Іванків (селище)

Іва́нків — селище в Україні, у Вишгородському районі Київської області. Колишній районний центр, нині адміністративний центр Іванківської селищної територіальної громади.

Географія

Селище Іванків розташоване у Київському Поліссі, на лівому березі річки Тетерів — притоки Дніпра, за 82 км від обласного центру, за 66 км від районного центру. Відстань до найближчої залізничної станції Тетерів становить 48 км, до міжнародного аеропорту «Бориспіль» — 115 км, до міста Чорнобиль — 52 км, до кордону з 30-кілометровою зоною відчуження — 25 км.

Населення На початку XIX століття в Іванкові мешкало 1300 осіб, а на початку XX століття — 3198 осіб, у 1926 році — 2698 осіб. За даними перепис населення СРСР 1939 року в селищі мешкала 3681 особа, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року в селищі мешкало 10424 особи, у 2018 році — 10526 осіб, у 2019 році — 10439 осіб, у 2020 році — 10369 осіб.

Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними всеукраїнського перепису населення 2001 року: + Мовний склад населення селища ІванківМоваЧисло ос.Відсоток українська 9998 95,90 російська 400 3,84 білоруська 13 0,13 вірменська 6 0,06 молдовська 3 0,03 румунська 1 0,01 болгарська 1 0,01 інші/не визначилися 2 0,02+

Історія Часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Першим із записаних документів, що належить до часу князювання в Києві Олелька Володимировича з роду князів Ольгердовичів була грамота, якою забезпечувалася недоторканність доходів київської митрополії та звільнялося жителів митрополичих маєтків від княжого суду. Цією грамотою від 1 лютого 1455 року Київський князь Олелько Володимирович віддає величезні простори землі по обидві сторони Дніпра, у тому числі й ті землі, на яких пізніше виник Іванків, у володіння своєму бояринові Олехну Сохновичу. Іншим документом є заповіт онука Олехна Сохновича — Івана Олехновича Юхновича (сина Юхна Олехновича), за яким він заповів все своє рухоме та нерухоме майно синам Федору та Василію, який на той час перебував у татарському полоні. Федір мав викупити з полону Василія та поділитися успадкованим майном із ним, а обидвоє мають видати в шлюб своїх сестер Марію та Орину, давши їм пристойний посаг. Невідомо, чи викупив Федір Василія, але вже близько 1494 року сестри розподіляють між собою успадковані землі. На той час доньки Івана Олехновича Юхновича були вже одружені: Марія з Федором Лозкою, а Орина з Сеньком Проскурою-Сущанським. Марія отримала на півночі Київщини Мелеховщизну, Труденевщизну, Тригубовщизну (на той час в заставі у Михайла Половця). Орина отримала на річці Росаві городища Полствин та Кузяків, на річці Ірпінь — Білки, Веприки, Мохнач, Махновщину, на річці Унаві — Острови (всі населені пункти з-під застави у Михайла Половця викуплені коштом Марії)Zródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 216–217.. Хоча Труденевщизна та Пасинковщина були близько розташовані одна від одної, але належали різним родинам, пов'язаним між собою близькими міжродинними зв'язками. Так, Пасинковщина (або ж Пасинковичі) належали Проскурам, а Труденевщизна (або ж Труденичі, Труденевичі, Турденевці) — Лозкам. У 1507 році Турденевці переходять у спадок Олехнові Лозі, а у 1525 році перебуває у власності Яцка Лози.

Пасинковичі вперше згадуються в декреті київського воєводи Андрія Немировича. За цим декретом Тимофій Проскура мав повернути у власність Яцка Лози маєтності у Пасинковичах та Сущанах, як рекомпенсацію посагу його померлої дружини, котра була сестрою ЯцкаZródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 478.. У 1524 році польський король Сигізмунд I Старий підтверджує київському зем'янину Тимофію Проскурі порожню землю Пасинковщину на річці Тетереві. Ще раз Пасинковщина згадується в документах кінця XVI століття, пізніше ці згадки зникають. Можливо це поселення, через своє близьке розташування до Іванкова, з часом з ним злилося.

Перший відомий власник Пасинковичів Тимофій Проскура — син Орини та Сенька. Він згадується у документах протягом першої половини XVI століття, зокрема, 1508—1509 та 1517 років разом з Яцком Лозкою як урядник бере участь у поділі кордонів маєтностей київських монастирів, у 1532 році згадується у витратних записах скарбу, у 1541 році разом з Олізаром Волчковичем просять у польського короля Сигізмунда I Старого Чорнобильський замок у дворічне користування. Тимофій Проскура утримав замок протягом 1545—1547 років.

У 1571 році Пасинковичі вже були у власності київського міського судді Івана Тимофійовича Проскури-Сущанського. Цим, 1571 роком, датована справа про розмежування земель Пасинковичів та Обуховичів. Іван Проскура у 1581 році сплачував податок з Пасинковщини, яка на той час мала вже 8 осілих, 6 дворів та попаZródła dziejowe… — Т. XX… — S. 171.. Він вважається засновником садиби-замку, який назвав на свою честь. 1589 рік Лаврентій Похилевич подає як рік першої згадки назви «Іванков». У виданні «Zródła dziejowe» назва «Иванов» зустрічається з 1598 року, а також тут міститься запис маєтностей Івана Проскури на дружину Овдотію Кмітянку, де фігурує назва «Іванін»Zródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 26, 90.. Документ датований 1602 роком, але ймовірно складений він був ще за життя Івана Проскури, принаймні до 1585 року. По смерті Івана Проскури його дружина Овдотія Кмітянка вдруге вступила в шлюб, з київським ключником та городничим Миколаєм Янушевичем Гулевичем Дольським. 1586 року у справі про межу земель на річці Жерева вдова Івана Проскури Овдотія вже названа «пані Гулевичовая», тобто дружиною Миколая Гулевича. Можна вважати, що Іванків був заснований до 1585 року. Овдотія, вже одружена з Миколаєм Гулевичем, зберігає право власності на успадковані села за собою. Також бере участь у деяких судових справах щодо спадщини Івана Проскури без свого нового чоловіка Миколая Гулевича.

Починаючи від 1598 року відомо про позови Григорія та Михайла Проскур-Сущанських та їх рідних проти Миколая Гулевича та його дружини Овдотії Кмітянки за «неправомірне тримання» ПасинковичZródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 33—34.. Ці позови не принесли бажаного результату Проскурам, оскільки вже близько 1618 року у судових справах згадується вже Анна Гулевичівна, дружина київського підчашия Лавріна Лозки, ймовірно, донька Миколая Гулевича та Овдотії. Так представники роду Лозків через посаг знов отримують ці землі, а Анна Гулевичівна стає власницею «добр Пара або Іванова»Zródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 218, 282, 291, 350, 365.. Протягом кінця XVI—початку XVII століть серед поселень так званого Іванківського ключа згадуються Іванов, Пасинковичі, Обуховичі, Колдировичі, від 1609 року — Спасовщизна, від 1618 року — «нова осада» Станішівка, а також були приєднані села, що належали Лавріну Лозці, зокрема, й ФеневичіZródła dziejowe… — Т. XX… — S. 42, 283.Zródła dziejowe… — Т. XXI… — S. 26, 33–34, 72, 90, 142, 283, 291, 340, 618..

Між 1643 та 1644 роками Іванків з волостю переходить до Олізарів-Волчковичів як посаг, оскільки одна з трьох дочок Анни та Лавріна Лозок — Ельжбета — стала дружиною ротмістра польського коронного війська Людовика Олізара-ВолчковичаBobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy… — S. 170, 319.. Волчковська волость Олізарів-Волчковичів знаходилася на північний захід від ІванківськоїJablonowski A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej…Ziemie Ruskie… — mapa 8.. У 1620-х роках до Волчковської волості були приєднані села Обуховичі та Станішівка. Наступного, 1645 року коронний гетьман Станіслав Конецпольський, наславши відділ в кількасот чоловік, захопив їхню маєтність — містечко Іванків та села Феневичі, Пикову, Труденевичі, Протеребовки…Запрудок…Шелятичі, Термахівку, Станішівку та три рудні — одну у Пикові, іншу трохи нижче, третю під Феневичами, на річці Здвиж та інших, що до нього належать; при цьому забрано чимало скирт немолоченого збіжжя, різне майно — про що йдеться у скарзі Олізарів-Волчковичів, нащадків Людовика, який на той час вже спочив у бозі. Цими нащадками виступають його діти — Анна, Ян, Міхал та Станіслав, а також його вдова — Францішка з Дембян, яка була його першою дружиною, а не друга дружина Людовика. Дідичами у скарзі названо лише дітей, а вдову — «панею оправной и доживотной». Тоді ж маєтність перейшла до Конецпольських, ймовірно через її викуп новими власниками. Після смерті Станіслава Конецпольського у 1646 році, Іванків та навколишні села успадкував його син Олександр Конецпольський.

Інформації про події Хмельниччини та Руїни на території Іванкова обмаль. Є згадки, що селяни Іванківської волості брали активну участь в погромах панських маєтків. Так, 1648 року труденецькі селяни брали участь у нападі на двір Павла Щенієвського у селі Ханів (нинішнє Підгайне), а селяни Великої Термахівки — на маєток у селі Левковичі. В обох випадках — були піддані коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Відомо також, що Іванківські козаки належали до Київського полку. В універсалі гетьмана Павла Тетері від 30 червня 1663 року до сотників, осавулів, сотників та козаків Київського полку, розташованих в Овручі, Лугинах, Норинську, Іванкові, Чорнобилі та навколишніх поліських селах, яким пропонує взяти під свій захист маєтності київського Пустинно-Микильського монастиря від будь-яких нападів та кривд. За місяць, 30 липня 1663 року, Павло Тетеря видає аналогічний універсал, але вже про недоторканість поліських маєтностей київського Пустинно-Микильського монастиря, де також згадано про Іванків. 1672 року між Річчю Посполитою та Османською імперією укладено Бучацький мирний договір, за яким Річ Посполита зрікалася своїх прав на Правобережну Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Звідси виходить, що Конецпольські фактично втратили свої володіння в Київському воєводстві, хоча номінально вони перебували ще в їхній власності. Так, у переліку маєтностей Станіслава Конецпольського, згадана Іванківська волость, у складі якої містечко Іванків та села Обуховичі, Труденичі, Станішівка, Термахівка, Запруддє, Любша (ймовірно розташовувалося біля однойменної річки Любша), Розважів, Лавринівка, Красна Лука, Вітажів, Кіндирів, Спасів, Мелехів, Трибухів, Феневичі, Обчитель, Галин, Загалля, Пиків, СквирянкаPrzyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich… — S. 366.. Також до Іванківської волості належали 18 рудень на річці Тетереві, а сама волость давала 25000 злотих щорічного прибуткуPrzyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich… — S. 367..

На початку 1680-х років Правобережна Україна, спустошена за часів Руїни, повертається під владу Речі Посполитої. Намагаючись знову колонізувати край, польський уряд з 1684 року відновлює тут козаччину. Виникають нові полки й сотні. Найбільший вплив у середній та північній Україні мав фастівський полковник Семен Палій. Але одночасно почали висувати права на свої колишні маєтки польські магнати.

У 1682 році після смерті Станіслава Конєцпольського всі маєтки переходять його дядькові, коронному конюшию Яну Олександру, останньому представникові роду Конецпольських. Так, у переліку маєтностей Станіслава Конецпольського, згадана Іванківська волость, у складі якої містечко Іванків та села Обуховичі, Труденичі, Станішівка, Термахівка, Запруддє, Любша, Мелехів, Трибухів, Феневичі, Обчитель, Галин, Загалля, Пиків, СквирянкаPrzyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich… — S. 371.. Також Станіслав Конецпольський у своєму заповіті, зазначає що багато його маєтків в Київському та Брацлавському воєводствах, були відібрані під час польсько-турецької війни, і повернути їх доведеться спадкоємцям пізніше, якщо випаде слушна нагодаPrzyłecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich… — S. 382..