Темпера́мент () — вроджена стійка властивість людської психіки, одна з найважливіших структурних одиниць психодинамічної організації психічної діяльності, що визначає реакцію людини на інших людей та на події, що з нею відбуваються.
Темперамент є індивідуальною особливістю динаміки (інтенсивності, швидкості, емоційного забарвлення) психічних процесів та станів.
Темперамент становить основу розвитку характеру. З фізіологічної точки зору, темперамент — тип вищої нервової діяльності людини.
Темперамент характеризує динамічність особистості, але від нього не залежить її спрямованість, моральні якості, переконання, зацікавлення, розумові задатки й здібності.
Історія Поняття «темперамент» виникло ще у давньогрецькій медицині, причиною чого є спостереження і роздуми над тим, чому деякі видужують швидко, інші — повільно; чому одні хворі наділені великою силою опору, а інші легко піддаються захворюванням; чому одні й ті ж ліки проти тієї самої хвороби одній людині допомагають, іншій — ні (звідси бере свій початок гіппократівський принцип: «лікуйте хворого, а не хворобу»); чому одна і та сама хвороба неоднаково протікає у різних людей тощо.
Термін «темперамент» введено в ужиток Клавдієм Галеном. Рівне йому за значенням грецьке слово «красис» (грец. κράσις) — «злиття, змішування» ввів давньогрецький лікар Гіппократ.
Назви типів темпераментів з'явилися пізніше і пов'язані з рідинами, які переважають, наприклад, холерик (грец. chole — жовч), сангвінік (лат. sanquis — кров), меланхолік (грец. melanos — чорний і chole — жовч), флегматик (грец. phlegm — слиз).
Гіппократ також розробив найдавнішу теорію темпераменту (460 — прибл. 377 до н. е.).
Психологічні характеристики темпераменту давніх лікарів практично не цікавили. Вони вивчали організм і навіть окремі органи. Наприклад, Гален говорив про темперамент окремих органів: серця, печінки, мозку.
Вагомий внесок у вчення про темперамент зробив німецький філософ Іммануїл Кант. Він був послідовником гуморальної теорії, але, на відміну від Гіппократа та Галена, пов'язував темперамент лише з «активністю психічної діяльності та почуттів».
У середні віки, з виникненням алхімії, з'явилися спроби пояснити темперамент переважанням у тілі алхімічних елементів: солі, сірки, ртуті, навіть ефіру й повітря.
Петро Францевич Лесгафт намагався побудувати теорію темпераментів з огляду на вчення про обмін речовин в організмі. Більша або менша активність процесів розпаду і відновлення речовин у тканинах тіла, особливо в центральній нервовій системі, зумовлює тип темпераменту.
Іван Павлов розробив природничо-наукову основу теорії темпераменту у вченні про типологічні властивості нервової системи тварин і людей.
Дослідження нейрофізіологічних основ темпераменту продовжили, зокрема, радянські психологи Борис Теплов та Володимир Небиліцин. Вони говорили про залежність темпераменту від типу нервової системи. Чим більше чи менше виражена якась властивість нервової системи, тим, відповідно, більше чи менше виражені пов'язані з нею властивості темпераменту.
Розвиток анатомії і фізіології в епоху Відродження сприяв появі нового напряму пояснення типів темпераменту, їх стали пов'язувати з особливостями будови тіла.
Сучасна наука бачить у вченні про темпераменти відголос ще античної класифікації чотирьох типів психічного реагування в поєднанні з інтуїтивно поміченими типами фізіологічних та біохімічних реакцій індивідуума. У наш час концепцію 4 темпераментів підкріплюють поняттями «гальмування» та «збудження» нервової системи.
Властивості темпераменту Темперамент як динамічна характеристика психічної діяльності особистості має свої властивості, які позитивно або негативно впливають на поведінку. Розрізняють такі головні властивості темпераменту: Сенситивність (лат. sensus — відчуття) — міра чутливості до явищ дійсності, що мають стосунок до особистості. Рівень цієї властивості визначається співвідношенням потужності значущих для суб'єкта зовнішніх впливів та інтенсивністю його реакцій на ці впливи. Б. Г. Ананьєв вважав, що сенситивність пов'язана з орієнтувальною рефлекторною діяльністю і є складовою структури темпераменту. Сенситивність, на його думку, являє собою загальну, порівняно постійну особливість особистості, яка є характерною ознакою типу нервової системи людини і яка впливає на схильність людини до різних видів діяльності. Висока сенситивність притаманна меланхолікам, менш сенситивні — сангвініки. Реактивність (лат. re — проти і activus — діючий) — це особливість реагування особистості на різноманітні подразники, що впливає на темп, силу та форму відповіді, а найяскравіше — на емоційну вразливість, і відбивається на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе. Реактивність як особливість темпераменту яскраво виявляється при психічних травмах. Високий рівень реактивності притаманний холерикам, низький — флегматикам. Пластичність (грец. plasticos — скульптурний) виявляється в здатності швидко пристосовуватися до обставин, що постійно змінюються. Певні сторони психічної діяльності перебудовуються або компенсуються завдяки пластичності вищої нервової діяльності. Пластичними є лише сангвініки. Ригідність (лат. rigidus — застиглий) — особливість, протилежна пластичності, це складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього вимагають обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в повільній зміні уявлень при зміні умов життя, діяльності; в емоційному житті — в загальмованості, млявості, нерухливості почуттів; у поведінці — в негнучкості, інертності мотивів поведінки та морально-етичних вчинків за всієї очевидності їх недоцільності. Ригідність притаманна для холериків, флегматикам та меланхоліків. Резистентність (від лат. resistentia — опір, протидія) — міра здатності чинити опір негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво ця особливість виявляється в умовах стресу, при значній напруженості в діяльності. Інтровертність (лат. intro — всередину та versio — повертати) та екстравертність (лат. extra — зовні та versio — повертати). Спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших — це екстравертність, а на самого себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення — інтровертність. Екстраверсія та інтроверсія як властивості темпераменту — це вияви динамічних, а не змістовних сторін особистості. Холерики і сангвініки — екстраверти, а флегматики й меланхоліки — інтроверти.
Значення темпераменту Від темпераменту людини залежать формально-динамічні аспекти поведінки, які не пов'язані із змістом діяльності. Ці аспекти поділяються на дві групи: Група емоційності, до неї належать: Нейротицизм (уникнення нових чи невизначених ситуацій, висока потреба в соціальній підтримці); Імпульсивність (дії, які не підкріплені минулими планами або раціональними рішеннями); Самовпевненість (впевненість в своїх силах). Група активності, до неї належать: Витривалість, енергійність, здатність витримувати довгу/інтенсивну діяльність; Швидкість інтеграції актів поведінки, а саме пластичність (легкість переключення з одного виду діяльності на інший) і адаптивність до змін; Поведінкова орієнтація на певний тип регуляторів поведінки. Наприклад, орієнтація на враження, орієнтація на інших людей. Від темпераменту людини також залежать: Швидкість виникнення психічних процесів (наприклад, швидкість сприйняття, швидкість мислення, тривалість зосередження уваги тощо); Пластичність та стійкість психічних явищ, легкість їх зміни і переключення; Темп і ритм діяльності; Рівень тривожності; Інтенсивність психічних процесів (наприклад, сила емоцій, активність волі); Спрямованість психічної діяльності на певні об'єкти (екстраверсія або інтроверсія).
Роль темпераменту в діяльності людини Діяльність (трудова, навчальна, ігрова) висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а, отже, і до темпераменту людини.
Від темпераментальних властивостей суб'єкта залежить його індивідуальний стиль діяльності, але не рівень інтелекту, переконання, таланти, установки, моральні якості.
Властивості типів темпераменту, які негативно позначається на якості діяльності: Сангвінік: схильність сангвініка до захоплення новим, до нудьги при одноманітній, хоча й важливій діяльності, постійний потяг до незвичного, погана зосереджуваність та концентрація на чомусь одному, легке відволікання уваги на зовнішні впливи знижує активність у діяльності. Їхня безтурботна веселість є сприятливою щодо безвідповідальності, неорганізованості, низької дисципліни.
Холерик: неврівноваженість холерика шкодить там, де потрібно виявити стриманість, терплячість. Їх емоційна вибуховість, дратівливість, роздратованість деструктивно впливають на взаєморозуміння з колегами, керівниками, підлеглими, клієнтами, адже це провокує конфлікти.
Флегматик: надто повільний темп рухів, монотонне мовлення, низька мобілізація флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість, швидкість впливу та реакції.
Меланхолік: слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку, спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджають встановленню контактів з іншими. Вони швидко виснажуються, характеризується надмірною тривожністю та розгубленістю. Властивості типів темпераменту, які негативно позначаються на ефективності діяльності, можуть значною мірою компенсуватись. Основним чинником є мотивація та похідні від неї самоорганізація та саморегуляція. В такому випадку виробляється ефективний індивідуальний стиль діяльності. Однак, є такі спеціальності, в яких невідповідні їм темпераментальні властивості компенсувати не можливо.
Гуморальні теорії Гуморальну теорію (від лат. humor — рідина, соки організму) підтримував Гіппократ та його послідовники, згідно з нею, ознаки темпераменту зумовлює переважання в організмі певної рідини.
Теорія Гіппократа Під темпераментом Гіппократ розумів і анатомо-фізіологічні, й індивідуально-психологічні особливості людини. Він пов'язував типи темпераменту з переважанням в організмі одного з «життєвих соків», а саме крові, чорної жовчі, світлої жовчі і слизу, які циркулюють у людському організмі. Важливий внесок для розвитку цієї теорії зробив послідовник Гіппократа Клавдій Гален (давньоримський лікар, бл. 130 — бл. 200 pp. н. е.).
Гіппократівська теорія стала основою для виникнення вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту. Залежно від переважання тієї або іншої рідини в організмі людина має відповідні темпераментальні характеристики: Переважання крові — робить людину активною, життєрадісною й позитивною (сангвінік); Переважання чорної жовчі — робить людину депресивною, пригніченою й песимістичною (меланхолік); Переважання світлої жовчі — робить людину дратівливою, збудливою й неврівноваженою (холерик); Переважання слизу — робить людину спокійною, апатичною, байдужою й повільною (флегматик).
Теорія Арістотеля Арістотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини. Арістотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка — меланхолікам, тепла — холерикам, рідка — флегматикам.
Теорія Іммануїла Канта Німецький філософ І. Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, вперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав, що флегматикам властиві недостатньо розвинені моральні почуття, а меланхолікам — справжня доброчинність; у холериків найбільш розвинене почуття честі, а в сангвініків — почуття прекрасного.
Теорія Петра Лесгафта