Ганна Карін Бларке Баєр (Hanna Karin Blarke Bayer; , Копенгаген (?)EXBRAYAT Philippe — † 14 грудня 2019, Париж, Франція) відома як Анна Каріна () — данська і французька акторка театру і кіно, сценаристка, кінорежисерка та письменниця. Ікона кінематографу 1960-х, основна фігура французького кіно нової хвилі, ікона стилю. The Guardian описала її як «шипучий вільний дух французької нової хвилі».
Біографія Народилася в Копенгагені в сім'ї капітана. Батьки розлучилися, і вона провела перші роки в родині своєї бабусі. З 8 років вона жила з матір'ю. У 14 років вона почала кар'єру співачки кабаре, виступала в комерційних радіопрограмах і знімалася в короткометражних фільмах.
У 1958 році вона переїхала в Париж, де за порадою П'єра Кардена і Коко Шанель взяла псевдонім Анна Каріна. У 1959 році після зйомок у рекламному ролику мила на неї звернув увагу Жан-Люк Годар, який запропонував їй роль у своєму фільмі. В 1961 році вона знялася у нього в фільмі «Жінка є жінка».
3 березня 1961 року Каріна одружилася з Годаром і прожила з ним у шлюбі до 1967 року. До того часу вона знімалася у фільмах інших режисерів, таких як Лукіно Вісконті, Райнер Фассбіндер, Марта Месарош. У 1973 році вона як режисерка поставила фільм «Жити разом», але схвалення публіки він не отримав.
Після розлучення з Годаром Анна Каріна отримала популярність і як театральна акторка, виступивши в головній ролі у виставі «Черниця» Дені Дідро. Пізніше вона знялася у фільмі Жака Ріветта «Сюзанна Сімонен, черниця Дені Дідро».
Одружувалась після Годара ще тричі — з акторами П'єром Фабром (в 1968 році), Даніелем Дювалем (у 1978) і Деннісом Беррі (у 1982).
Анна Каріна написала чотири романи «Vivre ensemble» (1973), «Golden City» (1983), «On-achète pas le soleil» (1988) і «jusqu'au bout du hasard» (1998).
Анна Каріна вільно володіє данською, французькою, англійською, шведською та італійською мовами.
Кінокар'єра Першою її роллю в кіно була особиста роль у короткометражному фільмі «Дівчина і взуття» (Pigen og skoene, 1959), у титрах як: Ханна Бларке.
Жан-Люк Годар, тодішній кінокритик «Cahiers du cinéma», у 1959 вперше побачив Каріну в рекламі «Palmolive», де вона позувала у ванні, під час перегляду фільмів у пабі «Monsavon». Він проводив кастинг для свого дебютного повнометражного фільму «На останньому подиху / À bout de souffle» (1960) і запропонував їй невелику роль, але вона відмовилася, оскільки там була сцена з оголеною натурою. Коли Годар наполягав, згадавши про її роботу в рекламі Palmolive, вона, за переказами, відповіла: Ви збожеволіли? У тій рекламі я була в купальнику — мильні бульбашки сягали мені аж до шиї. Це у вашій уяві я була роздягнена.Karina, Anna (2003). DVD extra. Band of Outsiders. DVD. «Anna Karina». Зрештою, персонажка, яку Годар зарезервував для Каріни, не з'явилася у фільмі.MacCabe, 124–5.
Попри цю відмову, Годар запропонував їй роль у фільмі «Маленький солдат» (1960). Вона зіграла проалжирську активістку. Анні Каріні, якій тоді ще не виповнився 21 рік, довелося вмовити свою матір, що жила окремо, підписати контракт за неї.MacCabe, 127–8. Фільм одразу ж викликав суперечки, його заборонили до показу у французьких кінотеатрах через те, що в ньому йшлося про алжирську війну. Виходу на екрани завадила цензура. Le Monde, 28 квітня 2012. Каріна одружилася з Годаром невдовзі після зйомок цього фільму.
У 1961 році публіка відкрила Анну Каріну для себе у фільмі Мішеля Девіля «Вночі або вранці» / «Ce soir ou jamais», де вона замінила Марі-Жозе Нат (1940—2019) всупереч пораді Годара. Але коли фільм вийшов на екрани, він визнав її неперевершеною і запропонував їй головну роль у фільмі «Жінка є жінка» (Une femme est une femme, 1961)France Info, Le Monde d'Élodie, 29 серпня 2018., в якому вона знялася з Жаном-Полем Бельмондо і Жаном-Клодом Бріалі. В ролі Анжели у фільмі «Жінка є жінка» Каріна зіграла неодружену стриптизерку, яка хоче мати дитину і мріє про участь у мюзиклах MGM. Її костюм нагадував костюм Леслі Карон у фільмі «Жіжі» (1958), який вона носила навіть під час виконання свого номеру. За цю роль Каріна отримала «Срібного ведмедя» за найкращу жіночу роль на 11-му Берлінському міжнародному кінофестивалі 1961 року. Вона записала свою першу пісню з фільму, «La chanson d'Angela», на слова Годара і музику Мішеля Леграна.
Анна Каріна стала музою Годара, у якого знялася у восьми фільмах, серед яких «Жити своїм життям» (1962), «Банда аутсайдерів» (1964), «Безтямний П'єро» (1965) та «Альфавіль» (1965), і в процесі стала іконою «Французької нової хвилі». Вона співала в багатьох фільмах, зокрема, пісні Сержа Резвані (який підписувався як Сайрус Бассіак).
У «Безтямному П'єро» героїня Анни Каріни перебуває в бігах зі своїм колишнім, а в «Альфавілі», науково-фантастичному фільмі, який часто прирівнюють до фільму «Той, хто біжить по лезу», її роль вимагала, щоб їй було важко вимовити фразу «Я тебе кохаю». Останнім фільмом у цій серії став «Зроблено в США» (1966). Енн Біллсон у статті, присвяченій концепції жінки-музи, писала, що Годар у своїх фільмах з Каріною здається, не може уявити, що жіночий досвід обертається навколо чогось іншого, окрім проституції, подвійності чи бажання мати дітей. Сама Анна Каріна не заперечувала, щоб її називали музою Годара: Можливо, це занадто, це звучить так помпезно. Але, звичайно, мене завжди дуже зворушує, коли люди так кажуть. Тому що Жан-Люк подарував мені можливість зіграти всі ці ролі.
Кар'єра Анни Каріни не обмежувалася фільмами Годара: вона мала низку успіхів у стрічках інших режисерів. У 1960-х вона знімалася у фільмах, в тому числі: «Клео від 5 до 7», режисера Аньєс Варди; «Le joli mai» (1963) Кріса Маркера; «Коло кохання» (1964) режисера Роже Вадіма; «По любові» (De l'amour, 1964) Жана Ореля; «Монахиня» (La Religieuse, 1966), режисера Жака Рівета; «Сторонній» (Lo straniero, 1967), разом з Марчелло Мастроянні режисера Лукіно Вісконті; «Жюстина» (Justine, 1969) спільній роботі Джорджа К'юкора і Джозефа Стріка; «Сміх у темряві» (La Chambre obscure, 1969) Тоні Річардсона та «Міхаель Кольгаас – бунтар» (Michael Kohlhaas — Der Rebell, 1969) Фолькера Шлендорфа.
Вона продовжувала стабільно працювати в 1970-х, зігравши у фільмах: «Обручка» (L'Alliance, 1971) режисера Крістіана де Шалонжа, «Рандеву в Бре» (Rendez-vous à Bray, також 1971) Андре Дельво, «Зальцбурзький зв'язок» (The Salzburg Connection, 1972) Лі Х. Каціна, «Хліб і шоколад» (Pane e cioccolata, 1973) Франко Брусаті; «Китайська рулетка» (Chinesisches Roulette, 1976) Райнера Вернера Фассбіндера.
У 1967 році Анна Каріна стала героїнею єдиного мюзиклу Сержа Генсбура «Анна», телевізійного фільму режисера П'єра Коральника, в якому вона знялася разом з Жаном-Клодом Бріалі та Сержем Генсбуром. З багатьох пісень, написаних для неї Генсбуром, «Sous le soleil exactement» стала її найпопулярнішою піснею, і вона виконувала її на телебаченні. Archive INA. Вона з'явилася в документальному фільмі «Des écrivains à New York, in Italiques» у 1971 році.Italiques, deuxième chaîne de l'ORTF, 27 juillet 1972.
Після роботи під керівництвом Франко Брусаті, Бенуа Жако та Райнера Вернера Фассбіндера Анна Каріна повернулася до театру в 1978 році у п'єсі Франсуази Саган «Прекрасний день і ніч» (Il fait beau jour et nuit), яку вона сама написала і поставила. У 1982 році Анна Каріна зіграла з Авою Гарднер та Ентоні Квіном у «Королева Риму» (1982) Жана-Іва Прата. У 1986 році зіграла у фільмі «Острів скарбів» (Treasure Island, 1986) Рауля Руїса.
Анна Каріна написала, заспівала і зіграла головну роль у фільмі «Остання пісня» (La Dernière Chanson) у 1987 році, знятому Деннісом Беррі. Того ж року фільм Алена Маліна «Каєнський палац» приніс їй єдину номінацію на церемонії вручення премії «Оскар», і вона була гостею програми Тьєррі Ардіссона «Bains de minuit aux Bains Douches», де Жан-Люк Годар здивував її своєю участю. Вони не бачилися і не розмовляли 20 років, і розмови про їхні особисті й професійні стосунки та про розлуку зробили їх особливо емоційними.Bains de Minuit, Jean-Luc Godard et Anna Karina, vingt ans après, Institut national de l'audiovisuel, 25 грудня 1987.
На початку 1990-х її творчість розподілялась між кіно, театром, написанням романів і пісень. Вона спорадично з'являлася в кіно, зокрема, у фільмі «На вершині крихкості» (1994), де вона возз'єдналася з Жаком Ріветом, через 30 років після фільма «Монахині», а потім розділила екран з молодою Маріон Котіяр у фільмі Деніса Беррі «Хлоя» у 1996 році. Анна Каріна з'явилася в Театрі Відродження в 1997 році в адаптації фільму Інгмара Бергмана «Після вистави» разом з Бруно Кремером і Гарансом Клавелем. Під час наступних гастролей директор Театру Макон запропонував їй дебютувати на сцені як співачці та організував зустріч з Філіпом Катеріном.Les Inrockuptibles, 16 décembre 2019 Разом вони створили шоу, прем'єра якого відбулася 30 вересня 1999 року в рамках фестивалю «Les voix si Les voix la».Les Inrockuptibles, 30 septembre 1999 У 2000 році Анна Каріна випустила альбом «Une histoire d'amour» (Barclay/Universal) під егідою Філіпа Катеріна, після чого вирушила з ним у турне Францією та за кордон, поступово відмовляючись від великого екрану. Однак вона з'явилася у фільмі Річарда Беррі «Я, Цезар» у 2002 році, а потім заспівала у фільмі Джонатана Деммі «Правда про Чарлі» (2002), де вона знялася разом з Катерин і Філіпом Евено в масовці.
У 2007 році вона написала сценарій і зняла роуд-муві під назвою «Вікторія» в Монреалі, Квебеку і Саґене-Лак-Сен-Жан, в якому зіграла головну роль разом з молодим актором Вудсоном Луї, співаком Жаном-Франсуа Мораном і Еммануелем Райхенбахом. Продюсером фільму виступив канадський режисер Хеджер Шарф (Nadja Productions Inc). Музику до фільму написав Філіп Катрін.
У 2009 році Анна Каріна представила відреставровану версію фільму «Безтямний П'єро»Il était une fois «Pierrot le fou» par Anna Karina Challenges на Каннському кінофестивалі та супроводжувала перевидання стрічки у кількох країнах, зокрема у США у 2016 році.The Special Presence of Anna Karina The New Yorker. У травні 2009 року вона була почесною гостею на святкуванні 50-річчя «Французької нової хвилі» в Копенгагенській синематеці.Visite d'Anna Karina et films de la Nouvelle Vague à Cinemateket au mois de mai Ambafrance.
На початку 2010-х Каріна почала адаптувати казки Андерсена в мюзикли для юних глядачів разом зі своїми спільниками Катрін і Філіпом Евено та за участі Жанни Шерхал, Аріель Домбасле і Барбари Карлотті.Anna Karina, Souviens-toi. Institutfrancais
У 2012 році вона була почесною гостею 5-го Міжнародного кінофестивалю в ДьєппіSite Actu.fr.., а в 2013 році відвідала вистави мюзиклу Сержа Генсбура і П'єра Коральніка «Анна», адаптованого для сцени Театру Ронд-Пойнт у Парижі. Сесіль де Франс повторила свою роль під керівництвом Еммануеля Дома.Le Figaro, 30 червня 2013.
Фільмографія
— «Маленький солдат» — Вероніка Дрейер — «Жінка є жінка» — Анжела — «Клео від 5 до 7» — Анна, наречена блондинка — Жити своїм життям — Нана Кляйнфранкенхайм 1963 — Драже с перцем — «Шахерезада» / (Shéhérazade) — Шахерезада — «Банда аутсайдерів» / (Bande a part) — Оділь 1964 — Карусель — Роза — «Альфавіль» — Наташа фон Браун — «Безтямний П'єро» — Маріанна Ренуар 1965 — Солдатські дівки — Еленіца 1966 — Монахиня — Suzanne — Зроблено в США — Paula Nelson 1967 — Найдревніша професія у світі — Natasha, Eleanor Romeovich, Hostess 703 — «Сторонній» / (Lo straniero — Марі Кардона 1968 — Маг — Анна 1969 — Жюстін — Мелісса 1969 — Сміх в темряві — Марго 1971 — Побачення в Бре