Збірна Північної Ірландії з футболу (, ) — національна футбольна команда Північної Ірландії. До 1921 року ІФА представляла всю Ірландію; в 1921–1950 претендувала на представництво всієї Ірландії паралельно зі новоствореною Футбольною асоціацією Ірландії, яка нині керує збірною Ірландії; багато гравців грали за обидві збірні. З 1950 року після втручання ФІФА за збірну стали грати футболісти лише з Північної Ірландії. До 1953 року виступала під назвою «Збірна Ірландії»; потім ФІФА ухвалила рішення, що жодна з двох ірландських збірних не може носити таку назву; нинішня збірна Ірландії з футболу офіційно називається «збірна Республіки Ірландія».
Історія
Створення Ірландської футбольної асоціації та перші міжнародні матчі (1882—1921)
Ірландська футбольна асоціація (IFA) була заснована 1880 року. На той час Північна Ірландія ще не існувала як окрема політична одиниця, а весь острів Ірландія входив до складу Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії. Тому збірна, організована Ірландською футбольною асоціацією, представляла весь острів і виступала під назвою збірної Ірландії. Саме ця команда вважається попередницею сучасної збірної Північної Ірландії.
18 лютого 1882 року, через 15 місяців після заснування Ірландської футбольної асоціації, збірна Ірландії провела свій перший міжнародний матч. У Белфасті на стадіоні «Блумфілд» ірландці зустрілися зі збірною Англії у товариському матчі та зазнали поразки з рахунком 0:13. Цей результат залишається найбільшою поразкою в історії збірної Північної Ірландії, а також найбільшою перемогою англійської збірної за різницею м'ячів. 25 лютого 1882 року Ірландія зіграла свій другий міжнародний матч, проти збірної Уельсу на стадіоні «Рейскорс Граунд» у Рексемі. Гол Семюела Джонстона став першим голом в історії ірландської збірної.
1884 року Ірландія взяла участь у першому розіграші Британського домашнього чемпіонату, турніру збірних Англії, Шотландії, Уельсу та Ірландії. Команда програла всі три матчі. Першої перемоги на міжнародному рівні Ірландія досягла 19 лютого 1887 року, коли в Белфасті перемогла Уельс з рахунком 4:1. До цього матчу команда провела серію з 14 поразок та однієї нічиєї. Ця безвиграшна серія була найдовшою для збірної в XIX столітті. Попри першу перемогу, на ранньому етапі існування команди Ірландія часто зазнавала великих поразок від провідних британських збірних. 3 березня 1888 року вона програла Уельсу 0:11, а 24 березня того самого року програла Шотландії 2:10. 15 березня 1890 року ірландці поступилися Англії 1:9. 18 лютого 1899 року вони знову програли англійцям, цього разу з рахунком 2:13, а 2 лютого 1901 року зазнали поразки від Шотландії 0:11.
До 1899 року Ірландська футбольна асоціація переважно формувала збірну з футболістів, які виступали в Ірландській футбольній лізі. Особливо багато гравців представляли три клуби з Белфаста: «Лінфілд», «Кліфтонвілл» та «Дістіллері». 1899 року Ірландська футбольна асоціація змінила правила відбору футболістів і дозволила залучати до збірної гравців, які проживали за межами острова. 4 березня 1899 року в матчі проти Уельсу до складу Ірландії було включено чотирьох футболістів, які виступали в Англії. Зміна політики принесла результат і ірландці перемогли Уельс з рахунком 1:0. 25 березня 1899 року один із цих футболістів, Арчі Гудолл, забив гол у матчі проти Шотландії, який Ірландія програла 1:9. На той час йому було 34 роки та 279 днів. Гудолл став найстаршим футболістом, який забив гол у міжнародному футболі протягом XIX століття.
На початку XX століття збірна Ірландії продовжувала виступати переважно проти Англії, Шотландії та Уельсу. Британський домашній чемпіонат був головним міжнародним турніром для команди до появи регулярних європейських і світових змагань збірних. Найбільшого успіху Ірландія досягла в розіграші 1913/14 років, коли здобула титул переможця.
Поділ Ірландії та існування двох збірних (1921—1950)
1920 року внаслідок політичних подій острів Ірландія був поділений на Північну Ірландію та Південну Ірландію. Північна Ірландія залишилася частиною Сполученого Королівства, тоді як Південна Ірландія стала основою майбутньої Ірландської Вільної держави. 1921 року після укладення Англо-ірландського договору було створено окрему Футбольну асоціацію Ірландії (ФАІ), яка виникла в Дубліні та почала організовувати власні футбольні змагання і збірну. Відтоді на острові існували дві футбольні асоціації, кожна з яких претендувала на представництво ірландського футболу.
1922 року Південна Ірландія здобула незалежність як Ірландська Вільна держава, яка згодом стала республікою під назвою Республіка Ірландія. 1923 року, коли британські футбольні асоціації не входили до складу ФІФА, Футбольну асоціацію Ірландії було визнано ФІФА керівним органом футболу Ірландської Вільної держави за умови зміни її назви на Футбольну асоціацію Ірландської Вільної держави. Водночас Ірландська футбольна асоціація продовжила формувати збірну на загальноірландській основі. Таким чином, після політичного поділу острова дві команди могли виступати під назвою «Ірландія», хоча представляли різні футбольні асоціації та дедалі більше пов'язувалися з різними частинами острова. В результаті в цей період щонайменше 39 гравців зіграли у складі обох ірландських збірних.
У період з 1928 до 1946 року Ірландська футбольна асоціація не була членом ФІФА і здебільшого проводила лише товариські матчі. У цей час дві ірландські збірні співіснували та проводили міжнародні матчі, не зустрічаючись в одному офіційному турнірі. До 1950-х років головним міжнародним турніром для збірної Ірландії, а згодом Північної Ірландії, був Британський домашній чемпіонат. У ньому брали участь збірні Англії, Шотландії, Уельсу та Ірландії. Збірна, організована Ірландською футбольною асоціацією, вигравала турнір вісім разів, зокрема тричі одноосібно. Після поділу Ірландії її наступницею в міжнародному футболі стала збірна Північної Ірландії. Останній розіграш турніру відбувся у 1983—1984 роках. Перемогу здобула Північна Ірландія, яка стала останнім переможцем Британського домашнього чемпіонату. Через припинення існування турніру команда й надалі вважається чинним британським чемпіоном, а трофей залишається у власності Ірландської футбольної асоціації.
Ірландська футбольна асоціація разом з іншими британськими збірними повернулася до ФІФА для участь у відбіркових матчах до чемпіонату світу 1950 року. Там 8 березня 1950 року у грі між Уельсом та Ірландією на стадіоні Рейскорс Граунд" у Рексемі було зафіксовано нічию 0:0. До складу команди, яку сформувала Ірландська футбольна асоціація, увійшли чотири футболісти, народжені в Ірландській Вільній державі. Усі четверо раніше виступали за збірну Футбольної асоціації Ірландії у відбіркових матчах того самого чемпіонату світуPlayers Appearing for Two or More Countries . Отже, вони представляли дві різні футбольні асоціації в рамках одного відбіркового турніру. Футбольна асоціація Ірландії подала скаргу до ФІФА, після чого міжнародна організація втрутилася у ситуацію та обмежила можливість футболістів виступати за обидві збірні на основі політичного кордону між Північною Ірландією та Ірландією.
1953 року ФІФА остаточно врегулювала питання назв двох команд. Було постановлено, що жодна з них не може офіційно використовувати назву «Ірландія» без уточнення. Збірна Футбольної асоціації Ірландії отримала офіційну назву «збірна Республіки Ірландія», а команда Ірландської футбольної асоціації стала офіційно називатися «збірна Північної Ірландії». ФІА висловила протест і в 1954 році їй було дозволено продовжувати використовувати назву «Ірландія» у матчах Британського домашнього чемпіонату. Ця практика була припинена наприкінці 1970-х років. Це рішення закріпило окреме міжнародне представництво двох футбольних збірних і стало основою сучасного статусу збірної Північної Ірландії.
Перша участь на чемпіонаті світу 1958 Після рішення ФІФА 1953 року збірна Ірландської футбольної асоціації офіційно отримала назву збірної Північної Ірландії. Команда продовжила виступати на міжнародній арені, а її головною метою стало потрапляння до фінальної частини чемпіонату світу. У відбірковому турнірі до чемпіонату світу 1958 року, який проходив у Швеції, Північна Ірландія потрапила до групи 8 з Італією та Португалією. Італія на той час була дворазовим чемпіоном світу, а Португалія вважалася одним із сильних представників європейського футболу.
Північна Ірландія розпочала кваліфікацію двома виїзними матчами. Спочатку команда зіграла внічию 1:1 з Португалією, а потім програла Італії з рахунком 0:1. У наступному матчі Північна Ірландія перемогла Португалію на своєму полі з однаковим рахунком 3:0. Таким чином, для виходу до фінальної частини чемпіонату світу північноірландцям необхідно було перемогти Італію в останньому домашньому матчі. Матч між Північною Ірландією та Італією мав відбутися 4 грудня 1957 року на стадіоні «Віндзор Парк» у Белфасті. Проте призначений арбітр Іштван Жолт не зміг прибути до Белфаста через густий туман, який затримав його в аеропорту Лондона. Ірландська футбольна асоціація запропонувала провести матч під керівництвом місцевого арбітра, але італійська сторона не погодилася. У підсумку зустріч було переведено до статусу товариського матчу, який завершився нічиєю 2:2. Офіційний матч було перенесено на 15 січня 1958 року. Північна Ірландія перемогла Італію з рахунком 2:1 та здобула путівку до фінальної частини чемпіонату світу. Цей результат став одним із найбільших успіхів команди на міжнародній арені.
На чемпіонаті світу 1958 року Північна Ірландія вперше в історії взяла участь у фінальній частині світової першості. Команда потрапила до групи 1, де її суперниками стали збірні Західної Німеччини, Аргентини та Чехословаччини. Усі три суперники мали досвід виступів у фіналах чемпіонатів світу, а Західна Німеччина була чинним чемпіоном світу. Капітаном Північної Ірландії на турнірі був Денні Бланчфлауер, який виступав за англійський клуб «Тоттенгем Готспур». Його молодший брат Джекі Бланчфлауер також був важливим гравцем збірної. Він виступав за «Манчестер Юнайтед» та виграв із клубом два чемпіонські титули Англії. Його кар'єра завершилася після травм, отриманих унаслідок Мюнхенської авіакатастрофи в лютому 1958 року.
Північна Ірландія розпочала виступи на чемпіонаті світу матчем проти Чехословаччини. Зустріч завершилася перемогою північноірландців з рахунком 1:0. Єдиний гол забив Вілбур Каш. Цей м'яч став першим голом збірної Північної Ірландії у фінальних частинах чемпіонатів світу. У другому матчі команда зустрілася зі збірною Аргентини. Північна Ірландія відкрила рахунок на третій хвилині завдяки голу Пітера Макпарланда, але аргентинці зуміли переломити хід гри. Голи Оресте Корбатти, Норберто Менендеса та Лудовіко Авіо принесли Аргентині перемогу 3:1. В останньому матчі групового етапу Північна Ірландія зустрілася із Західною Німеччиною. Північноірландці двічі виходили вперед завдяки голам Пітера Макпарланда, але німецька команда щоразу зрівнювала рахунок. Матч завершився з рахунком 2:2.
Після завершення групового етапу Північна Ірландія та Чехословаччина набрали однакову кількість очок. За тодішніми правилами різниця забитих і пропущених м'ячів не використовувалася для визначення команди, яка проходила далі, тому було призначено додатковий матч. У матчі-плей-оф Північна Ірландія знову зустрілася з Чехословаччиною. Основний час завершився внічию, тому було призначено додатковий час. Переможний гол забив Пітер Макпарланд, який приніс своїй команді перемогу з рахунком 2:1. Макпарланд став одним із головних героїв турніру. На чемпіонаті світу 1958 року він забив загалом п'ять голів, тоді як Вілбур Каш відзначився одним голом. Північна Ірландія вийшла до чвертьфіналу, що стало найкращим результатом в історії її виступів на чемпіонатах світу.