Вуді Аллен

Ву́ді А́ллен (; справжнє — Аллен Стюарт Конігсберг; 1 грудня 1935, Бруклін, Нью-Йорк) — американський кіноактор, режисер, сценарист і гуморист. Виступав у кабаре, на телебаченні та у власних комедійних фільмах. Автор гуморесок і літературних пародій для кабаре, сатиричних видань, театральних п'єс і оповідань. Фігурант ряду звинувачень у педофілії, зокрема, суду з колишньою партнеркою Міа Ферроу, з дочкою якої пізніше одружився.

У фільмах «Сплячий» (1973), «Енні Голл» (1977) (фільм виграв три «Оскари»), «Мангеттен» (1979), «Ганна і її сестри» (1986) був сценаристом, режисером і актором. Наприкінці 1970-х почав створювати комедії й серйозні драми: «Інтер'єри» (1979), «Інша жінка» (1988), — та фільм «Злочини та помилки» (1990) порушив цю традицію, бо у ньому з'єдналися драма і гумор.

Біографія

Сім'я, дитинство, навчання

Вуді Аллен народився й виріс у Нью-Йорку (квартал Мідвуд у Брукліні) в єврейській сім'ї. Його дід і баба були емігрантами, рідною мовою для них були німецька та їдиш. Батьки Аллена народилися й виросли у кварталі Нижній Іст-Енд на Мангетені: мати Неті (8 вересня 1906—27 січня 2002) була бухгалтеркою в сімейному кондитерському магазині, а батько Мартін (25 грудня 1900—13 січня 2001) — офіціантом і гравером-ювеліром. У сім'ї була ще молодша дитина Летті (народилася 1943 р.). Дитинство Вуді Аллена не було щасливим: стосунки з батьками — особливо з суворою матір'ю — виявилися не найкращими.

Вуді з дитинства говорив на їдиші, відвідував єврейську школу-восьмирічку (), відтак — Публічну школу № 99, а потім — Мідвудську середню школу, де через рудий колір волосся його прозвали «Рудий» (). Попри те, що у своїх фільмах актор грає людей фізично слабких і нетовариських, у школі він чудово грав у бейсбол і баскетбол та демонстрував учням різноманітні фокуси й картярські штучки та був завжди оточений товаришами. Саме в ті роки сім'я Коніґсберґів проживала у квартирі на Авеню «К», 1400, між вулицями Східна «14» та Східна «15».

Щоб заробляти гроші, він почав писати смішні дотепи для газет під псевдонімом «Вуді Аллен». Його перший жарт опублікований у розділі для пліток; змістом жарту була гра слів, які дослівно звучали так: «Вуді Аллен каже, що обідав у ресторані, де всі ціни відносяться до категорії „В. Л. З.“ („Вище людської зарплати“)». А вже на шістнадцятому році життя його талант відкрив комік Мілт Кемен, який допоміг письменникові-початківцю влаштуватися в популярне шоу Сіда Сізара.

Закінчивши школу, Аллен вступає до Нью-Йоркського університету, в якому обирає курси комунікації та кінематографу: тут він не вирізнявся особливим бажанням учитися, провалив іспит з кінематографу, — і невдовзі був відрахований із числа студентів. Пізніше він якийсь час відвідував Нью-Йоркський міський коледж.

Особисте життя

Гарлін Розен Першою дружиною 19-річного Аллена, стала Гарлін Розен, з якою він познайомився на джазовому концерті: Аллен грав на саксофоні, а Розен — на фортепіано. На час укладення шлюбу нареченій було лише 16 років. Весілля відбулося 15 березня 1954 у Голівуді; опісля подружжя переїхало до Нью-Йорку, де Аллен працював над дотепами до телешоу, а Розен вивчала філософію. Шлюб тривав п'ять років (1959); подальші згадки Вуді про шлюбне життя були уїдливими до такої міри, що після розлучення Розен подала на нього до суду за деякі з його висловлювань, оцінивши свої претензії у мільйон доларів.

Луїз Лассер З другою дружиною, Луїз Лассер, Вуді Аллен прожив три роки, з 1966 по 1969, після цього він не одружувався аж до 1997. Після розлучення Лассер ще зіграла в чотирьох фільмах Вуді: «Бери гроші та тікай» (1969), «Банани» (1971), «Все, що завжди хотіли знати про секс, — та боялися запитати» (1972), «Спогади про „Зоряний пил“» (1980).

Даян Кітон Вуді Аллен познайомився з Даян Кітон у 1970 під час вистави п'єси «Зіграй іще раз, Семе» (вона грала дружину Тоні Робертса). П'єса була успішною в прокаті, а їх знайомство мало значний вплив на особистість Вуді.

Даян зустрічалась з Алленом один рік, за цей час знялася у багатьох його фільмах, включно з Ені Гол. Розійшовшись, вони продовжували співпрацювати у фільмах «Сплячий» та «Кохання і смерть». Разом працювали над фільмом «Ені Гол»: спільна робота мала значний вплив на їхню подальшу долю. Згодом Даян знялась у фільмах «Інтер'єри» та «Мангетен», а в 1987 році — «Дні Радіо». Черговою її роботою з Алленом було «Загадкове вбивство в Мангетені», у якому вона замінила Мію Ферроу. Під час знімання фільму в Аллена та Даян почалися проблеми в особистих та робочих стосунках: завершивши «Загадкове вбивство в Мангетені», Кітон не стала далі працювати з Алленом.

Стейсі Нелкін З акторкою Стейсі Нелкін Аллен розпочав стосунки теж до повноліття, коли їй було 17 років і вона навчалася в Нью-Йоркській вищій школі. За словами Аллена фільм «Мангетен» базувався на його стосунках з Нелкін. Також вона зіграла незначну роль у фільмі «Ені Гол».

Міа Ферроу У 1980 розпочалися 12-річні стосунки Аллена з акторкою Мією Ферроу, яка зіграла головні ролі в 13 його фільмах, серед них варто відзначити такі картини: «Зеліг» (1983), «Пурпурна троянда Каїру» (1985), «Ганна та її сестри» (1986). Ферроу та Аллен ніколи не були одружені, проте у них є спільний син Ронан Шимус Ферроу, а також двоє прибрáних (приймаків): Мелоун і Мойсей (Мозес) Фероу. Розрив стосунків Вуді Аллена і Мії Ферроу через звинувачення Аллена в педофілії щодо дітей в 1992 році супроводжувалося гучним скандалом і судовими процесами, у результаті яких Аллен був позбавлений можливості бачитися з прибрáними дітьми, а зустрічі з сином Ронаном були значно обмежені.

Сун-Ї Превін Припинивши стосунки з Мією Ферроу, Аллен почав зустрічатися із Сун-Ї, названою дочкою колишньої партнерки Мії Ферроу. Хоча Аллен не був «офіційним» батьком Сун-Ї, їхні стосунки значно критикували. У газеті Нью-Йорк Таймс була опублікована стаття, в якій засуджувались стосунки Аллена та Сун-Ї. Відповідь Аллена на цю статтю була: «Серце хоче те, що хоче».

Аллен та Сун-Ї одружились 24 грудня 1997 року у Венеції, Італія. Вони вдочерили двох дітей, назвавши їх Беше і Мензі на честь джазових музикантів Сиднея Беше та Мензі Джонсона. Про стосунки Аллена та Сун-Ї його біологічний син сказав: «Він — мій батько, одружений з моєю сестрою, що робить мене його сином і його зятем. Це такий моральний тягар. Я не можу бачити його. Я не можу контактувати з моїм батьком і бути морально стійким… Я жив з усіма прибрáними дітьми, так що вони — моя сім'я. Якщо я скажу, що Сун-Ї не була моєю сестрою — це образа для всіх прибрáних дітей».

Творчість

Робота в літературі і театрі

Література Після невдачі у Нью-йоркському університеті і Коледжі Аллен остаточно обирає роботу за покликанням. Він починає писати сценарії для гумориста Герберта Шрайнера. З 1954 він уже пише сценарії для популярних ТБ-програм «Шоу Еда Салівана», «Вечірнього шоу», «Години Цезара» та багатьох інших.

За цей час його заробітна плата зросла з 75$ на тиждень у Шрайнера до 1500$ на тиждень в «Годині Цезара». Аллен багато працює разом з досвідченим сценаристом ТБ-програм Дені Саймоном, братом відомого драматурга Ніла Саймона. Пізніше Вуді Аллен виразив Д. Саймону вдячність за допомогу в створенні власного літературного стилю.

В 1961 році він з'являється в новому амплуа ‒ жанрі «гумористичної імпровізації» (англ. Stand-up comedy), деб'ютував у клубі «Дуплекс» в районі Гринвіч-Віллидж. (Фрагменти виступів Аллена можна почути на виданих альбомах «Standup Comic and Nightclub 1964—1968».) У цей же час він розпочинає писати для популярного телешоу «Прихована Камера» і з'являється в декількох епізодах програми.

Щоб справити потрібне враження від своїх виступів, Аллен прагне перетворити свої особисті слабкі сторони на виграшні, створюючи о́браз персонажу інтелектуала і неврастеніка. Як комік він швидко добивається успіху, часто з'являється в нічних клубах і на телебаченні. Паралельно Аллен пише розповіді для різних видань (серед них варто відзначити журнал «Нью-Йоркер»).

За свою літературну кар'єру Аллен випустив чотири збірки розповідей і п'єс — «Зводячи порахунки» (1971), «Без пір'я» (1975), «Побічні ефекти» (1980) і «Чиста анархія» (2007).

Театр 17 листопада 1966 року відбулася прем'єра п'єси Вуді Аллена «Не пийте цю воду». Вона зробила його одним з найуспішніших драматургів на Бродвеї, витримавши згодом 598 вистав. У виставі брали участь Лу Якобі, Кей Медфорд, Аніта Джіллт і Аллен Ентоні Робертс, котрий неодноразово знімався у Вуді Аллена. Кіноверсія п'єси з участю Джекі Глісона, яку поставив режисер Говард Моріс, вийшла в прокат 1969 року. 1994 року Аллен сам поставив на телебаченні третю версію цієї п'єси з участю Майкла Джей Фокса і Маїм Бялік.

Наступним бродвейським хітом Вуді Аллена стала п'єса «Зіграй це знову, Семе», в якій він також і виконав одну з ролей. Прем'єра спектаклю, в якому зіграли Дайана Кітон і Ентоні Робертс, відбулася 12 лютого 1969 року. Всього було показано 453 вистав. Кітон, Робертс і Аллен пізніше зіграють свої ролі знов уже в кіноверсії п'єси. П'єса була висунута на театральну премію «Тоні» 1969 року в номінаціях «Найкраща чоловіча роль» (Робертс), «Найкраща жіноча роль» (Кітон), «Найкраща режисерська робота» (Джозеф Гарді).

У 70-х Аллен написав декілька одноактних п'єс («Бог» і «Смерть», котрі увійшли до збірки «Без пір'я». В 1981 році на Бродвеї був поставлений спектакль за п'єсою Аллена «Світло плавучого маяка», який мав успіх у критиків, але не у публіки. Попри дві номінації на «Тоні» і перемогу в категорії «Найкраща чоловіча роль», відбулося всього 62 вистави. Після довгої перерви Аллен повернувся до театру в 1995 році з одноактною п'єсою «Централ Вест Парк».

Хоча в наступні вісім років Аллен сам не брав участі в сценічних виставах, його твори ставилися на різних майданчиках світу: спектакль «Бог» йшов на сцені бразильського культурного центру в Ріо-де-Жанейро, в Італії і Франції зроблені театральні версії фільму «Кулі над Бродвеєм».

У 2003 році Аллен поставив за двома своїми п'єсами («Олд Сейбрук» і «Ріверсайд Драйв») спектакль «Кут Автора», який мав успіх у публіки.

2004 A Second Hand Memory режисер, за власною п'єсою в Atlantic Theater Company 2008 Gianni Schicchi режисер, в Dorothy Chandler Pavilion 2011 «Honeymoon Motel» п'єса, в Brooks Atkinson Theatre 2014 Кулі над Бродвеєм (Bullets Over Broadway) Автор (книжки), в St. James Theatre 2015 Gianni Schicchi режисер, в Teatro Real 2019 Gianni Schicchi режисер, в La Scala

Музика

Вуді Аллен — великий прихильник класичної і джазової музики, це помітно зі звукових доріжок до його фільмів. Про ступінь його захопленості музикою говорить те, що свій псевдонім він вибрав собі на честь американського джазового кларнетиста і саксофоніста Вуді Германа.

Крім того, Аллен з юності грає на кларнеті і, починаючи приблизно від кінця 1960-х, періодично виступає на різних концертних майданчиках (переважно, у клубах). Ансамбль Аллена «Нью Орлінз Джаз Бенд» щотижня грає старомодний джаз в Карлайл-готелі в Нью-Йорку. У 1997 ця сторона діяльності Аллена була відображена в документальному фільмі «Розгульний блюз (Wild Man Blues)», знятому Барбарою Копл. Вуді Аллен і «Нью Орлінз Джаз Бенд» записали два альбоми, «Bunk Project» (1993) і саундтрек до «Розгульного блюзу» (1997). Влітку 2008 вони виступили на джазовому фестивалі в Монтре.

Про пристрасть Аллена до опери можна також судити за музичними фрагментами, які режисер іноді включає у свої фільми (наприклад, сцена вбивства в картині «Матч-поінт»). В червні 2007 директор Лос-Анджелеського оперного театру Пласідо Домінго оголосив, що Вуді Аллен поставить в театрі оперу Пучіні «Джанні Скіккі», яка відкриє сезон 2008–2009 років. Дана робота повинна стати для режисера свого роду «подвійним дебютом», оскільки він не тільки ніколи не робив оперні вистави, але навіть ніколи раніше не ставив чужі п'єси.

Робота в кіно

Дебют