Підводні човни класу «T» () — клас військових кораблів з 53 підводних човнів, що випускалися британськими суднобудівельними компаніями з 1936 по 1945 роки. Субмарини цього класу входили до складу Королівських військово-морських флотів Великої Британії та Нідерландів і брали активну участь у боях Другої світової війни.
Проєкт
Проєктування Загострення політичної обстановки на Тихому океані змусило Британське адміралтейство розпочати підготовку до ймовірного воєнного протистояння з Японською імперією на Тихоокеанському театрі воєнних дій. У 1934 році британські суднобудівники-інженери почали проєктування найновіших підводних човнів класу «Тритон» або «Т», котрі призначались на заміну підводних човнів класів «O», «P» і «R». Роботи зі створення нового проєкту велись в умовах обмежень, що накладались вимогами чинної Лондонської морської угоди 1930 року: водотоннажність британського підводного флоту обмежувалося значенням в 52 700 тонн, водотоннажність одного човна — не більше 2 000 тонн, артилерійське озброєння калібру не більше 130 мм.
За тактико-технічними вимогами Адміралтейства ці човни проєкту «Repeat P» повинні були мати властивості вести бойові дії проти потужних капітальних кораблів японського флоту за умови відсутності підтримки надводних кораблів Королівського флоту. Основним призначенням для цих субмарин визначалось — знищення бойових кораблів. Для цього був потрібний проєкт великого підводного човна з максимальним числом торпед в одному залпі, тому остаточний проєкт підводного човна нового покоління мав повну водотоннажність понад 1 500 тонн, 10 торпедних апаратів (6 носових вбудованих і 4 зовнішніх, спрямованих у ніс) і з робочою глибиною занурення в 300 футів (близько 90 метрів). Проєкт був завершений в 1935 році, а 24 червня було прийнято рішення про остаточне іменування класу — «Т», у відповідності до британських традицій, тому всі підводні човни цього класу одержували імена, що починаються з літери «Т».
Будівництво 5 березня 1936 року сталось замовлення першого дослідного зразка підводного човна, який став головним у проєкті та отримав назву «Тритон». 28 серпня того ж року корабель був закладений на верфях Vickers-Armstrongs у Барроу-ін-Фернесс, а ходові випробування пройшли у 1938 році, після яких 9 листопада 1938 року «Тритон» увійшов до лав Королівського флоту.
Загалом британські корабельні побудували 53 субмарини трьома серіями, які розрізнялись за особливостями конструкції. У той же час, незначні зміни вносилися і в межах окремих серій, удосконалюючи конструкцію від човна до човна. 15 човнів першої серії були побудовані в 1936—1938 роках; сім човнів другої серії — відповідно до екстреної програмою будівництва 1939 роки; вдосконалена третя серія була замовлена в 1940—1942 роках. Після закінчення війни будівництво було припинено, тому з 25 останніх замовлених човнів до лав флоту вступили тільки п'ять, ще дві були спущені на воду але не добудовувалися («Тор» і «Тіара»); останні сім замовлені, але згодом будівництво скасовано (Theban (P341), Talent (P343), Threat (P344), P345, P346, P347 і P348).
Конструкція Вимога забезпечити якомога більш потужний носовий залп додало конструкції підводних човнів класу «Т» певну особливість: крім 6 торпедних апаратів, які вдалося розмістити в міцному корпусі, 2 встановили в легкому корпусі над ними і ще 2 — в середній частині човна (на більш пізніх модифікаціях вони були спрямовані в корму). Носова частина субмарини через ці особливості вийшла занадто високою. Лондонські морські угоди 1930 року обмежували її водотоннажність 2000 тоннами, а калібр артилерії — 130 мм. У конструкції човна був застосований ряд застарілих рішень (акумуляторні батареї в різних відсіках, клепаний корпус тощо).
Проте вона мала ASDIC, прилад торпедної стрільби «Торпедодіректор», а ближче до кінця війни — радар. Великі розміри утруднювали використання цих підводних човнів на закритих мілководних театрах, через що вони зазнавали серйозних втрат на Середземному морі, куди їх було змушене відправляти командування. Однак і чисто океанськими підводні човни цього класу назвати важко — найбільш вдалі крейсерські човна Другої світової, американські «Гато» і «Балао», були в півтора рази більше і мали кращі умови проживання при не менш потужному озброєнні.
Служба Підводні човни класу «T» служили у лавах Королівського флоту Великої Британії протягом багатьох років та брали активну участь у морських боях на всіх театрах воєнних дій Другої світової війни. Приблизно чверть човнів цього класу була втрачена.
1939 — початок 1940 На 1 вересня 1939 року переважна більшість човнів цього класу була зосереджена в європейських водах, і з самого початку світового конфлікту в Європі вони були розгорнуті проти Крігсмаріне в Північному морі. Перші місяці бойових дій на морі британські військові моряки, як й їхні німецькі колеги застосовували однакову тактику дій, яка мало відрізнялась від війни на морі у Першу світову. Підводники діяли переважно проти капітальних бойових кораблів і вели морську розвідку. Так, 17 вересня 1939 року авіаносець «Корейджес» був атакований німецьким підводним човном U-29 і загинув у точці з координатами А вночі 14 жовтня року німецький підводний човен U-47 під командуванням корветтен-капітана Г. Пріна прослизнув до головної військово-морської бази Королівського британського флоту в Скапа-Флоу на Оркнейських островах в Шотландії і торпедною атакою потопив лінкор «Роял Оак», що стояв на якірній стоянці.
Однак, для британського флоту перше бойове зіткнення підводного човна класу «Тритон» мало прикрі наслідки. Бойовий рахунок втратам відкрив інцидент, що став наслідком «дружнього вогню». 10 вересня 1939 року головний корабель цього класу «Тритон» одночасним залпом трьома торпедами знищив британський підводний човен «Окслі». Перебуваючи в дозорі (хоча і в стороні від призначеного району), «Тритон» виявив невідомий човен у надводному положенні і надіслав йому запит світловим кодом. Не отримавши правильної відповіді, командир дійшов висновку, що це ворожий корабель. Насправді «Окслі» тільки що вийшов з резерву, і підготовка особового складу до бойових дій була явно недостатня. Так, першою жертвою на морі серед кораблів підводного флоту союзників став британський підводний човен, що загинув у наслідок «дружнього вогню».
Іноді траплялись інциденти, коли у заборонених для бомбометання зонах вздовж маршрутів проходження підводних човнів під час їхнього переходу на супровід та повернення на бази їх атакували літаки Берегового командування. Переважно це траплялося через погану організацію взаємодії що з боку флоту, так і з боку Повітряних сил, а також через небажання підводників використовувати визначені сигнальні ракети для впізнання через побоювання привернути до себе авіацію противника.
26 грудня 1939 року «Тріумф» дивом уцілів після підриву на німецькій морській міні у Північному морі. Носова частина була відірвана повністю, але навдивовижу задні кришки торпедних апаратів витримали і торпеди не вибухнули від удару. Прикриваючись винищувачами Королівських ПС, підводний човен «дошкандибав» до Чатемської корабельні, де на тривалий строк встав на ремонт.
У січні 1940 року командування підводними човнами прийняв вже тоді легендарний віцеадмірал Макс Ґортон. Його прибуття збіглось з першими трьома втратами. Всі вони відбулися на мілководді в Гельголандській бухті, коли німецькі тральщики берегової охорони глибинними бомбами затопили субмарини противника. В результаті райони патрулювання британських човнів були відсунуті дальше від берегової лінії.
Першу ж перемогу в морському бою здобула субмарина «Труент», котра 23 березня 1940 року в протоці Скагеррак пошкодила та згодом затопила німецьке вантажне судно SS Edmund Hugo Stinnes IV. 8 квітня підводний човен «Трайдент» затопив німецький танкер Stedingen південніше Осло.
Норвезька кампанія
Того ж дня більша частина німецького флоту вторгнення пройшла Скагеррак непоміченою британськими човнами й була виявлена літаками Берегового командування, але на той час як Королівський флот був приведений у готовність до відбиття висадки ворожого десанту, німецькі війська вже висадилися. У цей час «Трітон» атакував групу кораблів на чолі з важким крейсером «Блюхер» з великої дистанції і промахнувся.
10 квітня «Тісл» був потоплений німецьким човном у районі Ставангера. Але в той же день «Труент» виявив у Крістіанстад легкий крейсер «Карлсруе». Завбачливо вистріливши всі 10 торпед з середньої дистанції, «Труент» домігся двох влучень і потопив крейсер.
12 квітня, попри всі зусилля британців, «Шарнгорст», «Гнейзенау» і «Гіппер» невиявленими пройшли бар'єр з 17 човнів (усіх класів) і повернулися до Вільгельмсгафена.
Нарешті отримавши відомості про вторгнення, 14 квітня 1940 року Військовий Кабінет дозволив необмежену підводну війну в Скагеррак. Того ж дня «Тарпун» був потоплений після того, як спробував атакувати судно-пастку, замасковане під транспортне судно, яке знищило човен глибинними бомбами.
Загалом вчинений силам вторгненню опір коштував Британії п'яти човнів, у тому числі «Тісл» і «Тарпун» класу «Т». Застосування підводних човнів довело, що вони лишаються єдиним родом військово-морських сил, здатним діяти в умовах панування німецької авіації на театрі дій. У результаті бойових дій субмарин класу «Т» був потоплений великий корабель, також помірні успіхи мала війна проти транспортів. Але, в цілому, флот не зміг запобігти вторгненню Вермахту до скандинавських країн.
Середземне море
До початку збройного конфлікту в Європі британський Середземноморський флот утримував в акваторії Середземного моря тільки 2 човни класу «O». У 1940 році, коли в стосунках з Італією виникла напруженість, туди були переведені ще 8 човнів (класу «O» і «Партіан»), плюс два підводних мінних загороджувачі. Також з Далекого Сходу була передислокована плавбаза «Медвей».
Попри те, що британський Королівський флот переважав італійський Королівський флот майже втричі, він був розосереджений по всьому світі. На Середземному морі англо-французькі сили мали перевагу в західній і східній частинах, а Італія — в центральному Середземномор'ї поблизу метрополії та Лівії (завдяки підтримці авіації). Однак італійці не поспішали використовувати ті переваги, які мали. Британці значно поступалися їм у двох найважливіших видах озброєння: вони мали значно менше підводних човнів і літаків. Італія ж мала більше 100 підводних човнів, що значно перевищувало можливості британського флоту. Британська 1-а флотилія підводних човнів мала всього 12 човнів, що базувалися у Валлетті (6 човнів, включаючи обидва загороджувачі) та Александрії. Протягом перших двох тижнів вони втратили 3 з них. Теоретично італійський підводний флот міг змінити весь хід війни, але він рідко демонстрував свої можливості. Його підводні човни діяли вкрай погано, і вже до кінця червня 1940 британці потопили десять з нихКТО ГОСПОДСТВУЕТ НА МОРЕ?.
Обопільною стратегією стало утримання регіональної переваги: італійці на могли виграти від наступальної стратегії, так як не могли поповнювати втрати, в той час як британці, хоча б теоретично, могли перекидати додаткові сили з інших театрів. Незабаром після оголошення війни Італією 10 червня 1940 року 45 з 46 французьких човнів у східному Середземномор'ї здалися. Велика Британія залишилась на Середземномор'ї протистояти ворогові практично одна.
18 липня 1940 року Адміралтейство оголосило зону необмеженої підводної війни шириною в 30 миль від італійського узбережжя. Це вже дозволяло атакувати конвої до Лівії.
Через свої великі розміри субмарини класу «Т» легше виявлялися літаками в прозорій воді, й виявились занадто уразливими в акваторії Середземного моря. Крім того, в 1940 вільне використання ними радіо у відносно тісному морі полегшувало італійським кораблям пошук по пеленгах. З 1941 року основні втрати вже були від мін. Позначилась і відсутність дієвої бойової виучки у човнів, щойно перекинутих з Тихого та Індійського океанів. На інших театрах війни вони домоглися значно результативніших успіхів.