Василь Якович Соловйов-Куценко (нар. 28 березня 1886 року, с. Петрашівка, Теплицький р-н, Вінницька обл. — пом. 29 червня 1971 року) — український борець, тореадор. Чемпіон світу з вільної (французької) боротьби 1909 року. Перший тореадор країни.

Так все починалося Доля готувала випробовування, для майбутнього борця і тореадора, ще із дня його народження. Тому що родився Василь тоді, коли його мати працювала на панському полі. Сталася ця подія 28 березня 1886 року, в селі Петрашівка, тоді ще Гайсинського повіту, Подільської губернії. Як згадував сам Василь Якович: « Поки, мати донесла мене до бабки повитухи, ледь не сконав. Бабця пупця перев'язала добряче, матері сказала, що Господь поставиться до мене прихильно. Генералом не буде, але дужим — це точно, казала вона, і не помилилася». Він родився у простій, бідній, багатодітній селянській родині, змалку звик до важкої селянської праці, зростав дужим, спритним, сміливим та відважним. Ці риси характеру створили його, як атлета, спортсмена, відомого у всьому світі борця. Батько і мати бідували, тому разом з ними, сестрами та братами важко працював на землі. Дітей була повна хата, та всі повмирали від недоїдання та злиднів, а Васильку восьмому за ліком пощастило. Сила, напевне, передалася від матері, росту вона була майже двохметрового, міцної статури, мала богатирську міць. Одним махом викидала на воза мішок з пшеницею. Ріс богатир ніби на дріжджах, молоком мати довго не годувала, давала квача із житнього хліба. У два роки, в дірявих постолах, та замурзаний, в гребінній сорочці вже допомагав батькам по господарству. У п'ять переносив з городу, разом з батьками мішки з картоплею. Коли йому виповнилося сім, його вже боялися зачіпати навіть старші хлопці, які верховодили на сільських вулицях, бо міг розкидати цілу ватагу, як тоді говорили: «кидав хлопцями мов снопами». Тому і не дивно, що місцевий поміщик охоче взяв його пастушком.

Батько, якого по-вуличному називали Куцько, мріяв щоб син вчився в школі, на зароблені потом і кров'ю гроші віддав його до парафіянської школи. Вчився він там три роки. Дізнався там, що крім Петрашівки є на світі інші: села, міста, країни, народи. І забилося серце в хлопчини, вирішив шукати щастя в інших краях. У неповні тринадцять років, пішов у люди в пошуках щастя. Роки поневірянь, ще більше загартували юнака, викували потужний характер, вигострили бажання боротися за життя і вперто йти до цілі. По суті, жорстке життя, багато випробовувань, важка праця і зробило його людиною-легендою, і невідомо як склалося б його життя, як би не відбулася одна, випадкова, зустріч. Хоча в його житті їх було щонайменше дві, але про все по порядку. Перша якраз відбулася у тринадцятилітньому віці. Думка про те, що треба попробувати щастя за межами рідного села, вже довго не залишала голову маленького хлопця. Як на те, у селі з'явився якийсь чоловік, так не схожий на його односельчан. Незвично для селян, модно помахуючи паличкою, повільно проходжав по сільському майдану, косо спльовуючи недокурки. На ньому були хоч і поношені, але ретельно випрасувані штани, які носили тільки багаті люди, добре пошитий піджак. З-під нього виглядала світла сорочка. Сказав що моряк, служить в Одесі. Старі люди казали, що дійсно років десять тому із Петрашівки до Одеси, поїхав хлопчина — сирота, звали його Петром. Там мабуть і знайшов своє щастя, хоч був зовсім не грамотним. Не покидала, настирлива думка: «якщо безграмотний Петро зміг чогось досягнути в житті, то я ж маю три класи школи». Думка була настільки сильною, що з часом переросла, у найбільшу ціль життя. Як і будь-яка інша людина, у подібній ситуації, він хотів знайти підтримку. Знайшов, у особі Вані Собка — найкращого товариша. В той час, одеський гість, дізнавшись про бажання хлопців покинути село, порадив взяти з собою по чотири карбованці, та сісти на поїзд, так доїхати до Одеси, а там знайти його.

Через кілька тижнів, коли потепліло, два хлопчаки, прихопивши торби із сухарями, вирушили в свою першу в житті подорож. Не думав тоді Василь Куценко, що повернеться до рідного села майже через півстоліття, об'їздивши всю Україну, Росію, і багато країн Європи. Вперше підлітки їхали потягом, та не минуло і кілька годин, як їх із-під лавки витягнув суворий дядько, і не тільки не продав квитка, а і викинув геть із поїзда. Два юних мандрівники опинилися посеред залізничної колії, на не знайомій станції. Довго стояли розгублені, озираючись навкруги, паніка і страх почали охоплювати мандрівників, але якийсь добрий чоловік розтлумачив: — Бачите шпали? Так і намотуйте кілометри до Одеси. Десять днів вони йшли до Одеси, голодні і босі, боязко озираючись навкруги. Ночували де прийдеться. Вперше були так далеко від рідної домівки, але продовжували йти вперед, у пошуках кращого життя. І ось цей день настав, таке жадане і велике місто, зустріло малих мандрівників. Довго шукали де напитися води, і тут у одному з дворів, хлопці побачили того самого Петра. Очі їх засяяли, на обличчях з'явилися посмішки, так довго вони йшли, стільки всього пережили, і тепер почали вірити у те, що їх життя може поліпшитися. Тільки тепер це вже був не міський франт, а звичайний двірник, з віником та металевим совком, але це аж ніяк не розчарувало мандрівників. — Диви, земляки! Це ж як ви мене знайшли. — запитав Петро. Хлопці радо привітали один одного. Всі, без винятку, були раді такій, випадковій зустрічі. Від душі засміявшись, Петро сказав: — Давайте сюди гроші, я вас влаштую. Він швидко вибіг на вулицю. Через деякий час повернувся з ковбасою, вином, та солодощами. Хлопці влаштувалися під парканом, поїли. Потім, гостинний на чужі гроші двірник, підвівшись сказав: — Бачите через площу будинок? Біжіть туди, може знайдете якусь роботу, а я тут нічого, сам такий. І випхав їх за ворота.

Будинок, у який вони прийшли, виявився великою пекарнею. Пахло свіжим хлібом. На великий подив, обох відразу прийняли на роботу. Послали подавати мішки з борошном. Так почалося їхнє трудове життя в Одесі. Було воно не легке, не було часу і в гору глянути. А випаде вільне хвилина, здавалося, все віддав би, щоб трішки відпочити. Та в пекаря важка рука: як дасть по потилиці — аж іскри з очей летять. Одного разу, наївшись вкраденою булкою, Ваня, знову опинився на вулиці, але хлопець з цього тільки виграв. По сусідству була гасова лавка, і греки, які там працювали, взяли його в помічники. Невдовзі зустрівшись, Василь ледь впізнав товариша: на ньому була, хоч і стара, але добротна сорочка, навіть сандалі видали в аванс. — Я вже домовився, — сказав Ваня, — переходь до нас. Роздумуючи над пропозицією, Василь вирішив змінити роботу. Вона здавалась легшою, та й працювати буде із товаришем. На новому місці, дійсно, було значно простіше: ось тобі адреса, півпудова банка з гасом — віднеси. Худий хлопчина з чималим вантажем на плечах викликав жаль у людей, яким приносив гас, і ті давали "на чай " — копійку, а то і п'ятак. Бувало за день пудів двадцять переносить. До вечора боліли руки і ноги, не міг ні встати ні сісти. Тіло було наче свинцем налито, а господар не міг нахвалитися ним.

Минав час, і це вже був не худий, немічний підліток, а міцно збитий юнак з налитими силою м'язами. Тоді і почав формуватися богатир.

Згодом його запросили працювати у один із магазинів братів Нобіле: потрібні були дужі, витривалі вантажники. До того ж тут і платили більше, але потрібно було підіймати бочки з гасом. Під'їжджав великий фургон, на який укладалися рейки, і кілька робітників обережно викочували бочку на гору. Спочатку це робили четверо вантажників: двоє внизу, і двоє підхоплювали зверху. Василь прийшов і сказав напарнику: «Я сам». Наступного дня зовсім відмовився від підмоги, один завантажував весь фургон. На роботу в порт прийняли його тепло, але у бригади вантажників була традиція: першу зарплату треба було пропити з усією бригадою. Пили квартами і без закуски — такий закон заведений вантажниками, які називали себе биндюжниками. Ця випивка в його житті була першою і останньою.

Всі дивувалися його незвичайній силі і витримці. Згодом доручили тачку на шість місць, потім — кінний фургон, який мав більше десяти місць. Це вже була «солідна» робота яку не кожному могли довірити. Але весь вантаж доводилось розносити довгими коридорами поверхів. Та це вже ввійшло в звичку, спина стала твердою, немов залізна, руки налилися незвичайною силою. Під спітнілою сорочкою випиналися стальні м'язи.

Знайомство з французькою боротьбою Якось він мився у дворі, всі мимоволі любувалися його могутньою статурою. Він нагадував міцного дуба: коротка, але товста шия, гарно складена статура, по тілу перекочувалися велику вузли м'язів. Одним словом, Геркулес! А було хлопцеві всього шістнадцять років.

Якось підійшов до нього старий вантажник, захоплено поплескав по плечу, а потім юнака обступили інші товариші, мацали залізні біцепси, спину. - У цирк йому б, — хтось сказав, — борцем… Про циркові вистави він чув давно, а от побувати там не доводилося. Цікаво було б подивитися, але за роботою не мав часу.

Увечері, наступної неділі всі гуртом вирушили подивитися циркову виставу. Барвисті циркові афіші сповіщали про грандіозне видовище: чемпіонат із французької боротьби. Звернув увагу напис: « Бажаючі з публіки можуть вийти на арену і теж взяти участь у чемпіонаті».

У приміщенні цирку не було де яблуку впасти, все тут було новим і незвичним. Забувши про все на світі, заворожено дивився, як під куполом цирку в повітрі перевертаються акробати, виконуючи складні номери. До сліз сміявся із дотепів клоунів. Чемпіонат серед борців відбувся у другій половині програми. Спочатку усі борці обійшли арену, демонструючи глядачам свої міцні м'язи, могутні груди, стальні руки. Потім почалися поєдинки. Зал ніби перевернувся догори ногами, ревів, клекотів, зойкав. Василь також збуджено спостерігав, як в мертвій хватці спліталися дужі тіла борців, аж у самого напружувалися м'язи. Коли остання пара покинула арену, вийшов диктор і запросив на килим бажаючих поборотися.

- Василю, давай ти, покажи цим чемпіонам, — підбадьорювали товариші. — Та я ж ніколи не боровся, — зніяковіло відмовився майбутній чемпіон. — А ти не бійся. Бери як мішок, і клади на воза, — всі засміялися. Майже силоміць його виштовхали на арену. - Ти досвід маєш? Із правилами боротьби знайомий? — запитав арбітр. - Ні вперше… — трохи злякано сказав Василь. Арбітр вагався, але оглянувши атлетичну статуру молодого чоловіка, зважаючи на вимогу публіки, дозволив. Проти нього виставили досить посереднього, на перший погляд, борця. Василь впевнено підійшов до нього, схопив його і… де та арена, де низ, де верх? Він крутився немов м'яч в руках борця, і мішком звалився на підлогу. Зал весело почав сміятися над ним. Червоний мов рак від сорому і злості, скочив на ноги, знову підійшов до борця, та вже за мить полетів спиною додолу. - Годі! — закричали із залу. — Викиньте, поки живий, з арени! Він не йшов, а біг, нікого не помічаючи. Душу рвав нестерпний біль, що так осоромився перед товаришами, соромно було і перед собою. «Де ж вона та сила» — думав. Хотілося десь зникнути, хоч крізь землю провалитися. Дива не відбулося, і переможений Василь вже подумки не бачив себе борцем, але зрозумів, що в спорті не лише сила є визначальною.

І тут сталося те, на що найменше зараз чекав Василь. Відбулася друга в житті, випадкова, зустріч з далеко не випадковою людиною.