювався арабами (спершу через торгівлю, а пізніше шляхом релігійного проникнення й військового завоювання) був Західний Судан (середньовічні держави Гана, Малі та Сонгай у верхів'я річок Нігеру й Сенегалу). Сталий видобуток розсипного золота спостерігався тут у IV–XIII ст., причому в IX–XI ст. ці території були основним поставником золота в арабські та європейські країни й отримали в працях арабських вчених промовисту назву «Країна золота».
Ґрунтовна праця Алі ібн Аль-Масуді «Промивальні золота й розсипи коштовних каменів» (середина Х ст.) згадує Гану як величезну країну золота, що лежить південніше Сахари. Ісламський історик Аль-Якубі відзначав: «Цар держави Гана великий своїми чеснотами. В його країні є копальні золота, а під його владою знаходяться численні царі. І по всій цій країні — золото». Середньовічний географ Аль-Бекрі у «Книзі шляхів і держав» (XII ст.) писав про володаря Гани: «Коли в будь-якому руднику країни цього царя знаходять золотий самородок, цар його забирає собі, а людям залишає від золота тільки тонкий пил. Якщо б не це, кількість золота в руках людей настільки б зросла, що воно б знецінилось. Самородки бувають вагою від унції до ритля (тобто, від 28 до 406 р. — авт.). Кажуть, що в царя є самородок, подібний до великого каменя». Через сторіччя цей самородок згадував мандрівник Аль-Ідрісі: «В царському палаці є золота цеглина з одного суцільного шматка золота, вагою в 30 ритлів. Аллах створив її цілим зливком, який не відливався у вогні й не оброблявся жодним знаряддям. Цей зливок — диковина, якої нема ні в кого, крім царя, це його виключний привілей. Цар гордиться ним перед іншими царями чорних».
Торгівля золотом здійснювалась арабськими купцями, які відродили торгові шляхи через Сахару, утворені ще Карфагеном і Римом (римляни, за азійським зразком, почали для пересування Сахарою знаряджати каравани верблюдів). Основним товаром обміну на золото була сіль. В арабському трактаті XI ст. зазначено: «Торгівля мешканців цієї країни йде на сіль, і сіль — це їх готівкові гроші. Її доставляють із підземних рудників країни берберів». Соляні копальні розташовувались у Сахарі, поблизу Тегази (північ Малі), що слугувала важливою перевалочною базою й місцем торгів. Ще одним центром торгівлі золотом був Тімбукту (арабська назва Білад-ед-Дехеб, тобто «Місто золота»). За посередництвом арабів африканське золото потрапляло в європейські країни (перші флорентійські золоті монети карбувалися з золота Гани). На середньовічних картах території Західного Судану супроводжувалися написом: «Тут збирають золото».
Особливих успіхів у справі відновлення давніх гірничих розробок досяг Кордовський Халіфат на землях Іспанії, де, за свідченням В. І. Вернадського, «видобуток золота не завмер у часи середньовіччя, а здійснювався зусиллями мавританських держав». Араби, що організували розробку кольорових металів у гірських масивах на півдні Іспанії, використовували як дороговказ багатих родовищ покинуті рудники часів Карфагену та Риму.
Середня Азія Серед величезних територій об'єднаного ісламом Сходу найбільш потужним центром видобутку руд стала Середня Азія, де в часи середньовіччя сформувалась славнозвісне товариство гірників, металургів, карбувальників, зброярів, ювелірів. Одними з найбільших осередків виготовлення виробів із золота й срібла були історичні області Хорезм і Согд (сучасний Узбекистан). Китайський хроніст VII ст. писав про срібні вироби Самарканда: «Звідси виходять найкращі художні речі». Араби, заволодівши Пайкендом, хвалилися, що «захопили таку велику кількість золотого та срібного посуду, що не можна й порахувати». Знамениті срібні чаші, тарелі, дзбани у вигляді тварин і птахів, що були вироблені в Хорезмі і Согді, зажили доброї слави на землях усього Халіфату. Навіть боротьба з розкішшю, яку вели ісламські проповідники, та релігійна заборона використовувати срібний посуд не змогли витіснити художні вироби з палаців і ринків Сходу.
Видобуток значної частини благородних металів у VII–XI ст. був зосереджений у Середній Азії, у горах Західного Тянь-Шаню. Особливе значення для країн Сходу мали багаті родовища таких історичних областей як Шаш-Ілак і Ферганська долина (Узбекистан), Кані-Мансур (Таджикистан), Шельджа (Киргизстан).
В Узбекистані в долині річки Ахангаран і її притоків (область Шаш-Ілак) масштабні гірничі роботи розпочалися у V–VI ст. Сама назва річки в перекладі з давньотюркського означає «долина майстрів металу». Економічне і культурне піднесення цієї області було пов'язане з гірничо-металургійним промислом і розпочалося ще до арабського завоювання. Багато родовищ на час приходу арабів були вже ретельно розвідані, там вели відкриті й підземні гірничі роботи. Араби сприяли подальшому розвитку промислів і в Х ст. Ілак нараховував вже 17 велелюдних міст, більшість із яких була пов'язана з видобутком і переробкою поліметалічних руд.
Археологічні та гірничо-геологічні пошуки, які проводилися тут починаючи з 30-х років ХХ ст., дозволили скласти карту середньовічних рудників, пунктів збагачення та плавлення руд. Підраховані об'єми давнього видобутку поліметалічних руд на території Узбекистану сягають (за даними Ю. Ф. Бурякова) величезних масштабів — близько 2,5 млн м³ (при цьому на руди срібла й свинцю припадає близько 1,25 млн м³, а на руди золота — до 600 тис. м³). Загальна кількість гірничих виробок, споруджених у VIII–XI ст., становить більше 10 тис.
Давні східні автори згадують у складі Ілаку потужний рудник «Кухисім» («Гора срібла») й срібний рудник Шаша, де карбувалися арабські дирхеми. Ібн-Хаукаль свідчить: «В Ілаці є монетний двір, де в обігу величезні капітали у вигляді карбованої монети». На грошах був розміщений напис: «В ім'я Аллаха викарбувано цей дирхем у руднику Шаша». Сучасні дослідження ототожнюють рудник Шаша з Лашкереком, а Кухисім — з Кані-Мансуром і Канджолом (дивись карту).
Розробка Лашкерекського родовища розпочалася у VII ст., а найбільш активна експлуатація прийшлася на VIII–IX ст. У зоні оруднення була вельми продуктивна ділянка довжиною 1,2 км і товщиною 15 м. Об'єм видаленої породи становив більше 300 тис. м³, середній вміст срібла у руді сягав 0,5 кг/т, а на окремих ділянках доходив до дивовижних показників — 3,5–4 кг/т.
Виробки Лашкерека повторювали форму рудного тіла й мали складну вигадливу конфігурацію. На кількох горизонтах від основного стовбура розходились горизонтальні та похилі виробки, які часом переходили в камери, часом перетворювались на ніши, щілини, лази, формуючи розгалужені лабіринти. Максимальна глибина розробок сягала тут 300 м.
Аль-Біруні у книзі «Зібрання відомостей для пізнання коштовностей» (XI ст.) залишив найбільш давній опис форм залягання рудних покладів, що визначали форму, розміри і розташування виробок. Опис характеризує уявлення середньовічних учених і відповідає радше окремому випадку, ніж загальній картині, але велика увага, приділена геологічним знанням у праці Аль-Біруні, свідчить про сталий розвиток гірництва на родовищах Середньої Азії. Автор пише:
Гірничі роботи виконувалися вручну, знаряддями, які мало відрізнялися від інструментів Давнього світу. Основними засобами проведення виробок слугували кайла, кирка, молот, а також долото й молоток. Для руйнування найбільш міцних порід застосовували вогневий метод. Аль-Біруні стверджує: «У рудниках золота й срібла з цією метою розпалюють вогнища з дров і олії». Для розпалювання багаття за високої вологості гірничих виробок та нестачі кисню застосовували олію, яку спускали на значні глибини у посудинах з гарбуза.