Вели́ка Ди́мерка — селище в Україні, у Броварському районі Київської області. Адміністративний центр Великодимерської селищної громади.
Налічує 9 510 жителів (2022). Площа території — 7 149,9 га.
Розташоване за 34 км від Києва.
Історія Перша письмова згадка про Димерку як поселення, що належить до Остерського замку припадає на 1552 р.Александровичъ М. Н. Остерскій уъезд: историческое описаніе. Ч. 1.: До окончанія смутъ въ Восточной Украинъ (1669 г.). — 1881. — с. 16. http://libkor.com.ua/frm/download.php?part=1&id=123 Але село має давньоруські корені, зокрема пов'язані зі своєю назвою.
Димерські землі у 1650 р. переходять від шляхетської родини Аксаків до гетьманської (з 1657) родини Виговських, а пізніше до церковних володінь Києво-Печерської лаври.
У XVIII столітті через Димерку проїзджали російські імператриці Єлизавета Петрівна і Катерина II. З цими подіями пов'язано ряд місцевих переказів.
Походження назви
Селище має розташування за Броварами, які у епоху Речі Посполитої були оборонним рубежем по дорозі на Київську переправу, і наймовірніше відігравало роль крайної сигнальної точки на горизонті, яку було видно з Лаврської Гори.
Під час підходу ворога до оборонного рубежу з цієї точки запускали дим, який було видно у Києві, це давало час на те щоб надіслати підкріплення до оборонного рубежу, або розібрати переправу. Звідси й назва селища і подібних назв – Димерка.
Легенди села Місцевість, де розташована Велика Димерка, у давнину була лісистою, росли переважно берези. Основним заняттям жителів поселення, що виникло на березі озера Міхов було смолокуріння, також виробляли поташу, селітру. Процес смолокуріння потребував великої кількості дров, тому селище постійно диміло.
Однією із версій походження назви села і є великі дими, що стояли над поселенням. Інша легенда про походження назви стверджує, що жителі першими почали будувати димарі. У документах згадуються назви — Здимерков, Здимеров, Здимирівка, Димерка.
15-річним юнаком на початку вересня 1829 року їхав Тарас Шевченко в обозі дворових кріпаків Енгельгарда з Києва на Вільно, куди молодий пан був призначений ад'ютантом при генерал-губернаторі. Пізніше про цей шлях Тарас Шевченко писав: «Далекий шлях, пани – брати, знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, як його згадаю».
Шевченко, буваючи в Броварах, чув переказ людей про знедолену скривджену паничем-москалем дівчину, яка втопилась на шляху на Московщину. В народі говорять, що дійсно, цей випадок мав місце в озері біля Димерки. Пізніше цей епізод Шевченко описав у своїй знаменитій поемі «Катерина».
Заснування селища Жителі цих країв займались землеробством, скотарством, мисливством і ремеслом.
Походження назви пов'язують з тим, що димерчани займались варінням смоли, дьогтю, випалюванням вугілля, — «димними ремеслами».
В Іпатіївському літописі від 1158 року розповідається, що князь Ярополк Ізяславович подарував монастиреві «Небельскую волость». Дуже імовірно, що в цей час Димерка попала під владу Києво-Печерської лаври.
1239 року в лівобережну Київську Русь прийшли татаро-монголи, які не залишали після себе ні міст, ні сіл. Люди втікали від ворога, ховались в лісах, а потім повертались на попелища і відбудовували зруйновані житла. Татари чоловіків убивали, а жінок і дітей брали в полон. Люди не підкорились завойовникам, чинили опір.
Літопис розповідає про цікавий випадок. В одній хаті лишились дід і баба. Якось ранком баба топила піч. До оселі увірвався татарин і почав душити діда в сінях. Хоробра бабуся не розгубилася. Вона вихопила з печі чавун з окропом і вилила на чужинця.
1240 року татаро-монголи на чолі з ханом Батиєм захопили Київ, зруйнували його і пограбували Печерський монастир. 122 роки панували чужинці на Русі, до битви на Синіх Водах. На зміну литовцям у край прийшли нові польські магнати.
В державному історичному архіві є відомості про те, що в 1392 році село, яке входило до Остерської волості було віддане «Митьке Сокире из рода Гольшанских». Ось цей рік, а також дату 14 жовтня і взято за відлік часу від заснування.
Є й інші міркування. 1863 року «Черниговские епархиальные известия» писали: «… таким образом более чем вероятно, что Дымерка еще до татар … принадлежала Лавре й населена ею». Імовірно, що поселення з назвою Димерка засновано у XII столітті на шляху Київ — Новгород.
Перші мешканці поселились біля озера Міхов.
З 1569 року за Люблінською унією польська шляхта розпочала захоплення Правобережжя, а через 50 років і Лівобережжя, куди входили поселення Броварщини. Тривалий час поляки були в управлінні Лаври, яка з 1616 року за рішенням короля Сигизмунда III одержала володіння на Лівобережжі.
XVII—XVIII століття З 1624 р. право власності на Димерку має княжна Анна Корецька. У 1630 р. під час козацького повстання проти уряду Речі Посполитої під проводом Тараса Трясила козаки напали на загони шляхти і розбили їх під Димеркою. З 1636 р. село (або частина димерських земель) згадується як власність сина Степана Аксака — Михайла.
З 1649 р., після угоди Б. Хмельницького з поляками, їх колишні землі, повертаються панам. Друга жінка С. Аксака, Катерина Аксак, отримала гетьманський універсал на володіння землями і доручила Петру та Якову Виговським зібравши чинш, продати нерухомість у селах, що їй належали, у тому числі і в Димерці. З 1650 р. Димерка належить родині Виговських.
Адміністративно, за гетьманщини, Димерка належала до Гоголівській сотні Київського полку.
З 1680 р. за указом царя Федора Олексійовича «Село Здымеров за древней Богдановкой» закріплене за Києво-Печерською лаврою.
У 1764 році в селі налічується 102 двори, 174 хати, 641 житель. Біля села знаходилось озеро Кулівщина, про яке також згадувалось у документах.
За матеріалами перепису 1767 р. в Димерці був розташований монастирський будинок. На головній київській дорозі стоїть шинок. При дерев'яній церкві Покрови є школа, у якій навчав дяк Тимофій Малаш. У селі був «гошпиталь», у якому жили знедолені, покалічені, сліпі люди.
В селі поширені прізвища: Бардашенко, Боровиченко, Грищенко, Землюченко, Кондратенко, Лизуненко, Мусієнко, Переносенко, Поповиченко, Ралюченко, Рубанка, Сахнюк, Селюченко, Семиноженко, Терлюк, Щербак.
У ті часи городничий крім Димерки, завідував Богданівкою та Омеляновим. У селі були господарські будівлі Лаври, винокурний завод на березі озера Леляки. Біля озера Петрово, у двох верстах від Димерки, був хутір Петровський. За архівними документами у 1750—1751 роки між Києво-Печерською лаврою і Видубицьким монастирем були сварки та суди за володіння цими землями. За указом Катерини ІІ землі обох монастирів стали державними 10 квітня 1786 року.
З ліквідацією полкового устрою, Димерка у складі Остерського повіту Київського намісництва, пізніше, Чернігівської губернії.
Історичні документи стверджують: «Село в окружності мало 4 верстви, у довжину верств 2, у ширину півверстви. Населення було 1367 душ, у тому числі чоловіків 708, жінок — 659. В селі було 12 шевців, З кравця, 4 коваля, бондарів 4, ткачів — 20. Хат в селі було 210. Більше всього сіяли жито, гречку, горох, ячмінь, льон, коноплю. Сади були з яблунями і вишнями».
XIX століття Пам'ятні дати: 1804 р. — сарана спустошила поля; 1821 р. — посуха не дала зібрати урожай; 1847 р. — будівництво шосе Київ — Санкт-Петербург; 1851 р. — епідемія холери. 1857 р. — в Димерці було 330 дворів, 2774 душі. 1897 р. — проходив перший перепис населення Російської імперії. На той час у Великій Димерці мешкали 4912 осіб.
ХХ століття У 1923 році Димерка стає Великою Димеркою.
Згідно з постановою Пленуму Київського губвиконкому від 13/14 червня 1924 р. в село Велика Димерка було переведено районний центр Семиполківського району.
1927 року район було ліквідовано. Відновлено у 1930 і остаточно ліквідовано у 1932 році. В 20 — 30 роки населення Великої Димерки швидко зростає і в 1925 році становить 8263 особи.
З метою залучення селян до землі і для кращого її обробітку в 1924—1925 роках організовуються хутори: Калинівка, Миколаївка (по літківській дорозі за озером Дьогтярка під лісом — де тепер дачі), Тарасівка (Жердівської сільської ради).
Збільшився за чисельністю населенню хутір Скибин (перший поселенець хутора був чоловік на прізвище Скиба, який поселився тут в 1900 році), куди переселилась частина димерчан. Переселення в ці хутори тривало аж до 1928 року. У ті часи жителі Димерки, як вже було написано вище, засновують ряд поселень — Калинівку, Малу Тарасівку, Захарівку.
У 1923 р. із жителів Великої Димерки в урочищі Шкапино було створено ТСОЗ, яке у цьому ж році було об'єднано в комуну «Жовтнева революція» разом з ТСОЗ сіл Покровське та Жердова. 1929 року розпочалась колективізація, у селі організовано колгосп — комуну «Поступ» з 15 сімей. Всього з 1929 по 1932 рік у Великій Димерці і навколишніх хуторах організовано 10 колгоспів. Перед Другою світовою війною було 6 колгоспів в селі і 2 на хуторах. Одночасно з колективізацією тривало розкуркулення селян.
Після організації колгоспів розпочалось будівництво тваринницьких приміщень, парникових господарств, збудовано 2 млини, олійниця, пекарня. Закладались сади та ягідники. Відтоді почали вирощувати екзотичні на той час овочі: помідори, перець, баклажани.
В 1933 році спалахнув Голодомор, вмирали не тільки окремі жителі, а й цілі сім'ї. Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 207 жителів селища.
В 1937 році електрифіковано житлові будинки димерчан.
В 1950 році відкрив для відвідувачів двері сільмаг, методом народної будови на місці спаленої школи зведено нову середню школу. 1955 року побудовану чайну.
1958 року в центрі виріс сільський Будинок культури на 500 місць. Та особливо розширилось будівництво в селі з часу організації на території його радгоспу «Великодимерський» (1959 рік). Збудовано гуртожиток на 100 осіб та на кожному відділку гуртожитки на 50 осіб, зведено 6 2-поверхових будинків і один 3-поверховий на 18 квартир. Всього радгосп збудував житла на 100 квартир.
В 1963 році розпочато, а в 1965 році закінчено будівництво дороги з твердим покриттям. Ця дорога з'єднала Велику Димерку з шосе Київ — Чернігів.
З 1966 року розпочався регулярний рух автобусів з села до районного центру Бровари і столиці — міста Києва. Прокладено дорогу з твердим покриттям від центру села до залізничних платформ Димерка та Парникова (1970—1981).
Друга світова війна 17 вересня 1941 року — село окупували німецькі війська, які увійшли з північної сторони. З 1942 року — молодь села почали вивозити на роботу в Німеччину. У німецьке рабство було забрано 409 димерчан. 8 серпня 1942 року нацисти стратили Семена Степановича Бардаша, Івана Пилиповича Євтушенка, Семена Терентійовича Гришка, Савку Гнатовича Половка, Гаврила Мусійовича Гарбузу, Анастасію Макарівну Губську, Савелія Гнатовича Половка, Дуню Безсмертну. Весною 1943 року німці вивезли за село сім'ї із Великої Димерки та Богданівки і розстріляли. Серед розстріляних було понад 27 димерчан. 23 вересня 1943 року — село Велика Димерка було реокуповано Червоною Армією.
Російське вторгнення
Селище знаходилось під окупацією російських військ з 9 по 31 березня 2022 року. Загинуло щонайменше 11 місцевих жителів.
Населення
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська998398.79 %російська1031.02 %білоруська60.06 %вірменська10.01 %польська10.01 %інші/не вказали110.11 %Усього10105100 %
Символіка
Сучасний герб
Сучасний герб затверджений рішенням сільської ради 21 вересня 1998 року.
Щит розтятий червоним і зеленим. У першому полі срібний архістратиг Михаїл з піднесеним угору вогненним мечем. У другому полі срібний стовп диму від палаючого поліна. Зображення Архангела перенесене у герб з ікони, що знаходиться у сільській церкві й дуже шанується місцевими жителями, оскільки архістратиг Михаїл вважається покровителем Великої Димерки. Щит увінчує сільська корона — античний вінець з колосся, символ богині родючості Деметри (ідея вінця належить О.Кохану).