Марка Союзного військового командування () — грошові знаки, які виготовлялися союзним військовим урядом окупаційних територій ( абревіатура AMGOT), для військовиків, що перебували у Тризонії та в зоні радянської окупації після таємної операції з кодовою назвою Wild Dog у 1944 році.

Історія

5 червня 1945 року воєначальники союзних держав підписали у Берліні Декларацію про поразку Німеччини й прийняття верховної влади в ній урядами СРСР, США, Великої Британії та Франції, яка встановлювала, що уряди держав-союзників беруть на себе верховну владу в країні, проте це не було анексією Німеччини. На період виконання Німеччиною вимог капітуляції влада в країні здійснювалася головнокомандувачами збройних сил чотирьох держав, що становили контрольну раду, функції якої згодом підтвердила і розвинула спеціальним рішенням Потсдамської угоди глав урядів СРСР, США та Великої Британії. Однією з найактуальніших проблем окупації Німеччини стала реалізація монетарної політики союзників. У зверненні контрольної ради передбачалося, що німецька влада повинна «…безкоштовно надати стільки своєї валюти, скільки її буде потрібно представникам союзників, а потім вилучити й викупити німецькою валютою встановлені терміни й на таких умовах, які вкажуть представники союзників, всю наявну на території Німеччини валюту, випущену союзниками під час воєнних дій чи окупації, і передати її безкоштовно представникам союзників»

Найважчими і нестерпними для розвитку економіки переможеної країни стали наступні положення V розділу, пункт 15: а) «…Німецькі органи влади і всі особи, які знаходяться в Німеччині, повинні передати Представникам Союзників всі золоті та срібні монети і зливки, і платинові зливки, які знаходяться у Німеччині, а також всі такі монети і зливки, які знаходяться поза Німеччиною, котрі знаходяться у власності чи зберігаються за дорученням будь-яких установ чи органів, згаданих вище у підпункті 14а, чи будь-якої особи, що проживає чи веде справи у Німеччині.»

б) «…Німецькі органи влади і всі особи, які знаходяться в Німеччині, повинні повністю передати Представникам Союзників всі іноземні банкноти й монети, які перебувають у власності будь-якої німецької влади чи будь-якої корпорації, асоціації чи особи, що проживає чи веде справи в Німеччині, і всі грошові знаки, випущені чи підготовлені до випуску Німеччиною на раніше окупованих нею територіях, чи де б то не було».

Окупаційні марки Тризонії

За узгодженням із союзниками ініціативу емісії та запровадження воєнної валюти на території Німеччини, взяв на себе уряд США. Через свою виконавчу інституцію — «Бюро гравірування та друкарських робіт» () у Вашингтоні. Однак через інші зобов'язання перед урядом, перевантаженість замовленнями, організація, обмежившись розробкою дизайнерських зразків грошових знаків, було змушене ще з травня 1942 р. контрактувати з приватною американською фірмою «Forbes Lithographic Co.» (Заснована у 1862 році, фірма знаходилася неподалік Бостона у невеликому містечку Челсі (штат Массачусетс). Тому в історичній літературі часто зустрічається назва — Монетний двір Челсі (), як з одним із небагатьох тоді у США друкарських підприємств, що мало необхідне устаткування, досвід та ресурси для масштабного друку грошей, звичайно ж під наглядом урядових чинників. Відтоді керівники Монетного двору Челсі регулярно отримували від уряду замовлення на друк військових грошей, що відкривало їм змогу дізнаватися про військові таємниці. Вони могли за чотири місяці до початку стратегічної операції з великою точністю визначити територію для завдавання чергового воєнного удару союзників. Тому найважливішою таємницею, що її охороняли американські спецслужби, стало засекречування самих місць транспортування виготовлених грошових знаків. Так, грошові знаки для уряду Франції мали кодову назву «Кіт Том» (), друки для французького підпілля — «Гриби» (), для визволеної Німеччини — «Дикі собаки» (), для Австрії — «Висвячені в духовний сан» ().

У серпні 1943 року з Вашингтона надійшов урядовий наказ виготовити і передати через офіцера воєнної розвідки п'ять спеціальних буклетів зразків (). Ці зразки військових грошей для різних країн, що їх надрукувала фірма «Форбс» (. Згодом високопоставлені урядові чиновники повідомили керівників «Форбс», що президент США Франклін Рузвельт, ознайомившись зі зразками, був приємно вражений технічним рівнем виконання банкнот і просив від його імені оголосити подяку всім причетним до їх виготовлення. 15 травня 1945 року фірму, яка за роки війни надрукувала близько 85 % усіх випущених у США грошових знаків, нагородили відзнакою президента «За внесок у військових зусиллях США». Всього за роки війни під керівництвом і за участі «Бюро» американські друкарські фірми виготовили понад 5 більйонів банкнот для Італії, Франції, Німеччини, Австрії та Японії. Після закінчення війни ділова активність фірми «Форбс» стала поступово згасати. У 1948 році вона виконала останнє велике державне замовлення на друк військових платіжних сертифікатів () серій 481, 521 і 591, а на початку 60-х років минулого століття припинила своє існування. Британська адміністрація призупинила випуск банкнот — з 1 серпня 1946 року, а американська — з 15 вересня цього ж року, замінивши їх емісіями спеціальних військових платіжних сертифікатів і пов'язаних з ними бартерних юнітів (), які використовувалися у спеціальних обмінних пунктах.

«Рузвельтівські зразки»

Перші зразки Марок СВК (), або так звані «рузвельтівські зразки», після їх перегляду президентом й іншими компетентними особами, спіткала фатальна доля. Один з наборів на військовому кораблі направили до Великої Британії, який торпедували німецькі підводні човни, і він затонув біля берегів Ґренландії. Другий комплект, який був власністю керівника фірми Вільяма Форбса, «якось дивно пропав» через місяць після закінчення війни. Та сама історія трапилася у 50-х роках минулого століття з набором, що належав родині головного пресувальника фірми. Зразки грошових знаків, що перебували у власності головного гравера «Форбс», загинули у пожежі, яка трапилася у його будинку в 1951 році. До нашого часу дійшов лише буклет зі зразками військових грошей, які нині належать Робертові Доу — сину головного менеджера фірми суперінтенданта Вільяма Доу

Французькі окупаційні західні області

У роки Другої світової війни Франція зіграла незначну роль в порівнянні з британськими, американськими та радянськими військами, тож на початку розділу Німеччини їй не були надані території. Лідер вільної Франції генерал Шарль де Голль неодноразово звертався до союзних держав з проханням надати окупаційну зону, щоб закріпити роль Франції у визволенні Європи. Урешті-решт США та Велика Британія погоджуються надати Франції західні частини своїх зон. Французька зона складалася з декількох областей уздовж французького кордону, які перетиналися в одній точці на узбережжі річки Рейн. У зв'язку з нестачею дрібних грошей, Франція приймає рішення про виготовлення банкнот з дрібними номіналами для нових своїх земель. Баден Зображення Номінал Дата1947 року1947 року 1947 року Вюртемберг-Гогенцоллерн Зображення Номінал Дата1947 року1947 року 1947 року Рейнланд-Пфальц Зображення Номінал Дата1947 року1947 року

Окупаційні марки радянської зони

14 січня 1944 року посол США у Радянському Союзі Аверелл Гарріман уперше отримав від Державного департаменту докладну інформацію про наміри американського уряду запровадити окупаційну маркову валюту в Німеччині. У документі з Вашингтона повідомлялося, що Скарбниця вже замовила друк 100.000.000 (мільйонів) готових банкнот на загальну суму 6.000.000.000.000 (трильйонів) марок. Послові пропонувалося терміново проінформувати радянський уряд для отримання рішення. 8 лютого 1944 року державний секретар США Корделл Голл надіслав телеграму американському послові в СРСР Авереллу Гарріману, в якій поінформував його, що друк окупаційної валюти для Німеччини має розпочатися 14 лютого 1944 року і попросив його дізнатися про радянські плани запровадження власної окупаційної валюти у цій країні. Наступного дня докладну інформацію про наміри США друкувати гроші в окупованій Німеччині та фотостатичні копії союзної військової валюти Державний департамент направив посольству СРСР у Вашингтоні для ознайомлення. Відповідь від Аверелла Гаррімана надійшла до Вашингтону 15 лютого. Посол повідомив, що 14 лютого отримав листа від наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова, де той підтвердив бажання співпрацювати із США у справі випуску окупаційної валюти у Німеччині за умови передачі Радянському Союзу дублікатів кліше, зразків грошових знаків, повної інформації щодо серій та номерів випущених банкнот, для того щоб окупаційна валюта союзників «мала спільний дизайн». З метою «гарантування постійного постачання валюти командному складу Червоної армії», нарком також висунув для американців пропозицію, щоб СРСР сам друкував і вводив в обіг частину білетів у військових марках. Американські емісійні приготування не пройшли поза увагою НКВС-НКДБ СРСР. Економіст Гаррі Декстер Вайт, який обіймав посаду асистента секретаря Скарбниці і мав доступ до всіх її таємних досьє, з 1935 року виконував таємні завдання радянської розвідки. У березні 1944 року Гаррі Вайт через свого оперативного керівника управління економічної війни Натана Грегорі Сільвермайстера і зв'язкову Елізабет Бентлі (1908—1963) передав НКДБ зразки окупаційної валюти, віддруковані на замовлення військового департаменту для використання на території Німеччини. Радянські фахівці, оцінивши технічну якість зразків, дійшли до висновку про неможливість їх копіювання. Однак, отримавши від своєї розвідки таку підказку, керівництво СРСР змогло її легалізувати через згадане звернення В'ячеслава Молотова до західних союзників. 3 березня 1944 року директор «Бюро» Елвін Голл при обговоренні питання, що постало, категорично виступив проти радянського тиску, цілком справедливо мотивуючи, що «дозвіл радянського уряду друкувати таку саму валюту, яку друкують у нашій країні, зробить бухгалтерський облік неможливим». Його підтримав секретар Скарбниці Деніел Белл, який підкреслив, що американська Скарбниця ще нікому і ніколи не передавала свої кліше. Гаррі Вайт при зустрічі з Деніелом Беллом 7 березня заперечив йому, мовляв, росіяни можуть розцінити відмову США як свідчення сумніву в їх чесності, тому «ми повинні довіряти їм тією мірою, що й іншими союзникам».