Примусова праця угорців в СРСР або «Маленький робот» — серія заходів радянського Уряду щодо вивезення на роботи на територію СРСР військовополонених та цивільних угорців після закінчення Другої світової війни, які отримали в Угорщині назву «Маленький робот» () — від спотвореного російського , яким радянські військові пояснювали причину депортації. Складова системи використання примусової праці в СРСР громадян переможених держав.
Оцінки і дослідження питання Серед угорських істориків тема перебувала під негласною забороною до 1990 року, коли Угорська соціалістична партія зазнала поразки на виборах.
Заходи по депортації проводились в декілька етапів. Точне число депортованих на примусові роботи невідоме — за оцінками, всього зазнали депортації до 880 тис. людей, з них 200 тис. цивільних. Близько 200 тис. загинули в дорозі та на роботах.
Також зазнали депортації до СРСР угорці із Словаччини та Трансільванії, які проживали на території, що відійшла до Румунії після того, як румунська влада звинуватила багатьох угорців в організації «партизанського руху» і передали їх в руки радянської адміністрації.
Також на початку 1945 року в процесі «дегерманізації» Угорщини громадяни, які мали німецькі імена, були передані радянській владі відповідно до Постанови № 7161 Державного комітету оборони СРСР. Їх число невідоме.
Депортація на роботи та місця робіт
Перша хвиля депортації Перша хвиля депортації була проведена наприкінці 1944 у Будапешті. Для цього, як вважається, маршал Родіон Малиновський навмисно завищив в своїх доповідях кількість військовополонених, узятих в ході битви за Будапешт, і включив в їх число близько 100 тис. цивільних осіб з Будапешта і північного заходу Угорщини, через який пролягав шлях наступу Радянської армії.
Друга хвиля депортації Друга, більш організована хвиля депортації відбулась в січні 1945 року і охопила всю Угорщину. В цей період були депортовані угорські військовополонені та, згідно з Постановою ДКО СРСР № 7161, етнічні німці. Для етнічних німців були встановлені квоти депортації для кожного регіону і якщо реальне число німців виявлялося менше, квоту заповнювали етнічними угорцями.
Військовополонені і цивільні особи надходили в розпорядження Головного управління у справах військовополонених та інтернованих НКВС, яке мало власну систему таборів, аналогічну ГУЛАГу.
Депортованих перевозили у вантажних вагонах в транзитні табори в Румунії та Західної України. Ті, що вижили, повідомляють про високу смертність під час перевезення та в таборах, у тому числі через нестачу харчування. З транзитних таборів угорці були розподілені у приблизно 2000 таборів, серед яких: 44 табори в Азербайджані, 158 в окупованих Балтійських державах, 131 в Білорусі, 119 на півночі РРФСР, 53 в околицях Ленінграда, 627 в Центральній Росії, 276 на Уралі і 64 в Сибіру.
Третя хвиля депортації Третя хвиля депортованих була сформована за рахунок засуджених радянськими трибуналами за «антирадянську діяльність». До складу депортованих входили: колишні військовослужбовці, що служили в окупаційних силах на території СРСР; члени напіввійськової організації підлітків «Левенте», що служили під кінець війни в допоміжних частинах; високопосадовці і політики правої орієнтації.
Депортованих з цієї хвилі відправляли переважно у табори ГУЛАГу. Загальна кількість депортованих в рамках даної групи оцінюється в 10 тис. осіб. У ході десталінізації частина вироків були скасовані і близько 3500 колишніх засуджених повернулися додому.
Повернення На початку 1946 року Уряд Ференца Надя почав переговори про повернення угорців на батьківщину і у червні-листопаді 1946 року частина депортованих змогла повернутися на батьківщину, після чого повернення було призупинене до травня 1947 року. Остання хвиля депортованих, числом близько 3000 чоловік, повернулася тільки після смерті Сталіна в 1953—1955 роках.
Угорські історики оцінюють число тих, що повернулися, у 330—380 тисяч осіб, число загиблих — в 200 тисяч.
Визнання Україна першою у світі визнала злочином радянські репресії проти угорців, так званий «Маленький робот». Верховна Рада ухвалила заяву про офіційне визнання та засудження злочинів радянської військової адміністрації на Закарпатті у 1944–1946 роках.За відповідну постанову №16005 (ініціатором законопроєкту став голова Верховної ради України Руслан Стефанчук) проголосував 261 народний депутат,.
Краіни:
Україна- 3 вересня 2026 року
Вшанування
Львівська область Старий Самбір - пам'ятник жертвам сталінських репресій та примусової праці «Malenykij robot» («Маленька робота»).Околиця Старого Самбора біля села Созань, на місці колишнього радянського концентраційного табору. Спочатку пам'ятний знак відкрили у листопаді 2016 року за підтримки уряду Угорщини, а у листопаді 2024 року на цьому місці офіційно відкрили оновлений Меморіальний парк пам'яті жертв сталінських репресій.
Закарпатська область Ужгород - Меморіальний знак жертв післявоєнної депортації «Маленький робот», що встановлений на цвинтарі «Кальварія».
Мукачево - пам'ятник «Маленький робот» (жертвам сталінського терору) встановлений на подвір'ї колишнього палацу Ракоці (художня школа ім. М. Мункачі).
Свалява - меморіальний парк (Парк і Стіна пам'яті жертвам сталінського режиму) — це визначне історико-меморіальне місце у місті Свалява Закарпатської області, зведене на місці колишнього радянського концентраційного табору. Його неофіційно називають «Голгофою закарпатських угорців». Парк заснували у 1994 році. Головний елемент парку, на плитах увічнено понад 11 700 імен закарпатських німців та угорців.
Берегово:
- Пам'ятник жертвам сталінізму на площі Героїв.
- Пам'ятник жертвам комунізму на території університету ім. Ф. Ракоці ІІ.
- Меморіальна дошка - ліцей ім. Тараса Шевченка.
Чоп - Пам'ятний знак жертвам сталінських репресій. Меморіал встановлено на честь 37 жителів Чопа, які загинули від нелюдських умов, хвороб і голоду в радянських таборах смерті.
Посилання Tamás Stark. “Malenki Robot” – Hungarian Forced Labourers in the Soviet Union (1944–1955) Imre Tatár, "Bánhidától Kijevig: egy volt munkaszolgálatos emlékezése a hazai táborra és a szovjet hadifogságra" (From Banhida to Kiev: memories of a former labor camp inmate of his time in a Hungarian camp and Soviet captivity), Hadtörténelmi közlemények (2002), vol. 115, issue 4, pp 1156–87. Viktor Geiger (tran. Antonia Jullien), Viktor et Klára, Paris, L'Harmattan, 2015, 205p. ().