II Ватика́нський собо́р () — XXI Вселенський собор католицької церкви, відкритий з ініціативи папи Івана XXIII у 1962 році тривав до 1965 року (за цей час було обрано нового папу, собор закрився вже за папи Павла VI). На соборі було ухвалено низку важливих документів, що стосуються церковного життя — 4 конституції, 9 декретів і 3 декларації.

Для католиків найпомітнішими наслідками собору стали зміни в літургічній практиці церкви, зокрема, впровадження богослужіння національними мовами разом із латинською мовою та нова, відкритіша, позиція у стосунках із некатоликами. УГКЦ на соборі представляв патріарх Йосиф Сліпий.

Відкриваючи собор 11 жовтня 1962 року, Іван XXIII заявив, що метою собору є оновлення церкви та її розумна реорганізація, аби церква могла продемонструвати своє розуміння розвитку світу і приєдналася до цього процесу. Папа висловив побажання, щоб результатом цього собору стала відкрита світові церква. Завданням собору було не відкидати та засуджувати реалії сучасного світу, а провести реформи, які давно назріли.

Підготовка до II Ватиканського собору

Про свій намір скликати собор Іван XXIII оголосив ще в 1959 р. і 17 травня того ж року призначив перше комісію з його підготовки. Папа закликав усіх єпископів католицької церкви, чернечі ордени та університети внести свої пропозиції щодо порядку денного собору і з проблем, що підлягають його обговоренню.

5 червня 1960 Іван XXIII за своєю ініціативою створив Центральну підготовчу комісію собору і підпорядкував їй 10 робочих комісій і 2 секретаріату, у завдання яких входила розробка проєкту рішень собору з урахуванням думок, висловлених у вступників пропозиціях. Під суворим контролем Римської курії ці комісії склали 73 проєкти рішень собору, які потім були схвалені Центральною комісією.

Іван XXIII квапив комісію, прагнучи прискорити підготовку собору. Причина такого поспіху полягала в тому, що до цього часу Іван XXIII вже знав про своє захворювання на рак, відчував сильне нездужання і готувався до швидкої кончини.

25 грудня 1961 Іван XXIII своєю апостольською конституцією Humanae salutis скликав собор, одночасно оголосивши про завершення епохи Першого Ватиканського собору. Принципове значення цього акту полягало в тому, що тим самим Папа перешкодив прагненню інтегристів розглядати цей собор як продовження Першого Ватиканського і на цій підставі проводити його в колишньому дусі. На собор Папа запросив також представників 28 християнських церков і деномінацій для участі в ньому як спостерігачів. Рішенням від 2 лютого 1962 р. (Concilium) Іван XXIII призначив відкриття собору на 11 жовтня 1962 року.

На урочисте відкриття II Ватиканського собору в собор святого Петра прибуло 2540 ієрархів римо-католицької церкви. У своїй промові з нагоди відкриття собору 11 жовтня 1962 Іван XXIII знову заявив, що завданням собору є відповідне оновлення церкви та її розумна реорганізація, щоб тим самим церква продемонструвала своє розуміння розвитку світу і підключилася б до цього процесу.

Звертаючись до рішень Тридентського та Першого Ватиканського соборів, Папа висловив побажання, щоб результатом цього собору стала відкрита світові церква. При цьому вихід з сепаратизму та ізоляції може здійснюватися не шляхом прокламування нових догматів і тим більше не шляхом засуджень, а за допомогою ясного і сучасного викладу відповідних релігійних істин. Папа неодноразово заявляв, що Церква має у своєму розпорядженні вже цілком достатньою кількістю догматів, визначень і суджень. Тому завданням собору є не відкидання і непогрішиме засудження реалій сучасного світу, а проведення конструктивних реформ. І дійсно, при тому, що II Ватиканський собор намітив ряд радикальних реформ і став справжньою епохальною подією в історії церкви ХХ ст., він не прийняв жодного нового догмата.

Діяльність II Ватиканського собору

Початок роботи собору

Перша сесія собору проходила з 11 жовтня по 8 грудня 1962 р. На засіданнях головували по черзі 10 призначених папою членів президії. Деякі засідання починалися з молитви, що читається поперемінно латинською і грецькою мовами. Однак конструктивну роботу першої сесії паралізувала боротьба між підтримуваною більшістю курії консервативною партією інтегристів і різко протистиставленими їй єпископами, які мають реформаторські погляди прогресивних теологів. Успіх партії реформ залежав від того, чи зуміє вона вирвати з рук курії і консервативної партії керівництво собором.

Перевага сил на користь прогресистів стався одразу ж, на першому засіданні 13 жовтня 1962 року Президія собору запропонувала, щоб до складу його 10 комісій, які займалися розробкою проєктів рішень та їх попередніми обговоренням, були дообрані і мали в них явну більшість куріальний і консервативні представники. Однак виступ прогресистів на чолі з кардиналами Беа і Сюененсом увінчалися успіхом. Більшість собору прийняла пропозицію опозиції і тим самим прогресисти здобули на ньому першу велику перемогу. Президія відклала засідання собору. 16 жовтня на виборах список опозиції зібрав більшість голосів. Таким чином, в комісіях (1 / 3 членів яких була призначена Папою) було забезпечене відповідне представництво прогресистів.

Іван XXIII, будучи вже смертельно хворим, уважно стежив за засіданнями собору по телебаченню. 4 грудня він несподівано виступив з великою промовою, в якій позитивно оцінив хід засідань собору, підтримуючи тим самим прогресистів. В цей же час Папа возвів у сан кардинала архієпископа Мілана Джованні Баттіста Монтіні — майбутнього Папу Павла VI. Саме в ньому Іван XXIII бачив свого наступника. Разом з тим, Папа попереджав кардинала Монтіні, щоб той був вище соборних дискусій і зберігав свою неупередженість в інтересах єдності церкви.

На першу сесію собору було винесено для розгляду 5 проєктів (схем): про літургію, про джерела Божественного одкровення, про засоби масової інформації, про єдність зі східними церквами і проєкт реорганізації структури церкви, під назвою De Ecclesia.

При обговоренні перших двох проєктів виникла досить гостра дискусія між двома основними напрямками. У підсумку всі проєкти повернули в підготовчі комісії для доопрацювання. Таким чином, на першій сесії з жодного питання не вдалося прийти до вирішення. Після закриття сесії — з огляду на її сумний досвід — створена погоджувальна комісія скоротила кількість попередніх проєктів з 73 до 17.

Робота собору була перервана смертю Івана XXIII і виборами нового папи, яким став кардинал Монтіні, який взяв ім'я Павло VI. 27 червня 1963 Павло VI оголосив про те, що наступна, друга сесія собору буде відкрита ним 29 вересня. (Сесія тривала до 4 грудня). При відкритті сесії Павло VI чітко визначив завдання собору: 1) поглиблення самопізнання (саморозкриття) церкви; 2) оновлення внутрішнього життя церкви; 3) поступ задля єдності християн (екуменізм); 4) діалог зі світом (осмислення зовнішньої місії церкви). Поряд з цим він закріпив давнє побажання Івана XXIII про те, що собор не повинен приймати ніяких рішень, які претендували б на пастирську (наставницьку) непогрішність.

Друга сесія собору проходила під безпосереднім керівництвом Павла VI. На обговорення були винесені 3 проєкти (схеми): про церкву, про єпископів і про екуменізм. Розбіжності між прогресистами і консерваторами були виключно гострими, і до кінця жовтня собор зайшов у глухий кут. Проєкти рішень знову повернули комісії. Цілком відчутним результатом сесії було майже одностайне прийняття на останньому засіданні, 4 грудня 1963 р, перероблених регламентованих документів про Божественну літургію (Sacrosanctum concilium), а також декрету про засоби масової інформації (Inter mirifica), які були потім проголошені Павлом VI. Для здійснення зафіксованих в обох документах рішень папа створив на початку 1964 р. дві відповідні комісії.

Конституція про Богослужіння. Літургійна реформа

Літургійна реформа 1969 року, яка запровадила новий чин меси (так звана Меса Novus Ordo), була одним з прямих наслідків II Ватиканського собору. Фактичним автором нової меси була людина на ім'я Аннібале Буньїні.

Зараз багато католиків (насамперед, молодого покоління, звичайно) і не знають жодної іншої меси, крім Novus Ordo. А між тим, різниця між месою Св. Пія V (інша назва тридентської меси, на ім'я її основного розробника, Папи Св. Пія V) і месою Novus Ordo — в деяких аспектах величезна.

Саме богослужіння було скорочено (сучасна меса триває близько 40 хвилин, іноді і менше: в соборі святого Петра у Ватикані меса триває всього 17 хвилин), а саме: зокрема, рідше згадуються святі, багато з яких були просто видалені з католицьких літургійних календарів (серед них і деякі святі Древньої церкви) з тієї причини, що їх життя не можуть розглядатися як достовірні (наприклад, св. великомученик Юрій (Георгій) Змієборець, св. великомучениці Варвара і Катерина та ін.), вечірню та утреню перед месою не служать. Строгі пости в сучасній католицькій церкві практично скасовані: католикам тепер пропонується строго постити лише два дні на рік — у Попільну середу та Страсну п'ятницю. Звільнення від постів надається дітям, хворим, вагітним та людям похилого віку.

Священник під час вчинення нового чину меси стоїть за висунутим престолом обличчям до народу за зразком протестантських зборів: священник і миряни утворюють ніби коло рівноправних співслужителів літургії. У колишньому, традиційному чині латинської меси священик стояв спиною до народу як посередник між Богом і віруючими. З багатьох католицьких храмів видалені старовинні статуї та ікони. Як свідчать самі католики, «II Ватиканський собор поклав початок практичному іконоборству, розпорядженням у зовнішньо-благопристойній формі (без теоретичного іконоборства) зменшити кількість священних зображень в церквах (II Ватиканський собор, Конституція про Богослужіння» Sacrosanctum concilium, nn. 124–125).

Ще однією особливістю нової меси є те, що її тепер служать національними мовами, а не латиною. Раніше католики, перебуваючи у будь-якій країні, могли відвідати будь-який католицький храм і взяти участь у звичній для них літургії. Це давало відчуття єдності католицького світу. Проте, внаслідок реформ, сам зміст літургійних текстів став зрозумілим простим католикам.

Третя і четверта сесії собору

Третя сесія собору проходила між 14 вересня і 28 листопада 1964 року. Цю сесію можна розглядати як поворотний момент собору. Папа рішуче втрутився в хід обговорень, висловившись проти надто завзятих реформістів. Він дав їм зрозуміти, що передумовою подальшої дискусії повинно бути остаточне формулювання і прийняття догматичної конституції про церкву. У центрі дискусії стояло питання про колегіальну участь єпископів у церковному управлінні. (Кількість тих, що побачили в цьому загрозу для папського примату і проголосували проти, перевищила 300). У підсумку на останньому спільному засіданні сесії, що проходило 21 листопада, була прийнята догматична конституція про церкву Lumen gentium (Світло народів) — найзначніший документ собору. Ця конституція замість поняття «торжествуюча церква» вводила поняття «церква в служінні». Також запроваджувався інститут колегіальної участі єпископів в управлінні церквою шляхом активізації єпископського синоду.

Третя сесія відбувалася також під знаком екуменізму. 21 листопада Папа оприлюднив декрет про східні церкви (Orientalium Ecclesiarum) і декрет про екуменізм (Unitas redintegratio). Однак, незважаючи на демонстрацію доброї волі до зближення, східна і західна церкви в догматичному відношенні ані на крок не наблизилися одна до одної.

Четверта сесія собору була найпродуктивнішою. Під час її відкриття Папа оголосив про оновлення постійного єпископського синоду. На сесії обговорювалися 11 проєктів документів. Найбільшу дискусію викликали декларація про свободу віросповідання, а також духовно-пастирська конституція про роль церкви в сучасному світі (Gaudiam et spes).