Супермарін Волрес () — британський одномоторний палубний поплавковий біплан-гідролітак — морський розвідник, розроблений авіаконструктором Р. Мітчеллом для повітряних сил Королівського флоту Британії у 1933 році. Згодом надійшов на озброєння Королівських повітряних сил Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії, а також авіації Королівського флоту Нової Зеландії.
Перший літак корабельного базування ВМС Великої Британії з суцільнометалевим фюзеляжем, шасі, що вбирається, і розміщенням екіпажу в закритій кабіні. Початково розроблений для ролі морського розвідника, що запускається за допомогою бортової катапульти з крейсерів і лінкорів, проте «Волрес» використовувався для вирішення різних задач, зокрема в ролі рятувального літака. Попри старомодний вигляд та невисокі льотні характеристики активно використовувався під час Другої світової війни, де зарекомендував себе з найкращого боку.
Історія
Створення У середині 1920-х років авіаційна промисловість Об'єднаного Королівства перебувала у надзвичайно скрутному становищі через загальний спад економіки й різке скорочення держзамовлень на будівництво літаків для потреб оборони. Однак, несподівано до компанії «Супермарін» та її головного конструктора Р.Мітчелла звернулись представники австралійських Королівських ПС. До уваги заокеанських замовників стала одна з розробок британської авіаційної компанії — «Сігалл» («Чайка») — невелика амфібія-біплан з дерев'яним фюзеляжем і двигуном з пропелером, що тягне. У 1925 році австралійці замовили шість екземплярів машини під позначенням «Сігалл Mk III», які потім інтенсивно експлуатувалися в інтересах геологічної розвідки і топографії.
Незабаром такими літаками хотіли оснастити бойові кораблі австралійського флоту, але справа ускладнилась тим, що ці біплани не забезпечувались обладнанням для катапультного старту і не мали для цього достатнього запасу міцності. Потрібні були значні переробки, результатом яких став прототип нової модифікації «Сігалл Mk V» з посиленим планером. Основною відмінністю літака від попередника також стала зміна положення двигуна: тепер повітряний гвинт став таким, що штовхає. Через проблеми технічного характеру розробка нового літака, котра стартувала у 1930 році, завершилась тільки у 1933 році.
21 червня 1933 року прототип літака, що отримав позначення N-1, підняв у небо головний випробувач «Віккерса» Джозеф Саммерс. 26 червня машину продемонстрували громадськості та пресі на аерошоу SBAC () у . Саммерс продемонстрував пілотажні можливості амфібії, виконавши під час показового польоту «мертву петлю».
29 липня 1933 року майбутній «Валрус» відправили в Морський авіаційний експериментальний центр (МАЕЕ) у Філікстоу для офіційних випробувань під егідою Міністерства авіації. У випробуванням взяли участь і представники австралійського флоту, а також для перевірки льотних можливостей при посадці на борт бойових кораблів британський флот виділив лінійний крейсер HMS «Ріпалс» і лінкор HMS «Валіант». Австралійське військово-морське командування всіляко прискорювало процес іспитів на катапульті у Фарнборо, але після успішних запусків та польотів, було цілком задоволено результатами і підготувало перше замовлення на N-2, як пізніше перейменувало дослідний зразок.
У серпні 1934 року уряд Австралії замовив 24 екземпляри машини для свого міністерства авіації, які почали надходити з 1935 року, як Seagull V. Королівський флот Австралії отримав ці літаки на озброєння крейсерів «Австралія», «Канберра», «Сідней», «Перт» та «Гобарт».
Незабаром британське флотське керівництво вирішило терміново вивчити перспективи використання цієї амфібії, що запускалась за допомогою катапульти, в ролі розвідувального літака для власних крейсерів та лінкорів. N-2 тимчасово включили до складу 444-го флайта (бойової ланки) і провели всебічні випробування в «умовах, наближених до бойових». На новій амфібії літало багато стройових льотчиків FAA. Вони дали машині досить високу оцінку. 1 січня 1935 року літак прибув в , звідки на борту лінкора «Нельсон» вирушив у похід до Вест-Індії.
Під час випробувальних польотів виявилась недоробка конструкторів, котра ледь не призвела до фатальних наслідків, а саме — відсутність індикатора положення шасі, що не видно з кабіни екіпажу. В одному з польотів при посадці на воду, пілот забув, що шасі випущене, й спробував приводнитися. В результаті удару о воду літак перекинувся. На борту в цей момент знаходився командувач Флотом Метрополії адмірал Роджер Бекхауз. На щастя, усі на борту відбулися лише легким переляком і купанням у морській воді. N-2 теж постраждав не сильно і після невеликого ремонту знову літав.
4 квітня 1935 року британське міністерство авіації замовило для потреб флоту ще 12 одиниць літаків, яким змінили назву з «Сігалл Mk V» на «Волрес Mk I» («Морж»). 16 березня 1936 року у Вулстоні вперше злетів перший серійний «Волрес» з двигуном Pegasus II M2.
У травні 1936 року була замовлена наступна партія з восьми машин. Потім обсяги почали зростати: третя серія становила вже 28 штук, а четверта, замовлена 10 липня, — 168 одиниць. Коли число замовлених амфібій досягло 277, фірма «Супермарін», що була дуже заклопотана доведенням і підготовкою до серійного виробництва «Спітфайра», змушена була передати оснащення для побудови «Волресів» компанії , яка розгорнула виробництво на своєму заводі в Коуз на острові Вайт.
2 травня 1940 року стався перший політ нової модифікації літака — «Волреса Mk II».
Опис «Волрес» став першим літаком британських Королівських ВМС, що мали повністю закриту кабіну для екіпажу з чотирьох осіб. Фюзеляж — суцільнометалевий човен з алюмінієвого сплаву, з вставками з нержавіючої сталі в кріпленнях для системи катапультування. Дерево не застосовувалось через швидке зношування в тропічних умовах. Крила, стабілізатор і всі керуючі поверхні — змішаної конструкції (лонжерони і несучі нервюри — нержавіюча сталь, решта нервюрів — спрус) із полотняною обшивкою. Крила, що складались, злегка загнуті назад, на нижніх крилах розташовувалися стабілізуючі поплавці. Ширина літака в положенні зберігання — 5,33 метра.
Двигун «Бристоль Пегасус IIM2» — 9-циліндрична «зірка» повітряного охолодження потужністю 625 к. с. на рівні моря — розташовувався всередині коробки крил і закривався спереду металевим обтічником овальної форми, всередині якого знаходився оливний радіатор. Дерев'яний повітряний гвинт «Супермарін» — той, що штовхає, чотирилопатевий, складений з двох дволопатевих гвинтів, які скріплялись перпендикулярно один одному. В гондолі знаходилося електрообладнання і масляний бак, розташований поруч, зі встановленим попереду повітрозабірником. Таким чином охолоджувалося масло, додатковий радіатор був встановлений на правій стороні. Гондола мала кілька люків для обслуговування. Паливо розміщувалося в двох баках верхніх крил.
Шасі — класичного типу. Основні стійки прибиралися за допомогою гідропривода в нижнє крило. Хвостове колесо — в обтічнику, який під час руху по воді виконував роль керма повороту.
На озброєнні морського розвідника було один-два (іноді навіть 3) 7,7-мм (.303-дюймових) кулемети Vickers K: один у передній частині фюзеляжу літака для стрільця, інший в задній частині — на планері. Бомби і глибинні заряди кріпились під нижніми крилами.
Як будь-який літаючий човен, літак мав при собі морське спорядження, включаючи якір, канати, плавучий якір і гак-кішку.
На борт корабля «Walrus» піднімали за допомогою крана. Устаткування для захоплення знаходилося прямо над двигуном у ящику верхнього крила. Хтось із екіпажу повинен був лізти на верхнє крило та кріпити літак.
Служба Британське військово-морське командування розраховувало використовувати новий літак-морський розвідник у широкому спектрі завдань, як оборонного, так і наступального плану. Крім ведення морської розвідки, «Волрес» повинен був вести пошук і знищення підводних човнів і невеликих надводних кораблів і суден противника, а також виконувати пошуково-рятувальні функції в разі необхідності.
За станом на 1 вересня 1939 року амфібії у кількості 162 одиниць базувалися приблизно на трьох десятках лінкорів і крейсерів британського флоту в різних точках планети, а також кораблях Співдружності. На більшості легких крейсері британського флоту та новозеландському «Акіллесі» на озброєнні перебувало по одному «Волресу», у той час, як на найсучасніших легких типу «Таун» (1936) та важких типу «Йорк» і «Каунті» — було по дві одиниці морських розвідників.
З початком бойових дій «Волреси» стали активно залучатися до протичовнового патрулювання біля берегів метрополії й колоній. Однак найбільш значною подією початкового періоду війни для «Supermarine Walrus» стала участь у пошуку в Південній Атлантиці німецького «кишенькового лінкора» «Адмірал Граф Шпее». Пілотам вдалося виявити рейдер, але за цей успіх довелося заплатити: одна амфібія з крейсера «Саффолк» зникла безвісти і ще дві, що знаходилися на борту крейсера «Ексетер», отримали серйозні пошкодження від артилерійського вогню з «Графа Шпее» в морському бою.
9 травня шість «Волресів» відправили на палубі авіаносця «Глорієс» до берегів Норвегії. Ще кілька амфібій доставили до цієї країни на крейсерах «Еффінгем», «Глазго», «Саутгемптон» і «Саффолк». У Норвегії тихохідні і слабоозброєні амфібії активно і досить вдало використовувались у ролі легких нічних бомбардувальників, втративши за час боїв тільки одну машину: Р5702 був знищений при німецькому нальоті на аеродром. Решта без подій повернулися додому на авіаносці «Арк Роял» («Глорієс» був потоплений 8 червня 1940 року німецькими лінкорами «Шарнхорст» і «Гнейзенау»).
Нищівний розгром англо-французьких військ у травневій кампанії завершився сквапною втечею залишків величезної армії з так званого «Дюнкерського котла» на північному заході Франції. У цій трагічній ситуації біплани «Волреси» зіграли колосальну роль в евакуації англо-французьких солдатів з порту Дюнкерк. Завдяки вишколу та самовідданості екіпажів, «Волресам» вдалося врятувати багато людей з потоплених німцями кораблів і суден.
Після капітуляції найсильнішого союзника Британії на континенті — Франції — німці, прагнучи перерізати морські комунікації та задушити Англію в блокаді, розв'язали необмежену підводну війну. У зв'язку з цим на перший план вийшла протичовнова і протикорабельна спеціалізація «Волреса». Німецькі субмарини буквально тероризували союзні конвої в прибережних водах і на основних океанських трасах. «Волреси» поряд з іншими літаками британського флоту в міру можливості намагалися їм завадити. Для забезпечення більшого радіуса дії були влаштовані тимчасові гідроавіабази на островах, що оточують Британські острови. Для тривалого патрулювання великих морських просторів, звичайно, краще підходили великі літаючі човни «Шорт Сандерленд» і американські «Каталіни», але їх поки не було в достатній кількості.
Крім субмарин, британцям сильно заважали невеликі, добре озброєні і швидкохідні німецькі катери, що «полювали» за транспортами на маршрутах каботажного судноплавства. Для боротьби з цим противником наприкінці червня 1940 року один «Волрес» (L2271) оснастили нерухомою курсовою установкою 20-мм автоматичної гармати «Ерлікон» з барабанним харчуванням. При цьому носова турель була знята, так само як і праве пілотське сидіння (на цьому місці розташовувалася казенна частина гармати). Прицілювання і вогонь вів пілот з лівого крісла. Однак випробування установки не дали позитивних результатів і в серію її вводити не стали.
У червні 1940 року, із вступом у війну Італії, для британського судноплавства в Середземному і Червоному морях виникли нові складнощі, чиї флот і авіація склали серйозну загрозу. У захисті транспортних конвоїв посильну участь взяли «Волреси» з ескортних кораблів. З середземноморського боку Суецького каналу амфібії стартували, в числі інших, з катапульт британських крейсерів «Глостер» і «Ліверпуль»; а з боку Червоного моря — з австралійського «Гобарта» і новозеландського «Ліндера».