Манна (держава)

Манна (Манейське царство)) — держава на території сучасного Ірану (на схід та південь від озера Урмія), що утворилася на початку X століття до н. е. Тривалий час протистояла західним та північним сусідам, зрештою у VI ст. до н. е. була підкорена Мідійським царством.

Етимологія назви

Назва Маннеї та ім'я її найдавнішого зафіксованого правителя Удакі вперше згадуються в написі 30-го року правління Салманасара III (828 р. до н. е.). Hassanzadeh and Mollasalehi. "New Evidence for Mannean Art: An Assessment of Three Glazed Tiles from Qalaichi (Izirtu)." Elam and Persia. Eisenbrauns. 2011. p. 408. Ассирійці зазвичай називали Манну «землею маннітів», William Bayne Fisher, Ilya Gershevitch, Ehsan Yar-Shater, Peter Avery – The Cambridge history of Iran, Том 2, page 74МанашемARAB, I, 637, 739, тоді як урартійці називали її землею Манни.UKN №28

Описуючи похід Салманасара III у 16-му році правління (843 р. до н. е.), повідомляється, що цар досяг землі Мунна, зайнявши внутрішню частину Замуа . Однак, у літописі не згадується жодного походу чи оподаткування держави Маннея. Можливо, що ассирійцям або не вдалося завоювати Маннею, або вони просунулися лише до кордону Маннеї, а потім змінили курс і вирушили на сусідню країну Алларабія.

У Біблії (Єремії 51:27) Маннея називається «Мінні» і згадується разом з Араратом та Ашкеназом як одні з майбутніх руйнівників неовавилону. Єврейська енциклопедія (1906) ототожнює Мінні з Вірменією :

Це також може стосуватися одного з регіонів стародавньої Вірменії, такого як Манавасян ( Міньяс ). Missionary Researches in Armenia: Including a Journey Through Asia Minor, and Into Georgia and Persia, with a Visit to the Nestorian and Chaldean Christians of Oormiah and Sarmas, Smith, Eli; Conder, Josiah and Dwight, Harrison Gray Otis, Cyclopaedia of Biblical, theological, and ecclesiastical literature Volume 1, John McClintock, James Strong; (orig. 1923, 2010), Nabu Press, Разом з Араратом та Ашкеназом це, ймовірно, та сама Мінні з ассирійських написів, що відповідає Маннеї. Деякі вчені припускають, що назва «Вірменія» можливо походить від «ḪAR Minni», що означає «гори Мінні».

Розташування Їхнє царство розташовувалося на схід і південь від озера Урмія. Розкопки, що розпочалися в 1956 році, дозволили виявити Зівію та її відгалуження – укріплене місто Хасанлу, яке колись вважалося потенційною пам'яткою маннейців. Зовсім недавно інша гілка Зівії, пам'ятка Калаічі, була пов'язана з маннейцями на основі стели з цим топонімом, знайденої на цьому місці.

Після кількох поразок від рук скіфів та ассирійців, залишки маннейського населення були поглинені матіенами, і ця місцевість стала відома як Матіена .The Cambridge history of Iran, Volume 2 by William Bayne Fisher, Ilya Gershevitch, Ehsan Yar-Shater, Peter Avery, pages 256-257Archaeology at the north-east Anatolian frontier, I.: an historical geography and a field survey of the Bayburt Province by A. G. Sagona, Claudia Sagona, pages 41-48, Потім вона була анексована мідійцями приблизно в 609 році до нашої ери. Мова та етнічність Згідно з дослідженнями топонімів та особистих імен, записаних в ассирійських та урартських текстах, маннеї, особливо правлячий клас, ймовірно, розмовляли ізольованою мовою, яка не належала ні до семітської, ні до індоєвропейської сімей. Існує гіпотеза, яка припускає, що вона могла бути пов'язана з урартською. Frye, Richard N. "Iranian Identity in Ancient Times." Iranian Studies, vol. 26, no. 1/2, 1993, pp. 143–146. Однак нещодавні генетичні дослідження осіб з Хасанлу-Тепе дозволили вченим припустити можливу індоєвропейську присутність у регіоні, потенційно пов'язану з носіями мови, спорідненої з вірменською . Lazaridis, Iosif; et al. (26 August 2022). "A genetic probe into the ancient and medieval history of Southern Europe and West Asia." Science. 377 (6609): 940–951. Bibcode:2022Sci...377..940L. doi:10.1126/science.abq0755. PMC 10019558. PMID 36007020.

Згідно з Encyclopædia Iranica: "Encyclopedia Iranica, "Mannea", by R. Zadok"

За словами Роберта Х. Дайсона-молодшого:

Генетичні дослідження сприяли дебатам щодо походження та лінгвістичної ідентичності популяцій, пов'язаних з Маннеєю. Дослідження 2022 року, проведене Лазарідісом та ін., проаналізувало особин з Хасанлу та виявило, що вони несли гаплогрупи Y-хромосоми, такі як R-M12149 (гілка R1b), пов'язані з ямним степовим походженням, але не мали підкладів R1a, таких як R-Z93, які зазвичай пов'язані з ранніми носіями індоіранських мов. Це свідчить про те, що хоча популяція мала степове походження, вона відрізнялася від сучасних індоіранських груп. У цьому ж дослідженні було виявлено генетичну спорідненість між Хасанлу та популяціями бронзової доби Вірменського нагір'я, що підвищує ймовірність того, що вони розмовляли або мовою, спорідненою з вірменською, або окремою неіндоєвропейською мовою, корінною для регіону.Lazaridis, Iosif; et al. (26 August 2022).

Ці висновки підтверджуються археологічними паралелями між культурою Хасанлу та Тріалеті-Ванадзора (близько 2400–1500 рр. до н. е.), яку часто пов'язують з раннім протовірменським горизонтом. Iosif Lazaridis et al. "The genetic history of the Southern Arc: A bridge between West Asia and Europe." Science, 26 August 2022, Vol. Fulya Eylem Yediay, Guus Kroonen, Morten Erik Allentoft, Kristian Kristiansen, Eske Willerslev et al. "Ancient genomics support deep divergence between Eastern and Western Mediterranean Indo-European languages." bioRxiv (2024). Обидві культури демонструють степове походження та подібні матеріальні риси. Генетичний аналіз показує, що такі регіони, як Маннея та Гасанлу, служили контактними зонами між степовим та місцевим населенням, причому Гасанлу відігравав певну роль у протовірменському контексті. Вірменська мова, окрема гілка індоєвропейської сім'ї, має спільні риси з грецькою, що свідчить про спільну контактну зону в межах ямного горизонту. Дональд Рінге та Тенді Ворноу стверджують, що довірменська мова утворила підгрупу після 2500 р. до н. е.Anthony, David W. The Horse, the Wheel, and Language. Девід В. Ентоні відносить розкол довірменської мови приблизно до 2800 р. до н. е. Хоча точна лінгвістична приналежність залишається предметом дискусій, археологічні та генетичні дані свідчать про те, що як Гасанлу, так і Маннея, можливо, відіграли певну роль у ширшому контексті протовірменського етногенезу . Історія

Заснування У X столітті ст. до н. е. на історичній території Манни виникли невеличкі державні формування племен манн з первісного племінного об'єднання турукку — Замуа, Алатеє, Гізілбунда, Уїшдіш, Зікірту і інші. З часом Замуа (країна луллубеїв) стала провідною серед інших держав, перетворившись на основну частину Маннейського царства.

Перше об'єднання земель Замуа датується 881—800 роками до н. е., на чолі якого стають спочатку Нур-Адад і Амека. Їм довелося вести нерівну, але вперту боротьбу проти військ ассирійського царя Ашурнасірпала II. Останньому вдалося захопити і приєднати до Ассирії частину земель Замуа, а іншу вони назвали Внутрішня Замуа.

На початку I тисячоліття до н. е. склалися передумови для утворення централізованої держави. Назва країни Манна вперше зустрічається в 843 році до н. е. в клинописному написі ассирійского царя Салманасара III, де Манна називається частиною Внутрішньої Замуа. Столицею Манни було Зірта.

У 830-х роках до н. е. Удакі, правитель Манни, став гегемоном серед, вийшовши на кордон з племенами мідійців. Він переніс столицю до Ізірту (на місці сучасного іранського міста Мехабад). Із самого початку Манна стала об'єктом боротьби між Ассирією та Урарту. 829 року до н. е. землі Манни було сплюндровано Салманасаром III. Удакі разом з замуаським царем Нікдіаром боровся проти Ассирії. За царя Шарсіни, сина Нікдіара, Внутрішню Замуа було атаковано ассирійським царем Шамшіададом V, який захопив 300 поселень. Удакі не підкорився, продовживши боротьбу проти ассирійців у гірських районах. Після відходу ворогів цар Манни використав ослабленням усім сусідніх формувань, щоб розширити царство Манна.

У 824 році до н. е. проти Манни виступив Ішпуїні, цар Урарту. У записах про цю подію стверджувалося, що в стародавню державу Манна вдерлося військо в 10 тис. кінноти, 22 тис. піхоти та 106 колісниць. До 806 року до н. е. Манна часто страждало від набігів урартських царів Менуа, Аргішті I, Сардурі II.

У першій половині VIII століття до н. е. ассирійський цар Тіглатпаласар III з метою посилення свого політичного впливу на Манну та інші країни напав на Урарту. Він захопив область Мазамуа, внаслідок чого Манна вимушена була визнати владу Ассирії та виступити проти Урарту, потім з Нововавилонським царством і Мідією.

Розквіт Маннейській володар Іранзу (740—719 роки до н. е.), скориставшись вдалими походами Ассирії проти Урарту, повернув собі раніше захоплені Урарту маннейські землі. Іранзу підпорядкував напівнезалежні області центральної влади і створив в країні систему намісництва. Під час його панування Манна перетворилася на сильну державу. У зовнішній політиці Манни виявилися два напрямки: одна група на чолі з Іранзу бачила в Ассирії союзника і з її допомогою хотіла зберегти цілісність маннейських земель; інша група схилялася до союзу з Урарту. Ця двоїста політика заважала здійсненню централізації держави. Деякі намісники навіть повставали проти політики Іранзу.

Скориставшись цим, Руса I, цар Урарту, уклав договір з намісником області Зікірту і деякими іншими містами. В результаті цього в 719 році до н. е. в низці міст Манни відбулися повстання проти Іранзу, проте останній зумів придушити їх та відбити наступ урартійців за допомогою свого союзника ассирійського царя Саргона II.

Після смерті Іранзу його сини повели боротьбу за владу. В свою чергу Саргон II в 714 році до н. е. зробив похід на Манну, Мідію і Урарту. У цьому великому поході правитель Манни Улусуну (716—680 роки до н. е.) забезпечував харчами ассирійське військо. В результаті походу Саргона II Урарту зазнало поразки, ослабло і більш не змогло втручатися у внутрішні справи Манни. Манна змогла зберегти свою могутність. Улусуну повелів встановити кам'яну стелу на честь Саргона II.

В першої чверті VII століття до н. е. між Манною і Урарту оселилися племена кімерійців та скіфів, які прийшли сюди з берегів Чорного моря через Північний Кавказ. Це створило загрозу Ассирії. Внаслідок цього у Манні утворилася опозиція Ассирії. За цих умов цар Манни Ахшері (675—650 роки до н. е.) повністю відмовився визнавати зверхність Ассирії. Водночас в союзі з останньою у 653—652 роках до н. е. проти повсталої Вавілої та її союзників мідян.

Занепад Самостійна політика Манни тривала відносно недовго. 650 року до н. е. цар Ассирії Ашурбаніпал розбив військо Ахшері, захопив столицю Ізірту, полонив частину населення, як трофеї взяв череди тварин і табуни коней. Після такої поразки в країні піднялося повстання проти Ахшері і він був убитий. Його син Уаллі (650—630 роки до н. е.) відновив союз з Ассирією. За його правління Манна зуміла знову здобути незалежність в умовах важких боїв Ассирії з кімерійцями. В подальшому Манна вступила в союз зі скіфами проти Мідії.

616 року до н. е. Манна в союзі з Ассирією виступала проти Нововавилонського та Мідійського царств, але зазнало нищівної поразки. Між 615 та 611 роками до н. е. Манну було підкорено Мідійським царством, втім воно зберегло внутрішню самостійність. У 590 році до н. е. Мідія остаточно знищила царську владу і державу Манни.

Народ і мова Населення держави відоме як манни або маннійці, які стали результатом об'єднанням племен кутіїв і луллубіїв, частково каситів. На думку вчених мова їх належала до родини кутійських мов. З часом поширилася мідійська мова. Користувалися клинописом (на кшталт урартського) та ієрогліфами.

Адміністративний устрій