Девід Боуї () (справжнє ім'я Девід Роберт Джонс ; 8 січня 1947, Лондон, Велика Британія — 10 січня 2016, Мангеттен, Нью-Йорк, США) — британський рок-музикант, співак, продюсер, аудіоінженер, композитор, художник, актор.

Грав на багатьох музичних інструментах: саксофоні, гітарі, клавішних, губній гармоніці, кото, мандоліні, альті, скрипці, віолончелі та стилофоні. Також знімався в кіно — його фільмографія налічує понад 30 фільмів.

Упродовж кар'єри альбоми Боуї розійшлися тиражем понад 136 мільйонів примірників, відповідно до звіту газети «Sunday Express» 2003 року Боуї був другим після Пола Маккартні найбагатшим музикантом Великої Британії. 1996 року його ім'я було занесено до , 6 альбомів представлено у . Вважається одним із найвпливовіших музикантів ХХ століття.

Життєпис

1947—1962: ранні роки

Девід Боуї (ім'я при народженні — Девід Роберт Джонс) народився в лондонському районі Брикстон. Батьки одружилися у вересні 1947 року, вже після народження сина. Мати Девіда, Маргарет Мері «Пеггі» (до шлюбу Барнс), має ірландські корені. Вона працювала офіціанткою в кінотеатріGillman (1987) p.44 «Наприкінці війни Пеггі Барнс працювала офіціанткою в кінотеатрі Рітц у Танбрідж Веллс», а його батько Гейворд Стентон Джон Джонс — співробітником із просування в дитячому благодійному фонді . Родина мешкала за адресою Стенсфілд-Роуд, 40, на межі між Брикстоном і у південному лондонському районі . Один із сусідів згадував: «Гірше місце і час для дитинства, ніж Лондон 1940-х, годі й уявити». До шести років навчався в підготовчій школі Стоквелла, де здобув репутацію талановитої та цілеспрямованої дитини, і водночас забіякиSandford (1997): pp. 9-16.

1953 року родина Боуї переїхала до , потім до , і зрештою, 1955 року, до . Там Девід пішов до початкової школи Burnt Ash Junior School, розташованої на Рейнджфілд-Роуд (нині ця школа має назву Burnt Ash Primary School). У 1957—1958 роках він грав за футбольну команду школи. У шкільному хорі голос Девіда оцінювали як «задовільний», а в грі на блокфлейті він показав здібності вищі за посередніSandford (1997): pp. 18-19. У дев'ять років він показав надзвичайно вигадливі рухи в щойно відкритому класі музики й танцю: учителі називали його інтерпретації «яскраво артистичними», а його поставу «чудовою» як для дитини. Того ж року його інтерес до музики ще більше посилився, коли батько приніс додому колекцію платівок American 45, серед яких були записи , The Platters, Фетса Доміно, Елвіса Преслі і Літла Річарда. Прослухавши пісню Літла Річарда «Tutti Frutti», згодом Боуї скаже, що «чув Бога»Peter Doggett (2007). «Teenage Wildlife», MOJO 60 Years of Bowie: pp.8-9.

Девід був вперше вражений Елвісом Престлі коли побачив, як кузина танцює під «Hound Dog», невдовзі після її виходу 1956 рокуSandford (1997): pp. 19-20. За словами Крістіни, вони з Девідом «танцювали наче одержимі ельфами» під записи різних виконавців. На кінець наступного року Боуї взявся за укулеле і і став брати участь у скіфл-сесіях з друзями. Водночас він почав грати на фортепіано. Його сценічні номери були в стилі Преслі і Чака Беррі, яких він обожнював. Учасники місцевого скаутського руху характеризують їх як «гіпнотичні… ніби їх виконує прибулець». Тим часом, Боуї провалив , після чого вирушив навчатися в Технічну старшу школу Бромлі, нині відому під назвою Sandford (1997): pp. 21–22. Біограф Боуї Крістофер Сендфорд () так описує цю незвичайну технічну школу:

Боуї вивчав мистецтво, музику і дизайн, зокрема верстку та набір тексту. Його єдиноутробний брат Террі познайомив Девіда із сучасним джазом, і той захопився такими музикантами як Чарльз Мінгус і Джон Колтрейн, тож 1961 року мати подарувала йому . Невдовзі він почав брати уроки у баритон-саксофоніста Sandford (1997): p. 25.

Коли Боуї було 15 років, він побився через дівчину зі своїм приятелем : Андервуд ударив Боуї в ліве око, і той на чотири місяці потрапив до лікарні. Лікарі провели низку операцій і визначили, що повністю відновити зір неможливо. Травма спричинила порушення сприйняття глибини та анізокорію (постійно розширену зіницю). Виникло хибне враження про зміну кольору райдужної оболонки ока, помилково засвідчуючи гетерохромію (коли райдужні оболонки мають різний колір). Це стало однією з найвпізнаваніших рис Девіда. Попри бійку, Андервуд та Боуї залишилися хорошими друзями, Андервуд створював обкладинки для його ранніх альбомів.

У дитинстві Боуї навчився грати на саксофоні та акустичній гітарі; пізніше — став мультиінструменталістом (електрогітара, дванадцятиструнна гітара, клавішні, фортепіано, клавесин, губна гармоніка, синтезатор, мелотрон, стилофон, ксилофон, вібрафон, кото, ударні та перкусія)Perone (2007): pp. 17—44, 152—160. Девід Боуї — лівша, проте грав на гітарі як правша.

1962—1968: від Kon-rads до Riot Squad Навчаючись у школі, Боуї був учасником шкільного аматорського гурту «George & The Dragon»Berlin: Portrait of a City Through the Centuries pg.333. Його участь у цьому гурті перервалась через бійку з Андервудом і пошкоджене око. Перейшовши від пластмасового саксофона до реальних інструментів 1962 року, Боуї в 15 років організував свій перший професійний гурт The Kon-rads, який грав рок-н-рол з гітарною основою на місцевих вечірках та весіллях. У складі було від чотирьох до восьми учасників, і Андервуд був серед нихSandford (1997): p. 28. Через рік він пішов з Технічної старшої школи Бромлі і повідомив батькам про свій намір стати попзіркою. Мати швидко знайшла синові роботу помічником електрика. Розчарований обмеженими амбіціями своїх товаришів по гурту, Девід залишив The Kon-rads і перейшов в іншу команду — The King Bees, після чого написав листа новоспеченому мільйонерові , який зробив статки на продажу пральних машин, пропонуючи йому «зробити для нас те, що Браян Епштейн зробив для Бітлз, і… заробити ще один мільйон». Блум не відповів на пропозицію, але передав його Леслі Конну (), партнерові (який видавав пісні Бітлз разом з Епштейном), що привело до укладення першого контракту Девіда Боуї з менеджеромSandford (1997): pp. 29-30.

На початку 1960-х років Боуї виступав під своїм власним іменем, або під псевдонімом «Дейві Джонс», який мав два написання — Davy і Davie, що створювало плутанину з Дейві Джонсом з The Monkees. Щоб уникнути цього, 1966 року він взяв псевдонім Боуї на честь героя Техаської революції: бувши великим шанувальником Міка Джаггера, він дізнався, що «джаггер» у перекладі зі староанглійської означає «ніж», тому Девід взяв собі схожий псевдонім ( — тип мисливських ножів, названий на честь Джеймса Боуї). Днем народження «Девіда Боуї» вважають 14 січня 1966 року. Саме цього дня він уперше з'явився під таким ім'ям з гуртом The Lower Third на обкладинці платівки «Can't Help Thinking About Me». Конн швидко почав просувати Боуї. Дебютний сингл співака «Liza Jane» вийшов під заголовком Davie Jones and the King Bees і не мав комерційного успіху. Незадоволений The King Bees та їх репертуаром, що базувався на композиціях Гавліна Вульфа і Віллі Діксона, Боуї покинув гурт менш ніж через місяць, щоб приєднатися до Manish Boys, іншого блюзового колективу, який виконував композиції в жанрах фолк і соул. «Я мріяв бути їхнім Міком Джаггером», — згадував музикант. Черговий сингл «I Pity the Fool» випустила компанія звукозапису Parlophone. Як виконавці були вказані The Manish Boys і Davy Jones. Пісня виявилася успішнішою, ніж «Liza Jane». Незабаром Боуї знову поміняв гурт, увійшовши до складу блюз-тріо Lower Third, які перебували під сильним музичним впливом The Who. Записаний ними «you've Got a Habit of Leaving» продавався не краще за попередні сингли Боуї (він вийшов під заголовком David Bowie (and The Lower Third), на фірмі Pye Records), ознаменувавши закінчення контракту з Конном. Заявивши, що він йде з шоу-бізнесу «для вивчення у театрі пантоміми Sadler's Wells», Боуї, втім, залишився в складі Lower Third. Його новий менеджер Ральф Гортон (), який пізніше відіграв важливу роль у переході музиканта до сольної творчості, незабаром став свідком переходу Боуї в черговий гурт, Buzz, з яким той випустив свій п'ятий невдалий сингл «Do Anything You Say». Залишаючись з Buzz, він також приєднався до гурту Riot Squad; створені ними записи, серед яких була композиція Боуї і матеріал The Velvet Underground, не були видані. Кен Пітт, якого привів Гортон, обійняв посаду менеджера БоуїSandford (1997): pp. 35-39. З ним він працював до кінця десятиліття. На початку свого творчого шляху Боуї пройшов через блюз і «музику в стилі Елвіса», працюючи з багатьма британськими попстилями.

Контракт з дочірньою фірмою концерну «Decca» — «Deram» Deram Records приніс Девідові певну популярність, однак сингл та непогано розрекламований дебютний альбом артиста під назвою David Bowie знайшли мало прихильників. Це була суміш попмузики, психоделії та мюзик-холу. Боуї навіть намагався підняти свою популярність записом гумористичного синглу «The Laughing Gnome», в якому використав прискорений вокал стилю Chipmunk (ефект «вокалу-бурундука»), але й це не відкрило йому шлях до чартів. Після цього Боуї не записувався впродовж двох років. Його матеріал з лейблу Deram Records, з альбому і різних синглів згодом виходитиме на численних збірках.

Захоплення Боуї всім незвичайним простимулювала людина на ім'я Ліндсі Кемп, танцівник і мім, з яким познайомився молодий музикант: «Він жив на своїх емоціях і вплив чинив пречудовий. Його повсякденне життя було найтеатральнішою з вистав, що мені колись доводилося бачити. Для мене він був живим втіленням богемного життя. Я приєднався до цирку». Кемп своєю чергою згадував: «насправді я не вчив його бути артистом-мімом, а більшою мірою бути собою за рамками повсякденного… я допоміг йому звільнити ангела і демона, які складають його сутність». Вивчаючи під керівництвом Кемпа драматичні мистецтва — від театрального авангарду до пантоміми і комедії дель арте — Боуї поринув у створення характерів, образів і персонажів, представлених пізніше світу. 1967 року Боуї продав свої перші пісні іншому музиканту на ім'я Оскар (ранній варіант псевдоніма актора і музиканта ). Боуї написав оскарівський третій сингл «Over The Wall We Go», який висміював життя у британській в'язниціCarr & Murray (1981): p. 117. Іншу композицію Боуї, «Silly Boy Blue», випустив Біллі Ф'юрі наступного року. Після того, як Кемп звів Боуї з Герміоною Фартингейл для складання поетичного менуету, пара почала зустрічатися і незабаром стала жити разом на квартирі в Лондоні. Герміона, яка грала на акустичній гітарі, організувала гурт з Боуї і басистом Джоном Хатчінсоном. Від вересня 1968 року до розлучення пари на початку 1969 року, тріо дало кілька концертів, стиль яких поєднував фолк, біт, поезію і пантоміму. Наприкінці 1968 року черговий менеджер Боуї Кеннет Пітт спродюсував півгодинний промофільм під назвою «Love You till Tuesday» за участю Боуї, який виконав кілька пісень, але він залишався невиданим до 1984 року.

Як зізнавався сам Боуї пізніше, він «хотів прославитися, але не знав, як це зробити, і протягом 1960-х перепробував усе, що міг, в театрі, образотворчому мистецтві та музиці»Документальный фильм «Семь поколений рок-н-ролла». Серия № 2 — "Раскалённые добела.. Безумовно, на творчий стиль Боуї того періоду вплинув Сід Барретт, фронтмен Pink Floyd, який тоді вже покинув гурт через проблеми з наркотиками. «Ймовірно, що саме Сід Барретт прищепив цю ідею Девіду (новаторство в рок-музиці), який не просто підхопив музичну течію, але зрозумів, що сталося з Сідом, чому він пішов з Pink Floyd, як він повільно божеволів і відходив на задній план; безумовно, Сід дуже надихав його», — заявив Тоні Вісконті. «У Сідові було щось не від світу цього, і це мене дуже приваблювало. Він був схожий на Пітера Пена», — говорив сам музикант. Девід Боуї зробив новаторство формою мистецтва.

1969—1973: від психоделічного фолку до глем-року

«Space Oddity»