Маніхейство в Римській імперії почало поширюватися ще за життя засновника цієї релігії пророка Мані (216—276). Дослідження виявлених в XX столітті маніхейських документів дозволили реконструювати події маніхейської місії. Спочатку маніхейство поширилося в східних частинах імперії, проникнувши через Месопотамію і Сирію в Палестину та Єгипет. Оскільки маніхейство виникло на території головного ворога Римської імперії, держави Сасанідів, воно сприймалося як підозріла і небажана релігія. У 302 році імператор Діоклетіан видав закон, який наказував вживати до маніхеїв найсуворіші заходи. Незважаючи на це, нова релігія надалі ширилася імперією. Нові закони проти маніхеїв приймалися протягом IV—VI століть, допоки за часів імператора Юстиніана I ця релігія не була знищена остаточно.

Вважається, що маніхейство не мало регіональних особливостей у питанні доктрини і специфіка в різних частинах імперії мала тривіальний характер, зумовлений історичними обставинами. З IV століття активну полеміку з маніхейством вела християнська церква, що розглядала його як одне з єретичних вчень. Водночас, маніхейський аскетизм був привабливою альтернативою ранньохристианському чернецтву і, можливо, вплинув на його становлення.

Стан джерел

Маніхейство було «релігією книги», і серед заходів, що вживалися державою і церквою проти неї, були в тому числі конфіскація і знищення священних текстів. Внаслідок цих заходів уже за часів Августина (пом. 430) справжні маніхейські тексти практично зникли з Римської імперії, і як наслідок до кінця XIX століття в розпорядженні дослідників були переважно полемічні твори їхніх опонентів. Першими маніхейськими текстами, виявленими на території колишньої Римської імперії стали фрагменти папірусів, знайдені в Оксирінсі і видані Девідом Марголіусом (1915) і (1919), потім перевидані у 1925 році. На відміну від цих фрагментів, що не містять суттєвої інформації, виявлений у 1918 році в Тебессі латинський кодекс містив вказівки на наявність напруженості між маніхейськими «слухачами» і «обраними».

Важливою віхою стало виявлення у 1929 році текстів в , які дозволили зробити припущення про початковий етап поширення маніхейства в Єгипті. Хоча 4 з 7 кодексів цієї колекції, що зберігалися в Берліні, були втрачені або сильно пошкоджені під час Другої світової війни, її вивчення триває. Ще важливішою подією стало виявлення в Єгипті у 1969 році Альбертом Генріксом і Людвігом Кененом 200-сторінкового Кельнського кодексу. Документ містить інформацію про ранні роки життя Мані та його найближчих учнів. Перші дослідники датували його IV століттям, періодом найвищої активності маніхейської місії в Римській імперії, однак висловлюються припущення і про датування VI-VII століттям, коли маніхейство переживало короткочасне відродження після арабського завоювання Єгипту. Останнє велике відкриття в цій галузі також було зроблене в Єгипті, де у 1970-х роках почалося комплексне дослідження поселень в оазі Дахла. В результаті археологічних досліджень Коліна Хоупа () було виявлене римське село Келліс, адміністративний центр ному, що був покинутий близько 400 року. В одному з будинків цього села на початку 1990-х років були виявлені рукописи, які говорять на наявність тут наприкінці IV століття процвітаючої маніхейської громади. Поряд з іншими знахідками вони дозволили відновити подробиці повсякденного життя маніхеїв.

Хронологічний огляд

Первісне поширення маніхейства

Завдяки невтомній проповідницькій діяльності свого засновника, маніхейство надзвичайно швидко поширилося в державі Сасанідів і до кінця III століття стало там цілком сформованою в організаційному відношенні релігією. Проповідь Мані почалася невдовзі після отримання ним другого одкровення у віці 24 років в квітні 240 року, хоча згідно з арабським істориком ан-Надім ця подія відбулася в день коронації Шапура I в неділю 1 нісана. Спершу його увагу було звернуто до шаха Ардашира I (224—241), потім, відповідно до маніхейського джерела, Мані відвідав Індію. Після цього він повернувся до Месопотамії і звернув там у свою віру шаха Турана. При спадкоємці Ардашира, Шапурі I (241—273), Мані було дозволено проповідувати, подорожуючи разом з шахський двором. В цей час він, зокрема, відвідав Адіабену на кордоні з Римською імперією. У 276 році Мані був страчений за наказом Бахрама I, після чого маніхейство заборонили в державі Сасанідів. Основними напрямками поширення цієї релігії стали північно-східне — в Согдіані та Центральній Азії, і західне — в Римській імперії.

Уявлення про те, що ставлення до маніхейства в Римській імперії визначалося тим, що це була «перська релігія», яка є одним із знарядь експансії Сасанідів, було основним до початку XX століття. Такий підхід, що дозволяє легко пояснити надзвичайну, навіть у порівнянні з християнством, нетолерантність римської влади до цієї релігії, було покладено в основу опублікованої у 1909 році роботи Г. де Стоопа «Essai sur la diffusion du manichéisme dans l'Empire romain». За припущенням шведського релігієзнавця , Шапур I міг розглядати маніхейство як більш придатну державну релігію, здатну привести християнство і зороастризм до «вищого синтезу». Однак після відкриття коптських документів у Фаюмі і Наг-Хаммаді з'ясувалося, що зв'язок маніхейства з християнством набагато глибший, ніж уявлялося раніше, що маніхейство прийшло до Римської імперію від імені людини, яка називала себе «Апостолом Ісуса Христа».

До кінця правління Діоклетіана Для поширення свого вчення в Римській імперії Мані відправив з сасанідського міста Вех-Ардашир місію в складі свого батька Патика, одного зі своїх апостолів, вихідця з Римської імперії єпископа Адди і одного переписувача. Датування місії Адди ускладнене у зв'язку з тим, що ім'я «Патик» носили двоє діячів раннього маніхейства — батько Мані і учень Мані, до якого додають епітет «Учитель». В. Зундерманн, вважаючи, що тут мається на увазі батько пророка, посланий до Індії, датує місію Адди 241/241 роками. На думку інших істориків (С. Лью, Г. Струмза) це ототожнення помилкове, і слід датувати появу Адди в Сирії 20-ма роками пізніше. Маніхейське джерело розповідає про те, що «вони прийшли в Римську імперію і мали там багато релігійних суперечок. Багато обраних і слухачів було обрано. Патик пробув там рік». Після того як рік потому Патик повернувся до свого вчителя, проповідь продовжив один Адда, якому пророк надіслав на допомогу ще трьох переписувачів і своє . Подробиці ранньої діяльності Адди не відомі і достовірно встановлена ​​як його опорний пункт тільки Пальміра. В одному з маніхейських текстів збереглась розповідь про успішне зцілення якоїсь жінки на ім'я Нафса (Nafṡã), чия сестра була дружиною цезаря (kysr), під яким можливо слід розуміти правителя Пальміри Одената, який отримав титул цезаря за перемогу над силами Шапура I, чоловіка цариці Зенобії. Інші розшифровані тексти показують Пальміру як важливий проміжний пункт маніхейських проповідників на шляху не тільки до Римської Сирії, але і до арабських союзників імперії. У Кельнському кодексі зберігся лист Мані до братів з Едеси римської провінції Осроена.

Відомості про подальше поширення маніхейства суперечливі. Грецькі джерела — анонімні «Діяння Архелая» і слідом за ними Епіфаній Кіпрський в своєму Панаріоні — стверджують, що Єгипет став місцем проповіді інших учнів Мані — Герми, Фоми і Папа. При цьому відомі маніхейські джерела не згадують про Герму і Фому. Однак перебування Адди в Римській імперії було досить тривалим, оскільки тут він здобув репутацію плодовитого письменника. Патріарх Фотій повідомляє, що Діодор Тарський полемізував з працею Адди під назвою «Модій». У Аврелія Августина Адда відомий як Адимантій, який написав роботу проти авторитету Старого Запові у за зразком «Антитези» Маркіона. В кінцевому рахунку, заснувавши на своєму шляху безліч громад, Адда дістався до Александрії. Сучасник цих подій Олександр Лікопольський, що склав невеличкий трактат проти маніхеїв, не згадує імені Адди у розповіді про громаду маніхеїв в розташованому з середній течії Нілу Лікополісі. Можливо, згадані ним Пап і Фома були учнями Адди. Наступним етапом стала проповідь маніхейства серед коптського населення. Судячи з кількості маніхейських текстів коптською мовою, що дійшли до нашого часу, кількість звернених була досить великою.

Аналізуючи місіонерську діяльність Мані, дослідники роблять висновок, що пророк не розглядав її в контексті політичних цілей держави Сасанідів. Ні Пальміра, ні Вірменія, про маніхейські проповіді в якій в першій половині III століття також є свідчення, не були дружніми до Персії державами. Шапур I був переконаним зороастрійцем і ніколи не виявляв відкритої підтримки Мані. Більш ймовірно, що поширення маніхейства з Персії до Риму відбувалося за посередництва торгових контактів між двома імперіями. Поширення йшло по декількох шляхах: з Єгипту до Північної Африки та Іспанії, з Сирії через Малу Азію до Греції, Іллірії, Італії та Галлії.

Поширення маніхейства в Римській імперії призвело до заворушень, особливо в Північній Африці, що на тлі війни з Персією було неприпустимим. За наказом Діоклетіана (284—305) маніхеїв переслідували, відображенням чого є прийнятий в останні роки його царювання едикт:

Цей едикт, який є першим відомим документом, що стосуються маніхейства, ознаменував кінець періоду віротерпимості по відношенню до неримських конфесій, що тривав в перші 18 років правління Діоклетіана. Цей едикт не містить вказівки про рік, коли він був прийнятий, а тільки день, 21 березня. Вважається, що його видання було викликане повстанням Ахіллея в Єгипті, натхненником якого Діоклетіан вважав Персію. Раніше з цієї гіпотези приходили до датування едикту 297 роком, в даний час науковий консенсус датує цей документ 302 роком. З цього часу перський характер маніхейства став загальним для антиманіхейської полеміки. Твердження про те, що вчення Мані йде з Персії, приблизно тоді ж було висловлене в трактаті християнського письменника Олександра Лікопольського і з тих пір увійшло до полемічного арсеналу християнства.

У IV—VI століттях