Козаровичі — село в Україні, у Димерській селищній громаді Вишгородського району Київської області України. Розташоване над річкою Ірпінь біля Київського водосховища.
Історія
Поряд знаходиться значна багатошарова археологічна пам'ятка.
Щодо походження назви «Козаровичі» немає достовірних відомостей. Можливо, вона походить від назви древнього племені хозарEdward Rulikowski. Kozarowicze / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4, 1883. — str. 537—540. .
На старовинних картах Речі Посполитої кінця XVI — початку XVII століття село також позначалося як «Козажиче» ().
Відповідно до книги Лаврентія Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864), про початок і заснування села не збереглося жодних переказів у місцевих мешканцівПохилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Козаровичи .
Перші згадки про село датуються XV століттям. Козаровичі у другій половині XV століття були «землею господарською» або «королівською», і складали упосадження Київського замку і київських воєвод.
У складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої (до 1793) 1511 року Великий Князь Литовський і король Польщі Сигізмунд І королівським привілеєм надав Козаровичі Яцку Єльцю разом із землями над річкою Тетерів:
Яцко Єльц передає село своєму синові Федору, який у 1532-му продає Козаровичі київському воєводі Андрію Немировичу. Той, у свою чергу, у 1536 році продає їх Івану Горностаю, підскарбію Великого князівства Литовського, але за умови, що пожиттєве «тримання» залишається за воєводою.
У 1540році король Сигізмунд І пише грамоту до «мужів козаровицьких», аби вони були послушні саме Горностаю. Іван Горностай постарався збільшити кількість мешканців села, запрошуючи нових поселенців.
У 1551 році Іван Горностай передав половину Козаровичів старшому сину Івану, а другу половину — своєму брату Оникію Горностаю, маршалку господарському.
Іван Іванович Горностай помер бездітним, і Козаровичі перейшли у власність до його брата Гаврили Горностая. По смерті останнього у 1587 році власником села став його син Ієронім. Відомо, що Гаврило Горностай і його нащадки були кальвіністами за віровизнанням. У 1594 році він призначив Козаровичі на довічне тримання своїй дружині Беаті.
У 1605 році Беата Горностай (у другому шлюбі Порицька) відступила довічне тримання своєму синові від першого шлюбу Самійлу Горностаю. Самійло Горностай заснував кальвіністську громаду (збір) у Козаровичах.
Самійло Горностай помер у Москві у 1618-му, залишивши по собі трьох малолітніх дітей; дружина його Теофіла з Горайських стала опікункою і адміністраторкою їх власності.
По смерті сина Михайла у 1637 році, дві доньки Самійла Горностая Єлизавета (у шлюбі з Андрієм Кристофом Дрогойовським) і Анна (одружена з Рафалом Лещинським) розділили власність. У результаті поділу, Єлизавета Дрогойовська отримала у спадок Козаровичі, Глібівку, Туровицю, Ясногородку, Сухолуччя і Добрятин, а також двір у Києві і площу у Київському замку. Анна Лещинська успадкувала Горностайпіль і Бородянку. По її смерті, її чоловік Рафал Лещинський продав половину Горностайполя і ключ бородянський своєму шурину Андрію Дрогойовському. Таким чином останній став власником колись Горностаєвої власності — козаровицького, бородянського і горностайпільського ключів.
Єлизавета Дрогойовська мала одного сина Самійла Дрогойовського. По смерті чоловіка вона вступила в шлюб з Миколою Абрамовичем, воєводою Мстиславським, пізніше Троцьким. Відомо, що у 1640 —1660-х роках Козаровичі знаходились у користуванні Олександри Ободенської та її сина Костянтина Леона Ободенського: Елизавета Дрогойовська —Абрамович позичила у Олександри Ободенської «20 тисяч польською монетою і 2 тисячі і 200 золотих», а в заклад віддала Козаровичі, містечко Хелмин, села Глібівку і ЛитвинівкуСиницкий Л. Д. Любопытные рукописи одной частной библиотеки. — Киевская старина, 1885 г., № 10, с. 338—342. .
Абрамович помер приблизно у 1651 році, а незабаром потому і дружина його зійшла зі світу. Було це вже за часів Хмельниччини, і Козаровичі потрапили під владу козаків.
У 1660 році Козаровичі разом з іншими сусідніми селами були даровані царем Олексієм Михайловичем Межигірському монастирюEdward Rulikowski. Meżyhory / Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 6, 1885. — str. 268—271 .
Цим же роком датується інвентар села Козаровичі, складений Костянтином Ободенським. Село мало 60 волок, з кожної волоки виплачувались: чиншевих грошей — по 3 злотих (всього з села 180 злотих), 8 четвериків вівса (кожна по злотому, виходило разом 480 злотих), десяток льону (кожен по півзлотому, виходило разом 30 злотих), всього 130 бильців меду з тих, хто володіє бортями (кожне по три злотих, разом 390 злотих), Козаровицькі млини разом з корчмою — 1200 злотих, засіви на полях, зібрані панщиною у цьому ж році для межигірських отців, дорівнювали 450 копам (кожна по 2 злотих, всього 900 злотих), доходи від користування луками, ставками, озерами та третя риба від кожного улова — ще 300 злотих, дві телиці (одна — на Великдень, інша — на Різдво Христове, кожна по 10 злотих, всього 20 злотих). Таким чином, щорічні доходи від села становили 3 500 злотих. Селяни мусили відпрацьовувати панщину два дні на тиждень, як влітку, так і взимку. Крім цього, з кожної волоки — ще по три курки, одному каплуну. Село повинно було щороку надати 16 возів чиншевих дров.
Самійло Дрогойовський після закінчення козацьких воєн намагався повернути свою власність і тому розпочав судовий процес з Межигірським монастирем, який виграв у 1671 році, повернувши собі спадкове право на Козаровичі, Горностайпіль і Бородянку. Він помер близько 1678 року, перед самою смертю перейшовши на католицизм. Кальвіністський збір у Козаровичах поступово занепав і зник без підтримки світського патрона. Маєтки Самійла Дрогойовського перейшли його єдиній доньці Іоанні Катажині. Проте, вона стала черницею Св. Домініка у Львові і у 1681 році переписала все своє майно Андрію Дрогойовському. Після смерті останнього, його власність була поділена між Станіславом та Адамом Харленськими, Колаковським, Змієвськими та іншими. Вони, однак, згодом продали Козаровичі Станіславу Антонію Щуці, реферандару, пізніше підскарбію Великого князівства Литовського, католику за віровизнанням.
Станіслав Антоній Щука помер у 1710 році, а його вдова Констанція Марія (до шлюбу Потоцька) на підставі довічного тримання управляла Козаровичами. При ній, у 1720 році, була збудована дерев'яна Покровська церква.
У 1731 році Констанція Марія Щука віддала українську маєтність своїй доньці Вікторії (у першому шлюбі за Яном Станіславом Контським). Її єдина донька Маріанна успадкувала по смерті матері Козаровичі, Горностайпіль, Бородянку, а також Радинь у Люблінському воєводстві.
Маріанна у 1741 році стала дружиною з Евстахія Потоцького, генерала артилерії в. кн. лит. і старости тлумацького, і таким чином внесла свою власність у дім Потоцьких. Подружжя мало шістьох дітей. По смерті батьків власність була розділена між усіма, і Каетан Потоцький успадкував ключ козаровицький (Козаровичі, Глібівка і Ясногородка), горностайпільський і бородянський.
Від Каетана Потоцького у 1783-му Козаровичі купив Йосип Кучинський, староста ядувський.
У 1783 році у селі мешкало 433 особи у 77 подвір'ях. Землі нараховувалось 12675 десятин і трималося до 2000 шпанських (іспанських) овець.
У складі Російської імперії (1795—1917)
Від Каетана Потоцького вже після поділу Польщі купив село разом з Глібівкою і Ясногородкою Йосип Мошковський (Józef Morzkowski), суддя гродський дорогицький і презес київського головного суду. За нього, у 1803 році, у Козаровичах була освячена римо-католицька каплиця.
Йосип Мошковський відступив ці три села своєму брату Франциску Мошковському, який, у свою чергу, передав село своїй доньці Іоанні, дружині Теодора Михайла Бобр-Пьотровицького, статського радника та маршалка волинської губернії. Надалі Козаровичі перейшли до їх доньки Людвіки, що була дружиною Морица Потоцького.
У 1860-х роках населення Козаровичів збільшилося удвічі і становило 910 осіб: 903 православних і 7 римських католиків (або 7 осіб шляхти, за Руліковським).
Відповідно до даних перепису населення Російської імперії 1897 року, у Козаровичах мешкало 1662 особи, з них 815 чоловіків і 847 жінок. У селі проживало 1625 православних осібНаселенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. — Санкт-Петербург: типография «Общественная польза»: паровая типо-литография Н. Л. Ныркина: 1905. — X, 270, 120 с.; 27 см. — (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. / под ред. Н. А. Тройницкого) .
Станом на 1 січня 1900 року у Козаровичах налічувалося 382 домогосподарств і проживало 1670 осіб, з них 823 чоловіків та 847 жінок. Землі — 4675,25 десятин, з них 3512 десятин (75 %) належало поміщику, 36 десятин (1 %) — церкві, 1127,25 десятин (24 %) — селянам. Список населенных мест Киевской губернии /Изд. Киев. губерн. стат. ком. — К.: Типография Ивановой, 1900. — 1896 с.
Головне заняття мешканців — хліборобство, однак деякі з селян відправлялися на заробітки до Києва. Станом на 1900 рік село належало Вірі Петрівні Гамалій-Поповій. У селі на той час була одна православна церква, одна каплиця, одна церковно-приходська школа, 5 водяних млинів, одна кузня, один цегельний завод, що належав власниці маєтку, і один громадський запасний хлібний магазин, у якому на 1 січня 1900 року було на особу хліба: озимого — 416 чвертей та ярого — 210 чвертей. З оброчних статей була громадська запасна земля, що приносила доходу на рік до 50 руб.
У 1901–1903 роках у Козаровичах будувався новий кам'яний, храм Покрова Пресвятої Богородиці на заміну старої дерев'яної церкви, збудованої ще у 1720 році. Проєкт нової церкви розробив архітектор Микола Горденін. 28 липня 1903 року новий храм освятив Флавіан, Митрополит Київський і Галицький. Будівництво церкви фінансувалося власниками козаровицького маєтку Вірою Петрівною Гамалій-Поповою та її чоловіком підполковаником гвардії Георгієм Івановичем ПоповимКиевские епархиальные ведомости 1903 № 24 Отдел неофициальный. (17 августа 1903 г.), с. 620—626. Цю церкву зруйновано у 1935 році: її розібрали, а з цегли побудували двоповерхову школу, бита ж цегла пішла на будівництво дороги до ДимераЛукашенко П. Т. Козаровичі. — К.: Дніпро, 2003. — 351 с.: фотоіл. — (Бібліотека журналу «Дніпро»).
У 1908 році у селі створене споживче товариство.
Мешканці села були призвані до Російської армії під час Першої світової війни. У містяться відомості про Лукашенко Луку Дем'яновича, який загинув 24 березня 1915 року.
Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви Покрова Пресвятої Богородиці села Козаровичі Димерської волості Київського повіту Київської губернії зберігаються в ЦДІАК України http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/koza_004.xml
Перші визвольні змагання (1917—1921) За часів Української держави (Гетьманату Павла Скоропадського) у Димері дислокувався загін німецьких військ. 19 серпня 1918 року у Козаровичах та навколишніх селах почалося збройне повстання селян.
Повідомлення начальника 2-ї дільниці Київської повітової варти до начальника Київської повітової варти від 18 серпня 1918 року:
Начальник Київської повітової варти, отримавши повідомлення, терміново звернувся в штаб німецької бригади з проханням відрядити в ці села військові загони. 20 серпня він одержав додаткові відомості про те, що німці обстрілюють с. Димер.
Перебіг повстання описаний у донесенні прокурора Київського окружного суду прокурору Київської судової палати від 7 вересня 1918 рокуДокументы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. Серия История Гражданской войны в документах. Под. ред. Минца И. И., Городецкого Е. Н. Москва: ОГИЗ Госполитиздат. — 1942 г. С. 181 :
У складі УРСР (1920—1991)