Га́й Ю́лій Це́зар А́вгуст Герма́нік (), більш відомий як Калі́гула (; 31 серпня 12, Анцій — 24 січня 41, Рим) — давньоримський державний та політичний діяч, третій римський імператор (37–41), консул-суффект (37) та триразовий консул (39, 40, 41), представник династії Юліїв-Клавдіїв.
Калігула був третім сином Германіка, видатного римського полководця та потенційного спадкоємця Тиберія. Його старші брати стали жертвами інтриг при монаршому дворі.
Переживши придворні інтриги завдяки юному віку та захисту впливових родичів, Калігула у 37 році за підтримки префекта преторіанців Макрона став третім імператором Риму. Розпочав правління зі скасування репресій, започаткованих попередником, розширення виборчих прав громадян, зменшення податків та створення великої кількості будівельних програм.
Правління Калігули було доволі неоднозначним. Попри, здавалося б, вдалий початок, його подальша політика характеризувалася зростаючою самоврядністю та постійними конфліктами з сенатом, що налаштувало проти нього значну частину римського нобілітету. Затьмарений особистими трагедіями, імператор усе більше правив шляхом авторитаризму, свавільно засуджуючи велику кількість сенаторів до смерті за державну зраду.
Крім того, він запам'ятався ще й тим, що істотно збільшив витрати державної та імператорської скарбниці, завдяки чому набув репутації марнотратника.
За неповні чотири роки правління Калігула анексував Мавританію, особисто командував кампаніями в Германії, планував вторгнення до Британії.
Тиранічна влада Калігули закінчилася його вбивством преторіанською гвардією у 41 році.
Ранні роки
Гай Юлій Цезар Германік народився 31 серпня 12 року в родині Германіка та Агріппіни Старшої. Ймовірним місцем народження майбутнього імператора був курортний Анцій, хоча деякі античні історики згадують також Тибур і навіть території в Германії.
Народження Гая припало на рік консульства його батька, коли той тимчасово повернувся з германського фронту до Рима.
Перші два роки життя хлопчик провів у столиці, а 18 травня 14 року був відправлений до батька на північ (імовірно, до військового табору Оппідум Убіорум, що розташовувався на території сучасного міста Кельн). Там хлопчик з метою розважати військових часто носив одяг легіонера, за що й отримав прізвисько Калігула (похідне від каліг). Водночас самому Гаєві це прізвисько не подобалося.
Після смерті імператора Октавіана на Рейні спалахнув військовий заколот. Легіони, розташовані в Нижній Германії, відмовилися присягати Тиберію та навіть намагалися проголосити новим правителем Германіка. Під час цих подій Агріппіна з Калігулою, за різними версіями, або опинилися в заручниках, або були змушені залишити табір.
Германік, попри наміри підлеглих привести його до влади, зберіг відданість імператору та подавив повстання. Невдовзі після цього він розпочав успішні бойові дії на правому березі Рейну проти племен марсів, проте вже в 17 році за наказом Тиберія повернувся до столиці. На честь здобутих перемог Германік отримав право для святкування тріумфу, яке відбулося 26 травня.
Невдовзі Германік отримав від імператора важливе дипломатичне доручення і вирушив на Схід, взявши із собою родину. Саме під час цієї подорожі юний Калігула отримав перший досвід публічного виступу, виголосивши промову в Ассосі.
У жовтні 19 року Германік раптово захворів і помер в Антіохії. Перед смертю він встиг висловити припущення, що був отруєний намісником Сирії Гнеєм Кальпурнієм Пізоном та його дружиною Мунацією Планціною, хоча не мав жодних доказів.
Після кремації в Антіохії прах Германіка наступного року був перевезений до столиці Агріппіною, яка прибула разом із дітьми. Як вдова обожнюваного римлянами полководця, вона користувалася широкою підтримкою, що викликало напруження у її відносинах із імператором Тиберієм.
У цей період у Римській імперії ще не існувало чітко встановленої системи спадкоємства влади. Найімовірнішими наступниками Тиберія вважалися його син Друз Молодший та діти Германіка — Нерон і Друз. Клавдія, брата Германіка, не розглядали як кандидата через його репутацію фізично та психічно слабкої людини.
У 23 році був отруєний Друз Молодший. За загальноприйнятою версією, вбивство організував префект преторіанської гвардії Луцій Елій Сеян, який користувався надзвичайно великою довірою Тиберія та прагнув безмежної влади. Після цього він почав використовувати конфліктні стосунки Агріппіни та імператора, щоб усунути решту потенційних опонентів. У 29 році її та Нерона було заслано на Понціанські острови, де вони невдовзі загинули. Згодом ув’язнено і Друза Германіка, який зрештою помер у неволі.
За цих обставин становище Калігули, попри загальну небезпеку, залишалося відносно безпечним. Юний вік, а також заступництво впливової Лівії Друзілли, вдови Октавіана та матері Тиберія, вберегли його від переслідувань. Декілька років Калігула прожив у її домі. Коли ж Лівія у 29 році померла, він навіть виголосив похоронну промову.
Згодом юнак переїхав до своєї бабусі Антонії Молодшої. Саме вона повідомила Тиберію про змову, організовану Сеяном. Імператор негайно надіслав до столиці листа, адресованого сенаторам, у якому висунув префекту звинувачення у державній зраді. Внаслідок цього Сеяна заарештували та невдовзі стратили.
У 31 році Тиберій викликав Калігулу на Капрі, де той пройшов обряд повноліття і вперше надягнув чоловічу тогу. Тут він продовжив освіту під наглядом самого імператора, який високо цінував розум і всіляко заохочував навчання.
Після страти Сеяна новим префектом преторіанців став Макрон, який також прагнув влади. Усвідомлюючи, що Тиберій розглядає саме Калігулу як можливого наступника, він намагався здобути його прихильність, зокрема й через свою дружину Еннію. Водночас до політичного життя країни повернулися прихильники Германіка, які згодом також підтримають Калігулу.
Кар'єра Калігули стрімко розвивалася. Вже в 33 році він обійняв посаду квестора та отримав прискорене просування по службі.
У 35 році Тиберій склав заповіт, у якому призначив своїми спадкоємцями Калігулу та Тиберія Гемелла, фактично передбачивши двовладдя, що відсилало до часів Республіки, коли державою у взаємодії правили два консули. Таке рішення, ймовірно, відображало небажання імператора остаточно визначити єдиного наступника або ж спробу зняти із себе відповідальність за цей вибір. Водночас обидва спадкоємці залишалися під контролем імператора, перебуваючи на Капрі.
Прихід до влади
У березні 37 року Тиберій тяжко захворів. Коли його лікар Харікл повідомив префектові преторіанців Макрону про близьку смерть імператора, той негайно розіслав своїх людей до командувачів легіонів і намісників провінцій із наказом після звістки про смерть правителя негайно присягнути Калігулі. Паралельно Макрон забезпечив його підтримку серед найвпливовіших кіл римського суспільства.
Такі античні автори як Светоній, Кассій Діон і Тацит звинувачують Калігулу та Макрона у вбивстві Тиберія, однак їхні версії суттєво різняться: згадуються отруєння, удушення або навіть доведення до смерті голодом. Водночас Сенека і Філон Александрійський говорять про природну смерть імператора. Сучасні дослідники схиляються до підтримки останніх, висловлюючи сумніви щодо насильницького характеру смерті Тиберія.
Вже в день смерті імператора флот і сухопутні війська в Мізено присягнули новому правителю. 18 березня сенат зібрався на позачергове засідання й також визнав владу Калігули. З поширення звістки про смерть Тиберія присягу його наступнику приносили намісники та військові командири по всій імперії.
Не чекаючи прибуття Калігули до столиці, сенат за ініціативи Макрона оголосив заповіт Тиберія в частині призначення двох спадкоємців недійсним і передав новому правителю всю повноту влади.
Сам Калігула не поспішав до Рима, дотримуючись продуманого сценарію. Протягом майже двох тижнів він урочисто супроводжував тіло Тиберія Аппієвою дорогою, наслідуючи похоронну процесію Октавіана. 28 березня прибув до столиці, де сенат офіційно наділив його ключовими повноваженнями — трибунською владою, розширеним проконсульським імперієм та іншими прерогативами. Засідання сенату відбувалося за участю не лише сенаторів, а й представників інших станів, що надало владі Калігули широкого суспільного схвалення. Спершу він демонстрував стриманість і повагу до сенату, завдяки чому швидко здобув його прихильність. Населення столиці, жителі Італії та провінцій також виявляли лояльність новому правителю (у Римі це пояснювалося неприязню до Тиберія, тоді як у провінціях — сподіваннями на збереження стабільності та процвітання).
На початку правління Калігула намагався створити імідж благочестивого та поміркованого володаря. Він здійснив символічний крок, вирушивши до Понціанських островів, місця заслання своєї матері Агріппіни та брата Нерона, і перевіз їхній прах до столиці, де поховав із належними почестями в мавзолеї Августа. Останки Друза Германіка знайти не вдалося, тому імператор спорудив йому кенотаф. Ці події супроводжувалися випуском монет із зображенням загиблих братів.
Питання можливих суперечок за трон Калігула вирішив мирним шляхом: він усиновив Тиберія Гемелла, надав йому почесний, але фактично формальний титул «Принцепс молоді» (Princeps iuventutis) і включив до колегії Арвальських братів. У такий спосіб він водночас заспокоїв прихильників Гемелла, підкреслив його молодість і підпорядковане становище, а також забезпечив стабільність власного правління.
Крім того, Калігула звернувся до сенату з проханням обожити Тиберія за зразком Октавіана, проте отримав відмову. 3 квітня він виголосив похоронну промову на честь свого попередника.
Правління
Внутрішня політика на початку
На початку свого правління Калігула демонстрував поміркованість і прагнення до співпраці із сенатом. Він часто підкреслював повагу до сенаторів і загалом намагався діяти як перший серед рівних. Значною мірою така політика пояснювалася відсутністю в нього достатнього політичного досвіду, адже до приходу до влади він не обіймав високих посад. Тому імператор свідомо запроваджував ліберальні нововведення, спрямовані на здобуття підтримки як сенату, так і народу.
На відміну від своїх попередників, Калігула регулярно обіймав консульство — у 37, 39, 40 і 41 роках. Це порушувало усталені ще за Октавіана неписані правила співіснування імператора і сенату, однак дозволило йому зміцнювати власний авторитет.
Одним із перших кроків стало скасування закону про образу величності, який активно використовував Тіберій для боротьби з опозицією та поповнення скарбниці. Було проголошено амністію та дозволено засудженим повернутися до столиці, а документи, пов’язані з цими процесами, Калігула наказав публічно спалити.
Було також здійснено низку змін у роботі сенату. Він відновив традиційний порядок виступів під час голосувань, організувавши все так, щоб самому висловлюватися останнім. У такий спосіб сенатори втрачали можливість сліпо підтримувати позицію правителя. Крім того, віднині вони були зобов’язані щорічно присягати імператору.
Лібералізація торкнулася й ширшого суспільного життя. Було дозволено діяльність колегій (громадських об’єднань) та поширення заборонених раніше творів, а також відновлено публікацію державних звітів про справи імперії.
Криза 37 року та її наслідки На початку жовтня 37 року Калігула раптово тяжко захворів, однак характер його недуги залишається невідомим. У Римі та провінціях за нього масово молилися й приносили жертви, сподіваючись на одужання правителя. Як зазначає Светоній, деякі громадяни навіть клялися пожертвувати власним життям або виступити на арені заради його спасіння. Подібні настрої вже спостерігалися за часів Октавіана, часті хвороби якого викликали сильне емоційне збурення суспільства.