Постмодернізм в історичній науці — зміни у світобаченні, методології історичного пізнання, тематиці історичних досліджень під впливом постмодернізму - широкої культурної течії, яка охопила в останні десятиріччя 20 ст. філософію, естетику, мистецтво й науку.

Методологічні висновки, що випливали з постмодерністського підходу, є водночас оптимістичними та песимістичними для історичної науки. Наскрізь історичний характер постмодерністського бачення світу створював сприятливі можливості для глибшого проникнення у свідомість людей минулого й визначав цю свідомість головним рушієм суспільної практики. З другого боку, різке зростання усвідомлення суб’єктивності інтерпретації дослідником історичних явищ зближувало історіографію з літературною і художньою творчістю. Це дало підстави низці західних істориків вважати історію особливим жанром літературної творчості. Такі ідеї одним із перших розвинув американський дослідник Х.Вайт у праці «Метаісторія: Історична уява в Європі XIX ст.» (1973), де він показав, що в процесі створення історичного тексту (нарації) історики залежать від 4-х головних літературних тропів — метафори, метонімії, синекдохи та іронії. На його думку, історії властива неусувальна описовість, яка проявляється на рівні «організації» історичного матеріалу з допомогою побудови сюжету, що, у свою чергу, через властивості мови обмежений «фабулою», «формальним аргументом» та «ідеологічною імплікацією». Але в цілому весь процес історіописання є наскрізь суб’єктивною творчістю історика, залежного від власного світогляду і соціально-культурного середовища.

Нова філософія історії Під впливом постмодерну в 1980—90-ті рр. на Заході народилася «нова філософія історії», або «наративна філософія історії», до творення якої спричинилися: голландець Ф.Анкерсміт, англійці Л.Стоун, Г.Келлнер, француз Л.Мінк, німець Й.Рюзен та багато ін. Для неї характерне «розтягнення» процедури нарації на весь процес пізнання і внаслідок цього — крайня релятивізація історичних знань, які уявляються їм прихованими структурами людського розуму. Постмодерністи висувають 3 головні постулати стосовно історії: жодне минуле не може перетворитися на дискурс — усяка історія є результатом конструювання дискурсу згідно з поширеними стандартами; відкидання будь-якої сцієнтистської методології, оскільки йдеться в сутності про роботу виключно з «текстами», і запровадження на її місце герменевтики (декодування значень понять і термінів); історіографія реконструює не минулу дійсність, а лише способи її презентації, і, тим самим, усувається опозиція між історією і літературою та мистецтвом (історик «винаходить» історію, а літератор — «вигадує»). Наративістська модель історичного дискурсу спрямована не на пошук і пояснення реалій минулого, а на розгадування «кодів» авторів минулих текстів (джерел), пристосування мовно-культурного світу минулих часів до мовно-культурних умов теперішнього. Здійснити таке «дешифрування» текстів здатен тільки фахівець.

Проте крайня релятивізація історичного пізнання та історичних знань не знайшла широкої підтримки серед істориків-практиків (найбільших успіхів наративісти досягли в історіографічних дослідженнях, де йшлося про деконструкцію поглядів істориків), наразилася на критичний опір з їхнього боку. Проти побудов «наративістів» виступило чимало відомих учених, які заперечили «фіктивність» історичних знань, апелюючи до історичного факту як відображення минулої реальності (Е.Гобсбаум, Р.Шартьє, Д.Іггерс, Р.Еванс, О.Ексле та ін.). Британський історик Р.Еванс 1997 опублікував полемічну роботу «На захист історії», в якій стверджував, що факти минулої реальності існували поза істориком й останній, незважаючи на всі суб’єктивні перешкоди, здатен наблизитися до їх розуміння та пояснення. Із цього погляду «постмодерністський виклик» є своєчасним і гострим нагадуванням історикам про відповідальність своєї праці, а не скасуванням історичної науки як такої.

Зміна тематики й методології досліджень минулого Постмодерністські епістемологічні крайнощі не здобули підтримки фахового цеху істориків, але справили глибокий вплив на зміну тематики й методології досліджень минулого. Теоретичні настанови постмодернізму щодо соціальних досліджень змусили багатьох істориків змінити ракурс своїх студій, зробивши наголос на вивченні індивідуальної та колективної свідомості, повсякденності й локальності, процесів соціального конструювання реальності, зокрема його лінгвістичних аспектів, культурних проявів і вкоріненості людини в тій чи іншій культурній ситуації.

Результатом таких змін стали виникнення й розвиток низки нових течій у сучасній світовій історіографії. Особливо помітну роль у переорієнтації історичних студій відіграв «антропологічний зворот» (часом вживається термін «культурно-антропологічний зворот»), що висунув на перший план вивчення культурного механізму соціальної взаємодії в різні часи і в різних спільнотах із наголосом на розрізненні між тим, як «історія робиться», як відображується у свідомості сучасників та історичних документах, і тим, як вона реконструюється істориком. Це спричинило зміну об’єкта та предмета досліджень, спрямувавши увагу дослідників на сферу свідомості, інтелекту, культурних феноменів. У центрі уваги опинилися такі явища, як «історія ментальностей», історія «ціннісних орієнтацій», людських бажань і прагнень, історія повсякденності, інтелектуальної діяльності, або того пласту свідомісних процесів, що отримали назву «внутрішньої історії», на відміну від подієвої, «зовнішньої». Методологічні елементи такої «нової історії» були сформульовані й апробовані в творчості засновників Анналів школи і розвинуті представниками її третього й четвертого поколінь. Таку зміну орієнтації історичних досліджень почали називати «критичним зворотом», безпідставно асоціюючи її із «кризою історіографії» в цілому. У 1970—80-ті рр. «нова історія» набула популярності серед істориків багатьох країн світу, а сигналом для цього послужила творчість західних істориків, що дали взірці культурних феноменів минулого як на рівні макро-, так і мікроісторії. Серед найбільш резонансних праць були дослідження французів Е.Лєруа Ладюрі («Монтайю, окситанське село у 1294—1324 рр.», 1975), Ф.Арієса («Нарис смерті на Заході», 1975), Ж. Лє Гоффа («Середньовічний світ уяви», 1985).

Нова культурна історія Під впливом антропологізації історії опинилася й близька до неї «нова культурна історія», представники якої переключили увагу на вивчення соціальної стратифікації культури різних історичних епох (П.Берк — «Популярна картина в ранньомодерній Європі», 1978; Л.Гант — «Політика, культура і клас у Французькій революції», 1984). Британські історики звернули увагу на роль мови не тільки в соціальній комунікації, а й у творенні самої соціальної реальності: Г.-С.Джонс показав, що «мова класу» відіграла вирішальну роль у конституюванні самого цього класу («Мови класу: Студії з історії англійського робітничого класу 1832—1914», 1983), а П.Джойс висловив думку, що уявлення про клас, як було поширене в 19—20 ст., було лише набором «репрезентацій», а не відображенням соціальної реальності («Візії народу: Індустріальна Англія і питання класу 1832—1982», 1991).

Прихильники антропології історичної підкреслювали, що в цього напряму немає особливого дослідницького поля. А втім, французький історик А.Бюрг’єр у «Словнику історичних наук» (1986) виділив кілька проблемних галузей, в яких історико-антропологічний підхід виявився особливо плідним. До них належать: 1) матеріальна та біологічна антропологія, що торкається історії тіла, сприйняття життя та смерті, сексуальних відносин тощо; 2) економічна антропологія, що вивчає «економічні звички», котрі часто формуються під впливом позаекономічних чинників — соціальних, моральних, релігійних; 3) соціальна антропологія, у центрі якої перебувають сімейні й родинні структури; 4) культурна та політична антропологія, що займаються вивченням народних вірувань і обрядів, а також сприйняттям і ставленням до влади та владних інститутів.

Жіноча історія Звернення до суб’єктивних аспектів історичного пізнання відкрило низку нових тем і полів досліджень. Серед них ще в 1970-ті рр. виокремилася «жіноча історія» («жіночі студії»), яка згодом, у 1980-ті рр., трансформувалася в гендерну історію (гендер — з англ. «рід»). «Жіноча історія» зросла на ґрунті феміністичного руху 19—20 ст., який виступав за рівні права чоловіків і жінок, дотримуючись погляду, що між ними немає «родових» відмінностей. Проте т. зв. друга хвиля фемінізму 2-ї пол. 20 ст. наголосила на істотних відмінностях між чоловічим і жіночим сприйняттям дійсності, визнанні «специфічності» жінок щодо чоловіків. Нині під «гендером» розуміють систему міжособистісної взаємодії, за допомогою якої створюється, підтверджується й відтворюється уявлення про чоловіче, жіноче, інше статеве як категорії соціального порядку. 1985 американська дослідниця Д.Скотт визначила предметне поле, яке представляється як: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка й жінку в культурі («гендерні стереотипи»); 2) комплекс норм — релігійних, педагогічних, наукових, правових, політичних, які закріплюють відмінні позиції чоловіка та жінки в суспільстві («гендерні норми»); 3) проблеми самовираження, суб’єктивного самосприйняття й самосвідомості («гендерна ідентичність»); 4) соціальні відносини та інституції, що їх формують (сім’я, ринок, освіта тощо). Таким чином, гендер перетворився на «соціальну стать». Її погляди підтримали американські історики С.Александер, Г.Лернер, Д.Келлі, Н.Земон Девіс, російські — Н.Пушкарьова, Н.Дружиніна, Л.Рєпіна. Численні праці, що з’явилися в 1980—90-ті рр., засвідчили фахову акцептацію (прийняття) напряму істориками багатьох країн світу. На зміну структурі і схемі під впливом постмодерну прийшов принцип «тонкої взаємопов’язаності», де мікропідхід змусив визнати поліцентризм і багатоманітність навколишнього світу, плюралізм суб’єктів та об’єктів історичного знання.

Постколоніальні студії