Бомбардувальне командування Королівських Повітряних сил Великої Британії () — одне з командувань Королівських Повітряних сил Великої Британії, що існувало з 1936 по 1968 роки у складі Збройних сил Об'єднаного Королівства й разом з американськими ПС Армії США зіграло ключову роль у стратегічних бомбардуваннях нацистської Німеччини в роки Другої світової війни.
Протягом війни 364 514 літако-вильотів було здійснено британською бомбардувальною авіацією, 1 030 500 тонн авіаційних бомб було скинуто на ворожі військові та індустріальні об'єкти, а також німецькі міста, де концентрувались основні промислові центри Третього Рейху. За час воєнних дій командування втратило 8 325 бомбардувальників, 55 573 члени екіпажів літаків загинуло в боях з 125 000, що брали участь у нальотах (44,4 % від загальної участі тих, що бомбардували); ще 8 403 пілоти дістали поранень і 9 838 потрапили у полон до німців та колабораціоністів.
Історія Бомбардувальне командування Повітряних сил Великої Британії було сформовано в середині 1936 року, коли багатьма фахівцями та експертами передбачалась панівна роль бомбардувальної авіації у війнах майбутнього, яку передбачав апологет стратегічного домінування бомбардувальної авіації італійський генерал Джуліо Дуе, а британський прем'єр-міністр Стенлі Болдвін висказав слоган: Бомбардувальник завжди прорветься.
До досягнення прогресу в радіолокаційних технологіях наприкінці 1930-х років це твердження було фактично правдивим. Бомбардувальники не могли бути виявлені достатньо рано, щоб зосередити їм на протидію винищувачі достатньо швидко, щоб запобігти їхньому досягненню цілей. Деяка шкода могла бути завдана бомбардувальникам зенітними гарматами та винищувачами, коли бомбардувальники поверталися на базу, але це не було так ефективно, як належна організована протиповітряна оборона. Отже, раннє уявлення про Бомбардувальне командування полягало в тому, щоб створити організацію, яка погрожуватиме ворогові повним знищенням.
Коли спалахнула Друга світова війна восени 1939 року Бомбардувальне командування зіткнулося з чотирма проблемами. Першою була нестача масштабності; Бомбардувальне командування не було достатньо великим, щоб ефективно діяти як незалежна стратегічна сила на всіх стратегічних напрямках. Другою були правила ведення бойових дій; на початку війни цілі, призначені Бомбардувальному командуванню, не мали достатньо широкого охоплення. Третьою проблемою була відсутність у Командування технологій; зокрема, радіо- або радіолокаційних навігаційних засобів, які б дозволяли точно визначати місцезнаходження цілей вночі або крізь хмари. У 1938 році Е. Г. «Таффі» Боуен запропонував використовувати радіолокаційний пристрій для навігації, але Бомбардувальне командування відмовилося від потреби в ньому, заявивши, що секстанта достатньо. Четвертою проблемою була обмежена точність бомбардувань, особливо з великої висоти.
Коли 1 вересня 1939 року почалася війна, Франклін Д. Рузвельт, президент нейтральних США, звернувся до основних воюючих сторін із закликом обмежити свої повітряні нальоти військовими цілями. Французи та британці погодилися виконати прохання за умови, «що ці ж правила ведення війни будуть скрупульозно дотримуватися всіма їхніми супротивниками». Британська політика полягала в обмеженні бомбардувань військовими об'єктами та інфраструктурою, такими як порти та залізниці, які мали військове значення. Визнаючи, що бомбардування Німеччини призведе до жертв серед цивільного населення, британський уряд відмовився від навмисного бомбардування цивільної власності (поза зонами бойових дій) як військової тактики.
У травні 1940 року, на початку вторгнення до Франції, частина Передових повітряних ударних сил була захоплена на землі німецькими повітряними атаками на їхні аеродроми. Решта бойових сил виявилася жахливо вразливою до ворожого вогню. Багато разів бойові сили вирушали в атаку і були майже знищені в процесі. Після Роттердамського бліцу 14 травня Бомбардувальне командування Королівських ПС отримало дозвіл атакувати німецькі цілі на схід від Рейну. Міністерство авіації уповноважило маршала авіації Чарльза Порталя атакувати цілі в Рурі, включаючи нафтові заводи та інші цивільні промислові цілі, які допомагали німецьким воєнним зусиллям, такі як доменні печі (які були видні вночі). Перша атака відбулася в ніч з 15 на 16 травня, коли 96 бомбардувальників вирушили атакувати цілі на схід від Рейну, 78 ударів були спрямовані проти нафтових цілей. З них лише 24 заявили, що знайшли свої цілі.
Бомбардувальне командування незабаром повністю долучилося до дій; у битві за Британію виконувало завдання з бомбардування барж вторгнення та флотів, що зосереджувалися в портах Ла-Маншу. Це було набагато менш публічно, ніж битви зі «Спітфайрами» та «Харрікейнами» Винищувального командування Королівських ПС, але все ж таки життєво важливою та небезпечною роботою, яка виконувалася ніч за ніччю.
Бомбардувальне командування також було опосередковано відповідальним, принаймні частково, за перемикання уваги Люфтваффе з протидії Винищувальному командуванню на бомбардування цивільних цілей. Німецький бомбардувальник під час рейду загубився через погану навігацію та завдав бомбового удару по Лондону. Прем'єр-міністр Вінстон Черчилль згодом наказав здійснити рейд у відповідь на столицю Німеччини Берлін. Завдані збитки були незначними, але цей рейд британської авіації розлютив Гітлера. Він наказав Люфтваффе зрівняти з землею британські міста, що своєю чергою спровокувало Бліц.
Як і Повітряні сили Армії США пізніше під час війни, Бомбардувальне командування спочатку зосередилося на доктрині «точних» бомбардувань у денний час. Коли німецька оборона завдала дорогоцінних поразок британським нальотам наприкінці 1939 року, командування було змушене перейти до нічних бомбардувань. Проблеми ворожої оборони потім замінилися проблемами нічної навігації та пошуку цілей. У перші роки війни бомбардувальникам доводилося покладатися на навігацію за сприятливим розрахунком, що підтримувалася радіофіксацією та астронавігацією.
У 1941 році у звіті Батта було розкрито масштаби неточності бомбардувань: Черчилль зазначив, що «це дуже серйозний документ, який, здається, потребує термінової уваги». Директива про бомбардування районів від 14 лютого 1942 року наказувала командуванню бомбардувальників атакувати німецькі промислові райони та «моральний дух… промислових робітників». Директива також скасувала наказ попереднього року, який наказував командуванню бомбардувальників зберігати свої сили; це призвело до масштабної кампанії бомбардувань районів Рурської області.
У 1942 році на озброєння почали надходити головні робочі літаки пізнішої частини війни: чотиримоторні важкі літаки. Halifax та Lancaster становили основу Командування; вони мали більшу дальність польоту, вищу швидкість та набагато більше бомбове навантаження, ніж попередні літаки. Старіші чотиримоторні бомбардувальники Short Stirling та двомоторні Vickers Wellington не були виведені з експлуатації, а переведені на менш вимогливі завдання, такі як мінування. Також з'явився класичний літак передових ударів, De Havilland Mosquito. До 25 липня 1943 року штаб-квартира Бомбардувального командування зайняла «значний комплекс червоних цегляних будівель, захованих посеред лісу на вершині пагорба в англійському графстві Бакінгемшир».
У ніч з 5 на 6 березня 1943 року з першого нальоту на Ессен розпочався наступ на Рейнсько-Рурську область. Бомбардувальники знищили 160 акрів (65 га) міста та вразили 53 будівлі Krupps. Битва за Гамбург у середині 1943 року була однією з найуспішніших операцій Бомбардувального командування, хоча продовження наступу Гаррісом у битві за Берлін не змогло знищити столицю та коштувало його силам втрати понад 1000 екіпажів взимку 1943–44 років. У серпні 1943 року операція «Гідра», бомбардування ракетного комплексу V-2 у Пенемюнде, ознаменувала початок кампанії «Арбалет» проти засобів далекобійної зброї нацистів.
До квітня 1944 року Гарріс був змушений скоротити свій стратегічний наступ, оскільки бомбардувальні сили були спрямовані (на його велике роздратування) на тактичні та транспортні цілі у Франції для підтримки вторгнення в Нормандію. Наступ на транспорту інфраструктуру виявився дуже ефективним. До кінця 1944 року бомбардування, такі як операція «Ураган» (для демонстрації можливостей об'єднаних британських та американських бомбардувальних сил), конкурували з німецькою обороною. Бомбардувальне командування тепер було здатне перекинути 1000 літаків на ціль без надзвичайних зусиль. Протягом 24 годин після операції «Ураган» Королівські ПС скинули близько 10 000 тонн бомб на Дуйсбург та Брансвік, що стало найбільшим бомбовим навантаженням, скинутим за день під час Другої світової війни.
Везель у Рейнланді, який бомбили 16, 17, 18 та 19 лютого, знову бомбили 23 березня, залишивши місто «зруйноване на 97 відсотків». Останній наліт на Берлін відбувся в ніч з 21 на 22 квітня, коли 76 літаків «Москіто» здійснили шість атак безпосередньо перед тим, як радянські війська увійшли до центру міста. На той момент більшість бомбардувань Королівських ПС мали на меті забезпечення тактичної підтримки. Останнім великим стратегічним нальотом стало знищення нафтопереробного заводу у Валле (Тьонсберг) на півдні Норвегії 107 літаками «Ланкастер» в ніч з 25 на 26 квітня 1945 року.
Втрати британських бомбардувальників Екіпажі Бомбардувального командування зазнали надзвичайно високого рівня втрат: 55 573 загиблих зі загальної кількості 125 000 членів екіпажу (рівень смертності 44,4 %), ще 8 403 були поранені в бою та 9 838 стали військовополоненими. Дані охоплювали всі операції, де Бомбардувальне командування брало участь.
Член екіпажу Бомбардувального командування мав менші шанси на виживання, ніж піхотний офіцер у Першій світовій війні; більше людей загинуло, служачи в Бомбардувальному командуванні, ніж під час Бліцу або бомбардувань Гамбурга чи Дрездена. Для порівняння, 8-ма американська повітряна армія, яка здійснювала денні нальоти на Європу, мали 350 000 членів екіпажу під час війни та втратили 26 000 убитих та 23 000 військовополонених. Зі складу Бомбардувального командування Королівських ВПС, який загинув під час війни, 72 % були британцями, 18 % — канадцями, 7 % — австралійцями та 3 % — новозеландцями.
Для порівняння, наприклад, на 100 льотчиків Командування: 55 загинули під час операцій або померли від поранень троє отримали поранення (різного ступеня тяжкості) під час операцій або дійсної служби 12 потрапили в полон (деякі поранені) двоє були збиті та уникли полону 27 пережили бойову вильоти без втрат Загалом було здійснено 501 536 бойових вильотів, скинуто 1,02 мільйона тонн бомб та втрачено в бою 8 325 літаків.
Дуже високі втрати серед бомбардувальників свідчать про відданість та мужність екіпажів Бомбардувального командування у виконанні їхніх наказів. Загальний рівень втрат в операціях Бомбардувального командування становив 2,2 відсотка, але рівень втрат над Німеччиною був значно вищим; з листопада 1943 року по березень 1944 року втрати в середньому становили 5,1 відсотка. Найвищий рівень втрат (11,8 %) був зафіксований під час Нюрнберзького нальоту 30 березня 1944 року. Різниця у втратах відображалася в тому, що часом Бомбардувальне командування вважало, що бойові вильоти над Францією зараховуються лише як одна третина до операції загальної кількості «туру», а екіпажі зневажливо називали офіцерів, які вирішили літати лише на менш небезпечні операції до Франції, «Франсуа». Рівень втрат не враховував літаки, що розбилися у Великій Британії після повернення, навіть якщо машина була списана, і були втрати екіпажу, які становили щонайменше ще 15 відсотків. Втрати у навчанні були значними, і деякі курси втратили 25 відсотків свого набору до випуску. Сумарно 5327 чоловіків загинули під час навчання з 1939 по 1945 рік.
За час Другої світової війни 19 осіб зі складу Бомбардувального командування Королівських ПС стали кавалерами хреста Вікторії.
Див. також Мілденхолл (авіабаза) Лондонський бліц Операція «Боденплатте»