Українізація військових частин російської армії в 1917 році

Українізація військових частин російської армії — процес утворення українських військових формувань у складі Російської імператорської армії з метою подальшого створення на їх основі українських національних збройних сил за доби Української Центральної Ради. Процес тривав від березня до кінця 1917 року й отримав фактичним продовженням вже війну проти більшовицької та білогвардійської Росії. Став одним з ключових чинників проголошення незалежності Української Народної Республіки.

Передумови У лютому 1917 року в Російській імперії було повалено самодержавство, до влади прийшов Тимчасовий уряд й було проголошено Російську республіку. Усю колишню імперію охопила революційна ейфорія, сповнена надій на встановлення справедливого ладу й розв'язання болючих національних та соціальних проблем, які було накопичено за царату. У цей переломний час, щоб згуртувати українські національні сили, у Києві 4 (17) березня було створено широкопредставницьку громадську структуру з представників політичних, наукових, освітніх, студентських, кооперативних та інших організацій — Українську Центральну Раду (УЦР), головою якої було обрано видатного історика професора М. Грушевського і яка виступала за демократизацію громадсько-політичного життя, подолання національних і соціальних проблем, надання Україні широкої автономії в рамках нової, вільної Росії.

Початок

Революційна хвиля не оминула й Російську імператорську армію, в якій служило тоді близько 4.000.000 українців. На Південно-Західному та Румунському фронтах українці становили до 60-70 % особового складу.Українізація російської армії в 1917 році. Роман Пономаренко Уже 9 (22) березня в Києві з ініціативи адвоката, офіцера окружного суду поручика М. Міхновського відбулося віче українців, офіцерів й солдатів місцевого гарнізону, яке ухвалило рішення вважати себе Українською військовою радою і в цьому статусі направити до Тимчасового уряду в Петрограді офіційне звернення з вимогою надати автономію Україні. Через тиждень у Києві було засновано громадсько-політичну організацію Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, який взяв у свої руки організацію «власної національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й подумати про здобуття повної волі України», ставши по суті своєрідним ідеологічним і політичним центром цього процесу. А розв'язанням різноманітних поточних питань мав займатися створений у той же час Український військовий організаційний комітет, який у своїй діяльності підпорядковувався вказівкам Клубу. Клуб очолив поручик М. Міхновський, а Комітет — полковник М. Глинський.

За закликом полуботківців починається активне творення різноманітних організацій вояків-українців по всіх фронтах і арміях та у великих тилових гарнізонах. Так 25 березня (7 квітня) у Петрограді пройшла 20-ти тисячна маніфестація вояків-українців міського гарнізону, які вийшли на вулиці з національними прапорами. 7 (20) квітня аналогічна акція відбулась в Москві. Її організував місцевий Український військовий клуб. У квітні було створено Українську раду на Західному фронті, яку очолив С. Петлюра, тоді уповноважений Всеросійського союзу земств, який займався постачанням армії. Українську раду на чолі з поручиком О. Болонським було створено в 12-й армії, яка тримала фронт у районі Риги і в складі якої налічувалося близько 120 тис. українців. Географія національного руху українців у російській армії чимдалі ширилася. Українські військові ради, громади, комітети, товариства тощо діяли на всіх фронтах та в більшості тилових гарнізонів; різноманітні демонстрації, віча, з'їзди, мітинги відбувалися навіть у таких віддалених від України регіонах, як Фінляндія, Кавказ, Чорноморське узбережжя Туреччини, Сибір, Далекий Схід та Маньчжурія.

18 квітня (1 травня) 1917 року на Сирецькому полі в Києві відбулося «свято перших квітів», у якому взяли участь солдати-українці дислокованих у місті російських частин. Саме тут близько 3 тисяч вояків київського етапно-розподільного пункту оголосили себе 1-м Українським козацьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком. За декілька днів було здійснено необхідні організаційні заходи й утворено кадрові гарматний, кінний, кулеметний та інженерний відділи; були сподівання невдовзі на базі частини розгорнути цілу дивізію. Полк складався з 16 сотень й налічував 3574 вояка. Командиром було обрано штабс-капітана Д. Путника-Гребенюка. Однак російське командування відмовилося визнати полк, звинувачуючи богданівців у тому, що вони в такий спосіб намагаються відсидітись в тилу й ухилитись від участі в бойових діях. Командувач Південно-Західного фронту генерал О. Брусилов погрожував силою розігнати «дезертирів», однак під тиском революційної ситуації вже через три дні мусив піти на поступки, погодившись зі створенням української військової частини на добровольчій основі чисельністю 500 осіб.

І Всеукраїнський військовий з'їзд

Для того щоб згуртувати та спрямувати в єдине річище потужний, але великою мірою стихійний патріотичний рух українців у російській армії, у Києві 5-8 (18-21) травня 1917 року було проведено I Всеукраїнський військовий з'їзд. У ньому взяли участь понад 700 делегатів, які представляли майже 1 мільйон військовиків. Делегати виступили за автономію України в рамках федеративної Росії та «негайну націоналізацію армії на національно-територіальному принципі». Крім того, вони висунули вимогу, щоб Чорноморський флот і надалі поповнювався виключно українцями (на той момент близько 65 % відсотків його особового складу були українцями), а на Балтійському флоті укомплектувати українцями команди кількох бойових кораблів. З'їзд поставив питання про запровадження української мови у військах. Її мали використовувати в національних частинах, нею повинні були друкувати підручники, статути та іншу фахову літературу, нею мали викладати в національних військових школах.

Для практичної реалізації зазначених вимог з'їзд постановив утворити при Центральній Раді Український генеральний військовий комітет (УГВК) у складі початково 18 членів на чолі з С. Петлюрою. Перший день роботи УГВК 9 (22) травня згодом було визнано святом відродження української армії. Діяльність Комітету була спрямована на створення нових українських військових частин, навіть усупереч забороні російського командування. Передусім було розбудовано вже наявний 1-й полк імені Б. Хмельницького, чисельність якого збільшилася до 3200 вояків. Він складався з трьох піших куренів по чотири сотні в кожному, а також мав окремі кулеметну, кінну, зв'язкову та господарську сотні. Новим командиром полку став Ю. Капкан, делегат І Всеукраїнського військового з'їзду від вояків-українців саратовського гарнізону. Водночас без погодження з російською владою почалося створення нових добровольчих (охочекомонних) українських частин. Таким чином, зокрема, постали:

2-й піший імені гетьмана П. Полуботка полк (Київ); Піший імені гетьмана П. Дорошенка полк (Чернігів); Піший імені гетьмана П. Дорошенка полк (Сімферополь); Піший імені Т. Шевченка полк (Хмільник); Піший імені гетьмана П. Сагайдачного полк (Житомир); Полк імені І. Гонти (Умань); запасний український полк (Москва); запасний український полк (Москва); 2-й український запасний полк (Харків); курінь імені Т. Шевченка (Двінськ/Даугавпілс, Латвія)

ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд

Відверто вороже ставлення до українського руху з боку Тимчасового уряду та військового керівництва спонукали УГВК до скликання ІІ Всекраїнського військового з'їзду, який, незважаючи на заборону Петрограда, 5 (18) червня 1917 року розпочав свою роботу. До Києва цього разу прибуло вже 2,5 тис. делегатів, котрі представляли близько 2 млн вояків-українців. Вони висунули перед Центральною Радою вимогу припинити балачки й «негайно приступити… до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу, яко єдиного способу врятувати Україну і всю Росію від безладдя та загибелі». Далі делегати, заслухавши звіт УГВК, доручили йому якомога швидше розробити детальний план українізації війська та затвердили статут українських військових громад. Також з'їзд зобов'язав усі українські військові організації та окремих вояків-українців неухильно виконувати розпорядження УГВК, який на пропозицію С. Петлюри було доповнено 10 новими членами. Одночасно було обрано Тимчасову військову раду у складі 130 осіб, котрі ввійшли до складу Центральної Ради.

Тверда позиція військовиків змусила українських політиків урешті наважитися на проголошення автономії. 10 (23) червня 1917 р., в останній день роботи ІІ Всеукраїнського військового з'їзду, Центральна Рада ухвалила свій І Універсал, яким сповіщала, що «однині самі будемо творити наше життя». 15 (28) червня УЦР сформувала свій виконавчий орган, фактично автономний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Серед інших відомств у його складі було створено й Генеральний секретаріат з військових справ під проводом С. Петлюри, голови Українського генерального військового комітету.

Проголошення української автономії та поява власного уряду припали якраз на фінальну стадію підготовки наступальної операції російського Південно-Західного фронту (так званий «наступ Керенського»), яка, у свою чергу, мала стати ключовою частиною загального стратегічного наступу російських військ по всій лінії фронту від Балтійського до Чорного моря. Однак, попри перші досить значні успіхи, внаслідок різкого падіння рівня дисципліни вояків, які відмовлялися виконувати накази командирів і масово мітингували, цей наступ обернувся повною катастрофою і цілковитою втратою раніше зайнятої Східної Галичини.

У розпал боїв до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду, яка благала Центральну Раду масовою й самочинною українізацією «не розвалювати спільного фронту», пропонуючи, натомість, за певних умов визнати УЦР, як свій представницький, а Генеральний Секретаріат — виконавчий орган у краї. Прагнучи домогтися легітимізації від петроградського уряду, діячі Ради вирішили піти на компроміс і фактично відмовилися від керівництва процесом українізації війська, який стрімко набирав обертів. За результатами переговорів 3 (16) липня УЦР оприлюднила ІІ Універсал. У цьому, зокрема, йшлося:

Іншими словами, УЦР повністю передала росіянам справу формування українських частин.

ІІ Універсал викликав обурення серед особового складу розквартированого в Києві 2-го Українського полку імені гетьмана П. Полуботка, радикально налаштовані вояки якого в ніч з 4 (17) на 5 (18) липня підняли збройне повстання. У своїй відозві вони писали:

Однак виступ був невдалим. Здебільшого шляхом переговорів, але подекуди й силою діячі УЦР і УГВК з допомогою штабу Київського військового округу через два дні повернули заколотників до казарм, а потім дуже швидко під конвоєм відправили їх на Румунський фронт. За наказом В. Винниченка разом із полуботківцями під конвоєм було відправлено й заарештованого М. Міхновського, якого влада вважала головним ініціатором заворушень.

Саме під час виступу полуботківців на київський вокзал прибуло кілька ешелонів із новобранцями, котрі вимагали, аби їх відправили на фронт не для поповнення різноманітних російських відділів, а лише як окрему українську військову частину — 3-й Український козацький імені М. Грушевського полк. Щоб у критичний час не провокувати можливі безлади, їхню вимогу було задоволено.