Джон Міршаймер

Джон Джозеф Міршаймер () (народився в грудні 1947 року, Бруклін, Нью-Йорк, Сполучені Штати) — американський політолог, професор Чиказького університету, спеціаліст з міжнародних відносин, автор теорії Наступального реалізму та дослідження про вплив ізраїльського лобі в Сполучених Штатах на зовнішню політику країни. Внесений до чорного списку Центру протидії дезінформації.

Біографія

Джон Міршаймер народився в грудні 1947 року в Брукліні, Нью-Йорк. Дитинство провів в Нью-Йорку і інших містах штату. В 17-річному віці пішов добровольцем в армію і після року служби поступив в престижну Військову академію США у Вест-Пойнті, де навчався з 1966 по 1970 рр. Після закінчення академії Міршаймер поступив на службу до ВВС США і одночасно продовжив навчання в Університеті Південної Каліфорнії. В 1974 році отримав ступінь магістра і пізніше ступінь доктора в Корнельському університеті. Протягом декількох років працював дослідником в Інституті Брукінгса в Вашингтоні та в Гарвардському Університеті, де спеціалізувався на міжнародних відносинах.

З 1982 року працює на факультеті політології Чиказького Університету, де завідує відділом міжнародних відносин. Він також є автором низки праць по теорії міжнародних відносин, і зокрема неореалізму, яку визначає як намагання держави здобути гегемонію на світовій арені.

Ранні роки Міршаймер народився в грудні 1947 року в Брукліні, Нью-Йорк. Він жив в Нью-Йорку до восьми років, пізніше його батьки переїхали в селище Кротон-на-Гудзоні, штат Нью-Йорк, розташоване в графстві Вестчестер вісім. Коли йому було 17, Міршаймер пішов на службу в армію США. Після одного року служби рядовим військовим, він вирішив вступити до Військової академії США у Вест-Пойнті. Він перебував у Вест-Пойнті з 1966 по 1970 році. Після закінчення навчання він служив п'ять років офіцером ВПС США.

У 1974 році, під час служби в ВВС, Міршаймер отримав ступінь магістра в галузі міжнародних відносин Університету Південної Каліфорнії. Згодом він вступив до Корнельский університету, а в 1980 році отримав ступінь доктора філософії в уряді, зокрема, в міжнародних відносинах. З 1978 по 1979 рік він був науковим співробітником в Інституті Брукінгса у Вашингтоні, D.C.; з 1980 по 1982 рік, він був пост-докторський науковий співробітник Центру Гарвардського університету з міжнародних справ. Протягом 1998—1999 навчального року, він був членом Ради з міжнародних відносин в Нью-Йорку у Фонді Вітні Х. Шепердсона.

Праці

Джон Міршаймер вважається основоположником теорії «наступального реалізму» (Offensive Realism), в якій він стверджує, що держави рідко задовольняються рівнем впливу на світовій арені і завжди намагатимуться отримати превагу над іншими для досягнення повної безпеки. В іншій теорії «звичайного стримування» (Conventional Deterrence) він стверджував, що рівень безпеки держави залежить від того, наскільки вона здатна переконати потенційних супротивників в своїй міцності.

У своїй праці 1993 року стосовно ядерного статусу України він зокрема стверджував, що ядерний арсенал України і Німеччини міг би гарантувати більш стабільний мир у світі, оскільки був би фактором стримування в Європі. Міршаймер також виступав з гострою критикою війни США в Іраку і плану урегулювання в колишній Югославії. Його найвідомішою працею у співавторстві з Стівеном Волтом стало дослідження «Ізраїльське лобі і зовнішня політика США», в якому автори стверджували, що занадто впливове ізраїльське лобі в США спрямовує зовнішню політику країни не в інтересах Америки.

Університет Чикаго З 1982 року Міршаймер працював на кафедрі політології в університеті Чикаго. Він став ад'юнкт-професором в 1984 році та професором в 1987 році, і був призначений Р. Уенделл Харрісон, як заслужений професор в 1996 р. З 1989 по 1992 рік він займав посаду голови відділу. Він також займає посаду члена факультету в Комітеті з міжнародних відносин випускників програми, і співдиректора програми з міжнародної політики безпеки.

Міршаймер виграв кілька нагород під час навчання. Він отримав премію Кларка за видатні викладання, коли він був аспірантом в Корнельському університеті в 1977 році, і він одержавпремію Quantrell за видатні досягнення в Університеті Чикаго в 1985 р. Крім того, він був обраний членом "Фі Бета Каппа Scholar" за 1993—1994 навчальний рік. На цій посаді він здійснив серію виступів у восьми коледжах і університетах. У 2003 році він був обраний членом Американської академії мистецтв і наук.

Звичайні залякування (1983) (Conventional Deterrence) В першій книзі Міршаймера Звичайні Стримування (1983) (Conventional Deterrence) розглядається питання про те, яким чином рішення про початок війни в залежності від передбачуваного результату військового конфлікту. Іншими словами, як переконання осіб, які приймають рішення про результати війни впливають на успіх чи невдачу. Основний аргумент Міршаймера є те, що стримування може працювати, коли потенційний зловмисник вважає, що успішна атака буде малоймовірним і дорогою. Якщо потенційний зловмисник, однак, є підстави вважати, що напад, швидше за все, домогтися успіху і тягнуть за собою низькі витрати, то залякування може зламатися. Це в даний час широко визнано, як принцип стримування робіт. Зокрема, Міршаймер стверджує, що успіх стримування визначається стратегією, доступною для потенційного зловмисника. Він виймає три стратегії. По-перше, війни через виснаження стратегії, що тягне за собою високий рівень невизначеності щодо результату війни і високих витрат на нападника. По-друге, стратегія з обмеженою мети, яка тягне за собою менше ризиків і знизити витрати. І, по-третє, стратегія бліцкригу, яка забезпечує спосіб перемогти ворога швидко і рішуче, з відносно низькими витратами. Для Міршеймер, невдачі в сучасному полі бою обумовлені в основному переконання потенційного атакуючого, що він може успішно реалізувати стратегію бліцкригу, в якій танки та інші механізовані сили зайнята швидко здійснити глибоке проникнення і зруйнувати тил противника. Решта дві стратегії навряд чи приведуть до збоїв стримування, тому що спричинило б за собою низьку ймовірність успіху супроводжується високими витратами (війна на виснаження) або обмежені вигоди і можливості конфлікту перетворюється на війну на виснаження (обмежені цілі). Якщо атакуючий має послідовну стратегію бліцкригу доступною, проте, атака, швидше за все, піде, так як його потенційні вигоди переважують витрати і ризики, пов'язані з початком війни.

Крім того, аналізуючи випадки з часів Другої світової війни і арабо-ізраїльського конфлікту, Міршаймер екстраполюють наслідки від його теорії для перспектив традиційного стримування в Центральній Європі в кінці холодної війни. Тут він стверджує, що радянська атака навряд чи тому, що Радянські військові не зможуть успішно реалізувати стратегію бліцкригу. Баланс сил, труднощі швидко висуватися з механізованими силами через Центральну Європу, і грізні сили НАТО протистоять таке радянський напад зробили малоймовірним, з огляду на Міршаймер, що Поради почати звичайну війну в Європі.

Розповсюдження ядерної зброї і ядерне стримування У 1990 році Міршаймер опублікував статтю, де він передбачив, що Європа повернеться до багатополярної середовищі, аналогічної в першій половині двадцятого століття, якщо американські та радянські війська залишили після закінчення холодної війни. В іншій статті в тому ж році, в Atlantic, він передбачив, що ця багатополярний середу призведе до збільшення поширення ядерної зброї в Європі, особливо в Німеччині.

У цій статті і в статті 1993 закордонних справ «Аргументи на користь українського ядерного стримування», він стверджував, що для зменшення небезпеки війни, Сполучені Штати повинні заохочувати Німеччину і Україну розвивати ядерний арсенал, працюючи в запобігти виникненню гіпер-націоналізму. Мірсхаймер представив кілька можливих сценаріїв для після закінчення холодної війни Європи, з якої пішла американських і російських військ. Він вважав, що Європа з розповсюдженням ядерної зброї, швидше за все, залишиться в світі, тому що без ядерного стримування Німеччини буде, швидше за все, ще раз спробувати завоювати континент (див сторінки 32-33). Мірсхаймер стверджував, що це було б стратегічно нерозумно для України відмовитися від свого ядерного арсеналу (залишки радянського запасу). Проте, в 1994 році Україна погодилася позбутися всього свого колишнього радянського ядерного арсеналу, процесу, який був завершений до 1996 року Коли виклик на колишньому затвердження на лекцію в міжнародних політиків департамент в університеті Уельсу в Аберістуїте, він стверджував, що, незважаючи на європейську інтеграцію і розширення, він все ще вірив, що його передбачення збудуться, якщо збройні сили Сполучених Штатів покинули Європу.

Крім того, в публіцистичних творах, написаних в 1998 і 2000 рік для The New York Times, Міршаймер підтримав рішення Індії про придбання ядерної зброї. На підтримку цієї позиції, він стверджував, що Індія має гарні стратегічні причини хочуть ядерного стримування, особливо для того, щоб збалансувати проти Китаю і Пакистану, гарантуючи стабільність в регіоні. Він також піддав критиці політику контррозповсюдження США по відношенню до Індії, яку він вважав нереальним і шкідливим для інтересів США в регіоні.

Наступальний неореалізм Міршаймер є провідним прихильником наступального неореалізму. Це структурна теорія, яка, на відміну від класичного реалізму Ганса Моргентау, ставить основний акцент на конкуренції безпеки серед великих держав в анархії міжнародної системи, і головним чином не на людську природу державних діячів і дипломатів. На відміну від іншої структурної теорії реалістичної, оборонний неореалізм Кеннет Уолц, образливий неореалізм стверджує, що держави не задоволені дана величиною потужності, але прагнути до гегемонії в цілях безпеки, так як анархічний складу міжнародної системи створює сильні стимули для держав шукати можливості отримати владу за рахунок конкурентів. Міршаймер підсумовується цю точку зору в своїй книзі 2001 Трагедія великої держави Політика: З огляду на складність визначення, скільки енергії вистачить на сьогодні і завтра, великі держави визнають, що найкращий спосіб забезпечити їх безпеку є досягнення гегемонії в даний час, що виключає будь-яку можливість виклику на інший великої держави. Тільки помилкова держава упустити можливість бути гегемоном в системі, тому що думав, що це вже було достатньо влади, щоб вижити.

Він також відкинув теорію демократичного світу, який стверджує, що демократії ніколи або рідко йдуть на війну один з одним.

Мірщаймер не вважає, що це можливо для держави, щоб стати світовим гегемоном, тому що є дуже багато суші і занадто багато океанів, які він постулює мати ефективні гальмівне зусилля і діяти як гігантські рови. Замість цього він вважає, що держави можуть досягти тільки регіональної гегемонії. Крім того, він стверджує, що держави намагаються перешкодити іншим державам стати регіональним гегемонів, оскільки конкуренти однолітків може втручатися в справи держав. Держави, які досягли регіональної гегемонії, такі як США, будуть виступати як морські балансири, втручаючись в інших регіонах тільки тоді, коли великі держави в цих регіонах не в змозі запобігти виникненню гегемона. У промові 2004 Мірщаймер похвалив британський історик Е. Карр за 1939 книг двадцятирічної кризи і стверджував, що Карр був прав, коли стверджував, що міжнародні відносини були боротьба всіх проти всіх з державою завжди розміщуючи свої інтереси в першу чергу. Міршаймер стверджував, що точки Карра були всі так само актуальні в 2004 році, як і для 1939 і продовжував оплакувати те, що він стверджував, було засилля «ідеаліста» думає про міжнародні відносини між британською академічного життя.

Війна в перській затоці