Професійні спілки — постійно діючі громадські організації найманих працівників або здобувачів вищої освіти, які виражають, представляють і захищають їхні групові інтереси.

У сучасному українському законодавстві профспілки визначаються як захисники інтересів трудового колективу, які утворюються й діють на підприємстві, в установі, організації на основі вільного вибору їх членів із метою захисту їхніх трудових і соціальних прав та інтересів.

Історія Перші профспілки виникли в країнах Західної Європи і в США наприкінці 18 ст., на етнічних українських землях — в останній чверті 19 ст. Спершу — у Східній Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини, де існували міцні традиції цехового виробництва та формувалася правова держава. Розвиткові профспілкового руху в Австро-Угорщині, що відбувався під впливом синдикалізму Ф.Лассаля і Ш.Деміча, сприяв дозвіл на легалізацію профспілок (1867) та надання їм права на страйки (1870). Розгром синдикалістських профспілок і придушення масового страйкового руху в 1880-х рр. спонукали до організації реформістських християнських профспілок. На початку 20 ст. в Східній Галичині почали утворюватися національні українські профспілки, що об’єднали вчительство («Взаємна поміч українського вчительства»; із 1905) та службовців кооп. установ («Супруга»; із 1914). Серед інтернаціональних виробничих профспілок українці мали найбільший вплив у профспілках тютюнників і залізничників. Деякі місцеві осередки українських профспілок перебували під впливом українських соціалістів (М.Павлика, О.С.Терлецького, Й.Данилюка та ін.). 1892 галицькі профспілки налічували 856 членів, 1902 — 5479, 1904 — 5912 членів. До 1914 до профспілок у західноукраїнських землях входило не більше 10 % найманих працівників. Унаслідок військової мобілізації в роки Першої світової війни профспілковий рух у Сх. Галичині занепав.

На Закарпатській Україні та на українських землях у складі Російської імперії профспілки з’явилися на рубежі 19—20 ст.; на підросійських землях — не тільки стихійно, а й з ініціативи уряду, який намагався спрямувати профспілковий рух по шляху реформізму. «Жовті» профспілки, не набувши поширення (див. Зубатовщина), зазнали краху. Організаціями, з яких народжувалися профспілки, були товариства взаємодопомоги, ради цехових уповноважених, союзи робітничих ремісників, страйкові комітети.

Революція 1905—07 Поштовх до масової організації профспілок надала революція 1905—07, яка привела до запровадження договірних відносин між роботодавцями та робітниками. Профспілки почали формуватися із представницьких органів робітників, які обстоювали їхні інтереси при укладанні колективних угод, — комісій уповноважених або виборних заводських комісій, делегатських та депутатських зборів робітників. Із лютого до осені 1905 на українських землях на території Російської імперії їх виникло 30 (спочатку — на великих індустріальних підприємствах гірничозаводської, металургійної та машинобудівної промисловості, а з часом — на середніх і дрібних підприємствах та у ремісничих майстернях). У червні 1905 було організовано перше галузеве об’єднання профспілок південної Росії — Південноросійську спілку залізничників, а у вересні 1905 — перший у Російській імперії міжспілковий орган — Центральне бюро профспілок. До кінця року сформувалося 107 профспілок: 30 — в Одесі, 18 — у Києві, 13 — у Харкові, 11 — у Катеринославі (нині м. Дніпро), 8 — у Миколаєві, 27 — у Полтаві. П. брали активну участь у боротьбі за відстоювання економічних інтересів та включалися до політичної боротьби: протестували проти поліцейських репресій, вимагали політичних свобод, співробітничали з радами робітничих депутатів, зокрема щодо керівництва страйками.

Закон про «Тимчасові правила про товариства і спілки» від 4 березня 1906 легалізував становище профспілок, які використовували мирні методи економічної боротьби, та заборонив існування тих, що обстоювали страйки або висували політичні вимоги. До середини 1907 на українських землях діяло 230 легальних та 60 нелегальних профспілок, які об’єднали 60 тис. робітників і становили 1/3 всіх профспілок у Російській імперії. Це були переважно дрібні місцеві профспілки цехового типу (по 200—300, нерідко 100—150 членів), не об’єднані ані територіально, ані галузево. Більші за чисельністю профспілки, зокрема в гірничодобувній промисловості, охоплювали близько 1 % робітників. Статути та діяльність багатьох із них не виходили за межі кас і товариств взаємодопомоги.

У роки економічної кризи та реакції 1907—10 У роки економічної кризи та реакції 1907—10 багато профспілок, які були розпущені урядовцями, перейшли на нелегальне становище й очолили страйковий рух, у той час як легальні профспілки використовували мирні методи економічної боротьби, а також матеріально підтримували страйкарів і робітників, котрі страждали внаслідок локаутів. Під час економічної стагнації новим напрямом соціальної діяльності профспілок стала боротьба за створення лікарняних кас (див. Страхова кампанія 1912) та бірж праці. Через співробітництво із соціал-демократичними фракціями (спільну підготовку запитів до 3-ї Державної думи Російської імперії та участь у виборах до 4-ї Державної думи) профспілки намагалися захистити інтереси робітників парламентським шляхом.

Політизація профспілкового руху Посилення адміністративно-поліцейського контролю за діяльністю профспілок у роки Першої світової війни посилило страйковий рух і спричинило політизацію профспілкового руху. Більшість профспілок бойкотували воєнну політику уряду й не підтримали організацію робітничих груп у військово-промислових комітетах. Поряд із традиційними (соціально-економічними) вимогами профспілки висували політичні: припинення війни, демократизацію суспільного ладу, гарантування політичних свобод.

Новий поштовх розвиткові профспілкового руху надала Лютнева революція 1917, коли Тимчасовий уряд ухвалив закон про свободу коаліцій, місцеві комісаріати праці та примирні камери. З’явилися нові організації робітників — фабрично-заводські комітети. Процес уніфікації і централізації профспілок започаткувала 3-тя Всеросійська конференція профспілок (червень 1917), що ухвалила рішення про створення Всеросійської центральної ради профспілок, організацію профспілок за виробничим принципом та їх об’єднання на виробничо-територіальних засадах. Засновниками організацій російського робітничого класу були загальноросійські партії (меншовиків, есерів, більшовиків) і партії єврейського (Бунд) і українського пролетаріату — українські соціал-демократи (Українська соціал-демократична партія) й есери (Українська партія соціалістів-революціонерів). Українські партії очолили профспілки вчителів, залізничників, робітників цукроварної промисловості та деяких підприємств обробної й видобувної промисловості. Бунд — профспілки друкарів, кравців та інших ремісників. Завдяки страйковому рухові профспілки домоглися повсюдного запровадження колективних угод та примирних камер, встановлення 8-годинного робочого дня і страхування на випадок хвороби.

У добу Української Народної Республіки У добу Української Народної Республіки профспілки домоглися від Української Центральної Ради права на представництво в органах влади, дозволу на страйки та безпосередню участь у формуванні місцевих органів і бірж праці. Спроба українізації профспілок та об’єднання робітників в єдину організацію під час Першого всеукраїнського робітничого з’їзду 1917 не увінчалась успіхом. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 посилив політичний розкол у профспілковому русі. Зріс вплив анархо-синдикалістів (див. Анархо-синдикалізм) та більшовиків, поширився рух робітників за встановлення контролю над виробництвом. На західноукраїнських землях у добу Західноукраїнської Народної Республіки делегати профспілок засідали в Українській національній раді ЗУНР і обіймали посади в Державному секретаріаті Західноукраїнської Народної Республіки (А.Чернецький, О.Пісецький, М.Парфанович), а організація залізничників створила загальний курінь під проводом І.Сіяка.

Більшовизація профспілкового керівництва Із приходом до влади в Україні більшовиків розпочалася насильницька більшовизація профспілкового керівництва. Проте у перший період радянської влади більшовикам не вдалось домогтися монопольного представництва в профспілкових органах. У добу Української Держави пробільшовицькі профспілки були розпущені. 2-й Всеукраїнський робітничий з’їзд, скликаний УСДРП за сприяння уряду, намагався об’єднати нечисленне коло прихильників української національної ідеї в робітничому середовищі. Підтримка урядом українських профспілок, зокрема профспілки українських службовців — керівників кооперативного руху, та репресії щодо ін., поряд з обмеженням революційних завоювань робітників (урізання прав фабрично-заводських комітетів, заборона страйків і збільшення тривалості робочого дня), активізували економічну та політичну боротьбу незалежних профспілок. У травні 1918 вони скликали 1-шу Всеукраїнську конференцію профспілок, на якій створили Українське центральне бюро профспілок (Уцентропроф), а в листопаді 1918 — приєдналися до загальнонаціонального політичного страйку, спрямованого на повалення гетьманського режиму.

Непослідовна робітнича політика Директорії УНР (проголошення співробітництва із профспілками незалежно від їх національної орієнтації при фінансовій підтримці українських профспілок) та репресії щодо неукраїнських профспілок із боку місцевої військової адміністрації відштовхнули неукраїнські профспілки від підтримки влади.

Політика денікінського уряду Масовому розгрому профспілок спричиняла політика денікінського уряду (див. Денікіна режим в Україні 1919—1920). «Положення про професійні спілки», ухвалене в жовтні 1919, фактично повертало робітн. законодавство до поліцейського закону про профспілки від 6 березня 1906. Діяльність незалежних профспілок намагалось об’єднати Південноросійське бюро профспілок (Південпроф), створене в серпні 1919 делегатами з України, Криму, Дону, Кубані, Північного Кавказу. Спроби уряду щодо організації проурядових профспілок (див. Кірстовщина) не увінчались успіхом.

Організація прорадянських профспілок Зі встановленням радянської влади оновилась насильницька більшовизація профспілкового керівництва. IX з’їзд РКП(б) (1920) визначив місце і роль профспілок у системі більшовицької диктатури як допоміжних апаратів держави, якою керує РКП(б). Організація прорадянських профспілок розпочалася згори — зі створення шляхом кооптації профспілкових діячів із РСФРР та місцевих компартійних діячів Південного бюро Всеросійської ради профспілок. Розгром опозиційних профспілок започаткувала «Київських меншовиків» справа 1920, спрямована проти лідерів Уцентропрофу.

У добу «воєнного комунізму» профспілки були партнерами господарчих органів в управлінні виробництвом, а після запровадження принципу одноосібності промислового керівництва — народному комісаріату праці при проведенні трудових мобілізацій. Участь у здійсненні трудової повинності, запровадження примусового членства в профспілках усіх найманих працівників та перенесення до внутрішньоспілкового життя військово-командних методів управління спричинили кризу профспілкового руху.