Садиба Мерінга (також Мерингівський сад, сад Меринга, садиба Мьорінга) — історична місцевість у Печерському районі Києва, що сформувалася на території великого земельного володіння лікаря й професора Університету Святого Володимира Фрідріха Мерінга. У другій половині XIX століття його володіння охоплювали значну територію між Хрещатиком, Інститутською, Банковою, Лютеранською та прилеглими вулицями.
За Мерінга тут існував великий садово-садибний комплекс із житловими та господарськими спорудами, алеями, оранжереями, садами, городами, виноградником і ставком. Попри приватний характер володіння, сад був відкритий для прогулянок киян, а взимку ставок використовували як ковзанку.
Після смерті Фрідріха Мерінга 1887 року садиба перейшла його родині. У 1890-х роках на її території розпочалося масштабне перепланування, пов'язане з діяльністю Київського акціонерного домобудівного товариства. Було прокладено Миколаївську, Мерінгівську, Ольгинську та Нову вулиці й утворено Миколаївську площу. На межі XIX—XX століть колишня садиба перетворилася на престижний архітектурний район, який отримав неофіційну назву «Київський Париж».
Історія
Формування садиби
Володіння Фрідріха Мерінга не було однією садибою, придбаною ним у готовому вигляді. Воно формувалося поступово протягом кількох десятиліть унаслідок придбання й об'єднання сусідніх земельних ділянок у центральній частині Києва.
Однією з перших відомих покупок стала невелика садиба, яку Мерінг придбав 1855 року в аптекаря А. Ейсмана. Раніше вона належала лікареві й літератору Євстафію (Остапу) Рудиковському. Певний час на цій території діяв один із перших київських розважальних садів — сад Бенцова. Після придбання Мерінг розширив і продовжив упорядковувати володіння.
У 1860 році Мерінг за 4500 рублів сріблом придбав у графа Януша Іллінського дерев'яний будинок і 508 квадратних сажнів землі, а 1869 року — садибу, яка раніше належала князю Олександру Безбородьку.
Найбільше розширення відбулося після придбання території так званого «Жандармського саду». Раніше ця земля перебувала у власності жандармського відомства, а 1862 року імператор Олександр II передав її генерал-майорові Федору Трепову.
У 1860-х роках постало питання про прокладання нової вулиці, яка мала з'єднати Анненковську та Інститутську вулиці. Ініціатором проєкту 1865 року став київський губернатор Микола Казнаков, а 1870 року дозвіл на проведення вулиці дав імператор. Трепов вимагав за відчуження землі компенсації у вигляді додаткових 20 десятин, однак йому запропонували грошову компенсацію в розмірі 2391 рубля 50 копійок.
У 1873 році Трепов продав Мерінгу близько 22 тисяч квадратних сажнів землі за 121 тисячу рублів. Після переходу території до Мерінга через його володіння у 1873—1874 роках проклали нову вулицю.
Унаслідок цих придбань Мерінг став власником одного з найбільших приватних земельних комплексів у центральній частині Києва — площею понад 10 гектарів.
Садиба за Фрідріха Мерінга
На відміну від щільно забудованого сусіднього Хрещатика, значна частина садиби Мерінга зберігала садово-парковий характер. Тут були прокладені алеї, розташовувалися оранжереї, фруктові насадження, городи, виноградник, житлові й господарські споруди.
Одним із найпомітніших елементів садиби був ставок. Біля нього облаштували місце для відпочинку та роздягальню. Хоча територія залишалася приватною власністю Мерінга, са
Водночас частина володінь використовувалася як прибуткова нерухомість. Забудова концентрувалася насамперед уздовж Хрещатика та Банкової. Мерінг також брав участь у впорядкуванні прилеглих міських територій. За домовленістю з міською думою він узяв на себе частину робіт із благоустрою Банкової вулиці, зокрема облаштування дамб, насипів і тротуарів.
У 1874—1875 роках за проєктом архітектора Олександра Шіле на Банковій вулиці, 9—11 було споруджено два однакові двоповерхові кам'яні будинки. Від 1875 року ця частина володіння була передана в оренду Окружному штабу Київського військового округу.
Таким чином, наприкінці життя Фрідріха Мерінга його київські володіння являли собою не одну ізольовану садибу в традиційному розумінні, а значний комплекс садово-паркових територій, житлової, господарської та прибуткової забудови між Хрещатиком і Липками.
Фрідріх Мерінг помер 1887 року. Після його смерті питання спадкування та подальшого використання великого комплексу нерухомості стало передумовою масштабного перепланування цієї частини Києва.
Спадкування та підготовка до забудови
За заповітом Фрідріха Мерінга його київська нерухомість переходила в довічне користування дружині — Катерині Михайлівні Мерінг, а після її смерті мала перейти синам для поділу між ними відповідно до вартості та прибутковості майна.
У 1889 році Катерина Мерінг нотаріальним актом відмовилася від своїх прав на довічне користування спадковим майном. Відтак спадкоємці отримали можливість безпосередньо розпоряджатися київськими володіннями.
У цей час Київ переживав будівельне піднесення, а земля поблизу Хрещатика ставала дедалі ціннішою. Велика садово-паркова територія Мерінгів у самому центрі міста була особливо привабливою для прибуткової забудови.
У 1891 році спадкоємці звернулися до Київської міської управи з проханням дозволити прокладання нових вулиць через садибу між Хрещатиком, Інститутською та Банковою. Площа володіння на той час становила 28 810 квадратних сажнів, з яких близько 5750 квадратних сажнів пропонувалося відвести під нові вулиці та міські території.
Міська влада не підтримала перший проєкт. Серед причин називали майбутні витрати міста на мощення, ремонт, освітлення та утримання нових вулиць. Під час обговорення наголошувалося і на санітарному значенні зеленого масиву біля Хрещатика.
Проєкт 1891 року реалізований не був, однак спадкоємці не відмовилися від намірів забудувати територію. За роздільними актами 1894 року основна садиба перейшла у власність старшого сина професора — Михайла Мерінга.
Київське акціонерне домобудівне товариство
Для реалізації масштабного проєкту забудови 1895 року було створено Київське акціонерне домобудівне товариство (КАДТ).
У жовтні 1895 року до київського генерал-губернатора з Департаменту торгівлі й мануфактур Міністерства фінансів надійшов проєкт статуту товариства. Уже в листопаді КАДТ розпочало операції. Статутний капітал товариства становив 1,8 млн рублів.
Товариство мало право купувати й орендувати земельні ділянки та будинки, перебудовувати існуючі споруди, зводити нові будинки, продавати й експлуатувати нерухомість. Таким чином, ішлося не лише про продаж землі Мерінгів окремим забудовникам, а про комплексний девелоперський проєкт із перепланування значної частини центрального Києва.
До діяльності товариства були залучені Михайло Мерінг, підприємець і меценат Давид Марголін, архітектор і фінансист Георгій Шлейфер та інші представники київських підприємницьких і фінансових кіл.
Відомості про формальне керівництво КАДТ у джерелах різняться. Михайло Кальницький і Наталія Кондель-Пермінова називають головою товариства інженера й домовласника І. І. Сибірякова, а Михайла Мерінга — членом правління. Натомість М. І. Дземан зазначає, що товариство очолив Михайло Мерінг.
Георгій Шлейфер відіграв ключову роль у практичній реалізації забудови. Разом із помічником міського землеміра Й. В. Шуминським він працював над трасуванням нової мережі вулиць.
У джерелах відрізняються й відомості про фінансові параметри переходу садиби. М. Рибаков та М. Кальницький із Н. Кондель-Перміновою вказують, що 5 січня 1896 року було остаточно оформлено угоду вартістю 1,8 млн рублів. Натомість М. Дземан зазначає, що спочатку десять десятин садиби було продано за 800 тис. рублів, загальна оцінка комплексу становила два мільйони рублів, а 1,8 млн рублів було статутним капіталом товариства.
Перепланування території
Забудова садиби розпочалася у 1895—1896 роках. Проєкт передбачав не лише поділ великого приватного володіння на окремі ділянки, а фактичне створення нового міського району з власною вуличною мережею та площею.
Із міською владою було погоджено прокладання чотирьох нових вулиць:
Миколаївської — сучасної вулиці Архітектора Городецького; Мерінгівської — сучасної вулиці Заньковецької; Ольгинської; Нової — пізнішої вулиці Станіславського, сучасної вулиці Богдана Ступки.
На місці ставка та прилеглої території було утворено Миколаївську площу — сучасну площу Івана Франка.
План забудови було затверджено 1896 року й скориговано 1898-го.
Реалізація проєкту вимагала значного перетворення природного рельєфу. Під час прокладання вулиць було знято близько 175 тис. м³ ґрунту. Частину його використали для засипання Афанасівського яру в районі сучасної вулиці В'ячеслава Липинського, а також під час планувальних робіт на Володимирській гірці.
Ставок було ліквідовано, а садово-паркова територія поділена на квартали та окремі ділянки. Так протягом кількох років одна з найбільших приватних садиб центрального Києва перетворилася на частину щільної міської забудови.
Подальша діяльність товариства
Київське домобудівне товариство не обмежувалося продажем розпланованої землі. Воно брало участь у спорудженні великих прибуткових і громадських будівель та розширювало операції на інші ділянки Києва.
Наприкінці 1890-х років діяльність товариства дедалі більше залежала від кредитування. На початку XX століття київський будівельний ринок увійшов у кризу, а після 1901 року кількість нових будівель різко скоротилася.
У 1901 році товариство зіткнулося з численними борговими претензіями; частина його активів перейшла до кредиторів, після чого КАДТ було ліквідовано.
Фінансова криза товариства вже не могла змінити головного містобудівного результату його діяльності: нова вулична мережа та сформовані на території колишньої садиби квартали залишилися постійною частиною структури центрального Києва.
«Київський Париж»
Після перепланування колишня садиба Мерінга швидко забудовувалася сучасними для свого часу п'яти- та шестиповерховими прибутковими й громадськими будинками. У формуванні архітектурного ансамблю брали участь Георгій Шлейфер, Едуард Брадтман, Владислав Городецький, Мартин Клуг та інші відомі київські архітектори.
Забудова виконувалася переважно у формах історизму, неоренесансу, необароко, неоготики, а на початку XX століття — модерну. Новий район вирізнявся багатим декоративним оформленням фасадів, престижними житловими будинками, готелями, театрами, банківськими й розважальними закладами.
Протягом кількох років колишня приватна садиба із садом і ставком перетворилася на один із найвиразніших архітектурних районів Києва. Серед киян за ним закріпилася неофіційна назва «Київський Париж».
Миколаївська вулиця та Миколаївська площа
Головною віссю нового району стала Миколаївська вулиця — сучасна вулиця Архітектора Городецького. Першими тут було споруджено будинки № 1, № 3 та № 5; перші два з них не збереглися.
У будинку № 5 у 1897 році відкрився готель «Континенталь», який належав до найпрестижніших і найсучасніших готелів Києва.
Будинок № 9 на Миколаївській вулиці, споруджений у 1900—1901 роках, на момент завершення будівництва був одним із найвищих житлових будинків міста.
На цій же вулиці було споруджено будівлю цирку Петра Крутікова «Hippo-Palace», розраховану приблизно на дві тисячі глядачів. Вона належала до найбільших циркових споруд Європи свого часу.
У будинку № 10 діяла жіноча гімназія Ольги Плетньової, а в будинку № 11-а у 1910-х роках працював Київський літературно-артистичний клуб.
Одночасно формувалася забудова Миколаївської площі. У 1898 році тут було споруджено будинок театру «Соловцов» за проєктом Георгія Шлейфера та Едуарда Брадтмана. Нині в будівлі працює Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
У 1898 році на розі Хрещатика та Миколаївської вулиці постала також будівля Промислового банку, яка не збереглася.
Мерінгівська, Ольгинська та Нова вулиці
Інші нові вулиці формували переважно житлові квартали колишньої садиби.