Жінки у Візантії відігравали важливу роль, проте багато деталей їхнього життя є предметом дискусій. Численні джерела (хроніки, юридичні тексти, агіографічна література) реконструюють картину жорстко патріархального суспільства Візантії, в якому жінки не мали самостійного значення і знаходилися в ув'язненні в гінекеї. Довгий час увагу істориків привертали тільки видатні візантійські жінки, в основному імператриці, особливо дружина імператора Юстиніана I Феодора, що значно вплинула на події першої половини VI століття.

Наукове вивчення правового і економічного становища жінок у Візантії почалося в другій половині XIX століття і інтенсивно продовжується. Предметом вивчення є як жінки взагалі, так і пов'язані з ними питання сімейного та майнового права. Убогість збережених джерел призводить до різноманітних оцінок місця жінок в візантійському суспільстві. З розвитком жіночих досліджень в 1970-х роках існує тенденція до перегляду ранніх поглядів, згідно з якими ця роль не була значною.

Історіографія

Джерела відомостей Як зазначив в 1967 році один з піонерів сучасних візантійських жіночих досліджень Ж. Гродідьє де Матон, про життя візантійських жінок відомо досить мало, оскільки невеликі наші знання про візантійське суспільство взагалі. Візантійське мистецтво приділяло не дуже багато уваги повсякденному життю, світська література з'явилася пізно, і загалом візантійські письменники більше уваги приділяли «вічним» або державним питанням. Жінки у Візантії, за винятком імператриць, не були публічними особами і рідко потрапляли на сторінки історичних хронік. Таким чином, основними джерелами відомостей з даного питання є, перш за все, юридичні тексти, що дозволяють простежити в окремих аспектах роль жінок протягом всієї візантійської історії. Присвячене жінкам законодавство широке: з підрахунку англійської дослідниці Дж. Баклер, яка видала в 1929 році біографію Анни Комніної, з 242 випущених між 565 і 1204 роками новел, 56 присвячені жінкам. Також цінні релігійні тексти різних жанрів — проповіді, житія святих, серед яких було чимало жінок, а також надгробні промови.

Агіографічна література, попри її загальну аскетичну установку і пропаганду утримання від сексу, належала до масового жанру і тому, поряд з описом життєвого шляху святих і їх релігійного досвіду, вона містить розповіді на різні теми, які мали інтерес для візантійського обивателя. До таких тем належало й повсякденне життя жінок. Дослідники по різному оцінюють ставлення до жінок, виражене в літературі цього типу. Так, на думку К. Галатаріота, в патріархальному візантійському суспільстві релігійні ідеали заперечували у жінок не тільки сексуальність, а й стать. З іншого боку, О. П. Каждан проаналізував основні агіографічні сюжети періоду з V по XII століття і відзначив, що візантійська житійна література є в цілому прихильною до жінок. Так, в житії святого Мартиніана відзначається, що Бог створив як Адама, так і Єву, а згодом сам з'явився на світ за допомогою жінки. В оповіданні про Андрія Юродивого говориться, що жінку створив не диявол, але Бог — з метою поліпшити світ, і всякий, хто бажає одружитися, може це зробити з божого дозволу. Агіографи визнають, що жіноча стать слабка, але здатна подолати свою слабкість і діяти, як чоловіки. При необхідності жінки могли встати на міські стіни зі зброєю в руках або ж проявити більшу стійкість, ніж чоловіки, перед обличчям гонителів віри. Однак автори цих творів відокремлюють ці екстраординарні події від повсякденного життя жінки, яку тільки надзвичайні обставини можуть змусити забути скромність і вийти на вулицю. Аналіз відомостей побутового характеру, що надається агіографічною літературою, складний, оскільки важко відокремити реалії сучасної автору епохи від його уявлення про те, як ці реалії виглядали в описуваний ним час.

Ще кілька категорій джерел становлять інтерес з точки зору вивчення життя жінок у Візантії. Низку візантійських текстів створили власне жінки. Найбільший з них — це історична праця Анни Комнін «Алексіада», яка часто аналізувалася з точки зору жіночої історії. Збереглася поетична спадщина черниці Кассії (IX століття). Відомі також різноманітні господарські та юридичні документи, складені жінками. Типікони жіночих монастирів цінні як джерела відомостей про організацію закладів, створених жінками і для жінок. Ці статути не створювалися за зразком статутів чоловічих монастирів і враховували специфіку життя черниць. Найбільш докладним з них є статут монастиря Кехарітомене, заснованого імператрицею Іриною Дукинею в XII столітті і існууючого як мінімум до початку XIV століття. Кілька типіконів монастирів, заснованих знатними дамами, збереглося від епохи Палеологів. Деякі типікони жіночих монастирів були написані чоловіками, наприклад, близько 1400 року чернець Ніл Даміла створив статут жіночого монастиря на Криті.

Характеризуючи сукупність збережених відомостей про візантійських жінок, англійська дослідниця Дж. Геррін зазначає, що всі ці документи несуть відбиток чоловічої упередженості, що виділяє виключно незвичайних, з точки зору жителя Візантії, жінок або ж якісь незвичайні аспекти їхнього життя. Джерела звертають увагу переважно на власниць виняткового багатства або на родичок імператора, тоді як відомості про сільських жительок Візантії, що складали більшість населення імперії, украй мізерні. Агіографічні тексти цінні, але і вони не дають інформації про бідні верстви суспільства; практично повністю втрачені записи про народження, смерті і шлюби.

Візантійські жіночі дослідження

Перші роботи, що описують візантійських жінок, стали з'являтися в другій половині XIX століття, та дослідження інтенсивно триває досі. Предметом дослідження є як жінки загалом, так і пов'язані з ними питання сімейного та майнового права. Нестача збережених джерел призводить до різноманітних оцінок місця жінки у візантійському суспільстві.

У 1970-ті роки з'явилися важливі роботи у цьому напрямі. У статті Ж. Бокам «La situation juridique de la femme à Byzance» («Правове становище візантійських жінок», 1977), а в 1990-і роки вийшла його двотомна монографі «Le statut de la femme à Byzance (IVe-VIIe siècle)» («Статус жінок у Візантії (IV-VII століття), чим було закладено основи сучасних уявлень про правовий статус візантійських жінок, проаналізовано основні джерела світського та канонічного права, запропоновано класифікацію обмежень, що накладали на жінок, а також виділено унікальні, порівняно з чоловіками, права жінок. Правовий статус жінок простежується також у працях радянського історика О. Ліпшиц.

У 1980-ті візантійське право, зокрема сімейно-шлюбне право та законодавство імператриць, вивчали німецькі історики, такі як А. Шмінк, М. Т. Феген та Д. Зимон. Види інтимних взаємин у юридичних джерелах розглядав грецький учений З. Троянос. Досліджувалося також питання про місце жінки в релігійному житті імперії та її фізичне місце в храмі (Р. Ф. Тафт, А.-М. Телбот, Дж. Л. Хакслі). Одним із перших ролі жінок у порівнянні з чоловіками приділив увагу візантиніст та історик церкви М. Скабаланович. Відповідно до його погляду, візантійська жінка була «обличчям, у якому тримався весь сімейний порядок Візантії і яке найбільше несло тяготи сімейного життя»Скабаланович Н. А. О нравах византийского общества в Средние века // Византийское государство и церковь в XI в.. — 2004. — Т. II., с. 224. З радянських візантиністів питанням візантійської сім'ї приділяли увагу О.Каждан («Византийская семья», 1969) та Г.Литаврін («Как жили византийцы», 1974, 1-е вид.). У ті ж роки сім'ю як частину візантійської культури досліджував німецький візантиніст Герберт Гунгер («Reich der neuen Mitte. Der christliche Geist der byzantinischen Kultur» — «Царство Нового Центру: Християнський дух Візантійської культури», 1965). Історикиня Іолі Калаврезу надає більш позитивний опис життя візантійських жінокKalavrezou, Ioli. Byzantine Women and Their World. Harvard University Press.

Значна частина досліджень жінок у 1970-х — 1980-х роках зосередилася на відкритті «забутих» жінок, їх біографій та творчої спадщини та включенні зазначеної спадщини до академічного канону. До кінця 1970-х - початку 1980-х нечисленні дослідження візантійських жінок також фокусувалися майже виключно на біографіях окремих особистостей, насамперед імператриць. Зазначена традиція походить від Едварда Гіббона, що зобразив імператрицю VI століття Феодору за сенсаційними описами Прокопія Кесарійського, включає романтизоване дослідження V століття про імператрицю Пульхерії та наукову роботу Георгіни Баклер (Georgina Buckler) про Анну Комнін. Таке формальне включення жінок до візантиністики не призвело до радикального перегляду методології, але стало кроком до визнання значущості такого матеріалу. На думку британської візантиністки Ліз Джейм Стівен Рансімен лише формально віддав належне «дням жіночого визволення», розглянувши «гламурну афінянку» — імператрицю VIII століття Ірину, «благочестиву, але зухвалу» поетесу Марію VII і нещасну VII прокоментував словами: «можливо, лише такий спосіб міг змусити її мовчати»James L. Men, Women, Eunuchs: Gender, Sex, and Power // The Social History of Byzantium. — Blackwell Publishing, 2009., pp. 32—33. Важлива монографія «People and Power in Byzantium. An Introduction to Modern Byzantine Studies» («Люди та влада у Візантії. Вступ до сучасних візантійських досліджень», 1982) А. Каждана та Дж. Констейбла переважно розглядала становище чоловіків у візантійському суспільстві. Дослідження візантійських жінок переважно зводилися до простого додавання в існуючий історичний контекст візантиністики. Поступово емпірична база знань розширилася: на зміну відсутності жінок прийшло включення до історичних хронік конкретних імен, а також відкриття безлічі анонімних художниць, письменниць, святих, аристократок, черниць, матерів, дружин, вдів, селянок, торгівельниць, повій. Прийнятність такого підходу для патріархального істеблішменту, на думку Джеймс, зумовлювався тим, що він лише розширював і уточнював традиційні дослідницькі процедури. Феміністські дослідження трансформувалися у жіночі дослідження; тепер будь-хто міг легітимно вивчати жінок як простий додаток до поняття гомо візантинус. Жіноча історія перетворилася на підрозділ історії, а не на її невід'ємний елементJames, 2009, pp. 33—34.

Основний прогрес у візантійській жіночій проблематиці у 1980-ті пов'язаний з ім'ям науковиці А. Лаїу, предметом досліджень якої стали роль жінки в сім'ї, її участь в економічній діяльності, суспільстві та політиці, грамотність серед жінок та безліч інших питань. У цей період ряд робіт з візантійської сім'ї опублікувала Е. Патлажан. У 1990-ті помітним явищем у візантійських жіночих дослідженнях стало дослідження Л. Гарланд про жінок, які вплинули на історію Візантії VI-початку XIII століть (Byzantine Empresses. Women and Power in Byzantium, AD 527-1204, 1999). присвячена жіночій історії Візантії IV-XII століть (Women, men and eunuchs: gender in Byzantium, 1997). З початку 2000-х років публікує свої роботи з різних питань, що стосуються візантійських жінок, Дж. Геррін; 2014 року вийшла її монографія «Unrivalled Influence. Women and Empire in Byzantium».

Правовий статус