Збройні сили Української Держави — збройні формування Української Держави за часів Гетьмана Павла Скоропадського.
Історія
Поразка у відкритому протистоянні з більшовиками і тимчасова втрата значної частини території протверезила лідерів Центральної Ради, які нарешті зрозуміли необхідність мати власні регулярні збройні сили, а не народне ополчення. З цієї причини після повернення до Києва військове міністерство та генеральний штаб розробили план розгортання армії, згідно якого вона мала складатися з 16 піших дивізій (64 полки), зведених у 8 територіальних корпусів (І — Волинський, ІІ — Подільський, ІІІ — Херсонський, IV — Київський, V — Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський і VIII — Катеринославський), 4 кінних дивізій і 1 кінної бригади (18 полків).
17 квітня було призначено командирів корпусів. На середину жовтня 1918 р. планувалося провести перший призов новобранців, для чого почалося відновлення діяльності мережі місцевих органів військового управління на повітовому й губернському рівнях. Однак братися за практичну реалізацію намічених заходів довелося вже іншим людям.
Повернувшись до влади з допомогою німецьких і австрійських багнетів, Центральна Рада вже не мала тієї підтримки серед населення, як раніше. Найбільше незадоволення викликала примусова реквізиція продовольства і вивезення його до Німеччини та Австро-Угорщини, яку здійснювали нові союзники за мовчазної згоди політиків у Києві. Селяни не бажали віддавати хліб за безцінь і почали братися за зброю, об'єднуючись часто в потужні повстанські загони. Прихід німців й австрійців швидко перетворився для України на жорсткий окупаційний режим, пограбування її матеріальних ресурсів і дедалі більшу дестабілізацію в суспільстві та падіння авторитету влади. У всіх своїх проблемах люди були схильні винуватити Центральну Раду, яка швидко втратила рештки своєї популярності. Значна частина населення, розчарувавшись у демократичній формі правління, воліла встановлення стабільної влади і наведення довгоочікуваного ладу.
З іншого боку, австро-німецьке командування теж втратило довіру до Центральної Ради, котра виявилася неспроможною забезпечити збір продовольства та його безперебійне постачання на захід. Унаслідок цього воно підтримало ідею українських консерваторів щодо державного перевороту. 28 квітня німецькі військові в брутальний спосіб закрили засідання Центральної Ради. Наступного дня на скликаному в Києві з'їзді хліборобів новим правителем України було проголошено генерала П. Скоропадського, якого одноголосно було обрано гетьманом. Переворот був практично безкровним, Січові стрільці (розгорнуті в полк у квітні 1918 р. після поповнення новобранцями), які несли гарнізонну службу в столиці й охороняли центральні органи державного управління, опору майже не чинили. Того ж дня новообраний гетьман оголосив свою «Грамоту до всього українського народу» та оприлюднив «Закони про тимчасовий державний устрій України», згідно якого Центральна Рада, уряд та органи місцевого управління розпущено, а всі їхні розпорядження скасовано. Замість Української Народної Республіки запроваджено нову назву країни — Українська Держава.
Після гетьманського перевороту
Гетьман П. Скоропадський як кадровий військовий, генерал-лейтенант російської армії, не мав соціалістичних ілюзій щодо міліційного ополчення і почав творити регулярну армію. Передусім довелося долати опір німців, які говорили гетьманові:
Саме так ситуація й виглядала на початку правління гетьмана. Переважну більшість військових частин, що перейшли йому в спадок від Центральної Ради, було ліквідовано відразу після державного перевороту. Так, за відмову присягати новій владі було розформовано полк Січових стрільців. Крім того, німці ліквідували дві так звані Синьожупанні дивізії, створені ними після укладення Берестейського миру з військовополонених колишньої царської армії української національності. 1-шу Синьожупанну дивізію було роззброєно і розпущено буквально за кілька днів перед гетьманським заколотом, невдовзі така ж доля спіткала й 2-гу дивізію.
Від старих з'єднань лишився тільки Запорізький корпус, знову реорганізований у дивізію. Проте з політичних міркувань її теж планували розформувати. А поки справа до цього не дійшла, запорожців, серед яких були досить сильні антигетьманські й прореспубліканські, демократичні настрої, відправили охороняти східний кордон Української Держави. Це, можна сказати, великою мірою й врятувало з'єднання.
За цих умов, вимушений дослухатися переваг німців, П. Скоропадський почав створювати низку військових формувань, які б мали виконувати здебільшого охоронні та церемонійні функції. Так, з'явилися: Власний конвой Ясновельможного пана гетьмана всієї України (укомплектований переважно колишніми офіцерами) піша сотня кінна сотня особиста охоронна команда (вояки якої здійснювали безпосередню фізичну охорону голови держави та членів його родини) 800-особовий загін особливого призначення (мав забезпечувати порядок у місцях перебування гетьмана, маючи для цього навіть панцерні автомобілі)
Поступове, хоча й повільне зростання чисельності збройних сил Української Держави та формування нових військових частин намітилося у другій половині літа 1918 р. Так, у липні почалося формування Сердюцької дивізії, яка мала у своєму складі чотири піші полки, Лубенський кінно-козацький полк, гарматний полк та окрему інженерну сотню. Дивізію, котра мала комплектуватися як за рахунок добровольців, так і призовників, представників заможної верстви селянства, бажано з козацьким корінням, задумано як елітне, політично стійке з'єднання, аналог імператорської гвардії. Формування дивізії йшло досить успішно, і наприкінці вересня 1918 р. вона досягла запланованої штатної чисельності в 5000 вояків. Як писав пізніше сам гетьман П. Скоропадський, «підбір офіцерів був прекрасний, а новобранці молодець до молодця, більшість з них були діти заможних селян… Деякі частини я оглянув, і повинен сказати, моє серце раділо, дивлячись на те, як швидко, при правильній постановці справи, наша молодь сприймає військову дисципліну. Відділи, які я оглянув, нічим, в сенсі підготовки новобранців, не відрізнялися від частин старої імператорської гвардії.»
28 серпня військове командування Габсбурзької імперії передало Українській Державі так звану «сірожупанну» дивізію, яка складалася з чотирьох піших полків, гарматного куреня, кінної та інженерної сотень і допоміжних підрозділів. Дивізію було сформовано після підписання берестейського миру з військовополонених українців, які перебували в австрійських таборах. Після параду на Софійській площі в Києві, де був присутній гетьман П. Скоропадський, сірожупанників було направлено на Чернігівщину для охорони північно-східного кордону. Початкова чисельність з'єднання становила 6000 вояків, однак у жовтні внаслідок демобілізації, котра була спричинена недовірою з боку гетьмана, вона скоротилася до 1200 осіб.
29 серпня гетьман підписав розпорядження про початок формування в Бердичеві Чорноморського коша — особливої добровольчої («з круговою порукою і по рекомендації старших муштрових начальників») військової частини загальною штатною чисельністю понад 2500 вояків, з яких у дійсності набрали лише кілька сотень. За сприятливих умов кіш збиралися перекинути на Кубань, аби підтримати тамтешніх козаків, котрі виступали за союз із Україною. Поки ж його головним завданням була боротьба з внутрішніми ворогами держави.
Крім того, наприкінці серпня П. Скоропадський дав добро на відновлення військового формування січовиків. У Білій Церкві почалося формування Окремого загону Січових стрільців, який складався з пішого куреня, кулеметної сотні, кінної розвідки, гарматної батареї та технічних підрозділів, загальною чисельністю майже 1200 вояків.
Існували також інші військові та воєнізовані формування: Окремий корпус кордонної охорони Окремий корпус морської охорони Окремий корпус залізнично-технічних військ понад 200 повітових охоронних комендантських сотень Державна варта (виконувала функції поліції та жандармерії)
Також для організації військової підготовки населення та створення соціальної опори Гетьманату гетьманським указом 16 жовтня 1918 р. реанімовано Українське козацтво, аналог територіальної оборони.
Потужний наступ у французькій Пікардії, який тривав упродовж весни-літа 1918 р., суттєво виснажив німецький військовий потенціал на Західному фронті. Для продовження війни потрібно було перекидати війська зі сходу Європи, де від Балтики до Чорного моря німці тримали майже мільйонне угруповання, яке контролювало величезні території, відторгнуті від Російської імперії після Берестейського миру. За таких умов німецьке командування вирішило нарешті дати гетьманові більше самостійності у військових питаннях і дозволити йому розбудовувати українське військо, яке мало б вивільнити німецькі частини, так потрібні на полях Бельгії та Франції. З цією метою не раніше вересня 1918 р. почалося формування кадрових частин, які мали стати основою для розгортання війська Української Держави. Згоду на створення української армії в складі 8 корпусів Гетьман Павло Скоропадський отримав під час свого візиту до Німеччини у вересні 1918 року. За основу створення армії було взято план, розроблений ще у квітні 1918 р., за часів правління Центральної Ради.
Передбачалося створити: ті самі 8 територіальних корпусів (І — Волинський, ІІ — Подільський, ІІІ — Херсонський, IV — Київський, V — Чернігівський, VI — Полтавський, VII — Харківський і VIII — Катеринославський), по дві піші дивізії та три (дві легкі й одна важка) гарматні бригади в кожному також чотири кінні дивізії (4-полкового складу) та одну кінну бригаду п'ять окремих гарматних бригад залізничну бригаду два понтонні курені та низку інших частин і установ центрального підпорядкування.
Загалом 54 піхотних і 28 кінних полків, 48 польових артилерійських полків, 33 важких артилерійських полки, 4 кінно-артилерійських полки — армія мирного часу 75 генералів, 14 930 старшин, 2 975 військових чиновників, 291 121 підстаршин і козаків.
Формувався Повітряний та Морський флот.
Кадровий потенціал армії мав готуватись у Державній військовій академії, 9 юнацьких, 2 фельдшерських та залізничній школах, підвищення професійної кваліфікації — здійснюватись у 3 інструкторських школах. У разі реалізації накресленої програми чисельність української армії мала б навесні 1919 р. зрости майже до 310 000 осіб. Для цього потрібно було провести військовий призов, початок якого було призначено на 15 листопада, але за наполяганням німців перенесено на 1 грудня. Планувалося насамперед призвати 85 000 новобранців для поповнення кадрових частин. Однак унаслідок швидкого падіння гетьманату Скоропадського цього так і не відбулося. Тому наприкінці осені 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 65 000 осіб, із яких у бойових формуваннях було близько 40 000.