Мотижин

Моти́жин — село Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області.

Храм  — 6 травня, на Святого Георгія. День Мотижина.

Етимологія

Перекази старожилів XIX-ХХ ст. досі — з уст в уста — підживлюють народну етимологію топоніма Мотижин. Мовляв, князь, палац якого знаходився у Білгороді, в жнива найняв смердів скосити жито за десятину. Себто 9 снопів — йому, 1 — собі. Женці схитрували: князівські в'язали напівпорожніми, а свої набивали дощенту.

І якось приїхав князь. І зиркнув на снопи. І запримітив нечисте. І сказав гучно:

— Моти — женці!

Від того й пішла гуляти назва Мотижен-Мотижин.

Інша версія не менш популярна в народі — суто хліборобська: топонім Мотижин походить від назви засобу праці — мотики-мотиги.

Із точки зору лінгвістичної компаративістики, корінь мотиг-мотиж- означає в багатьох прадавніх індоєвропейських мовах ''джерело, витік, почай''. Згідно з висновками співавторів академічної монографії «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках» І. М. Желєзняк, А. П. Корепанової, Л. Т. Масенко, А. П. Непокупного, О. С. Стрижака, З. Т. Франко, в праісторичну добу закономірністю було перенесення назв річок на поселення.

Дійсно, в Мотижині бере початок річка Буча, що живиться джерельними водами. Вочевидь, у часи Трипільської цивілізації, курганної культури чи будівництва Змійових валів (IV—I тис. до н. е.) це й сталося.

Отже, спираючись на мертві мови (санскрит, латину, староболгарську) і на живі (литовську, норвезьку, шведську), можна трактувати Мотижин як Джерельний або Почайний.

Достатньо послатися на «Санскритсько-російський словник» В. О. Кочергіної, «Латинсько-український словник» В. Д. Литвинова, балтійські, скандинавські джерела, — вони загальновизнані у світі як абсолютно наукові.

Укладачі «Полного собрания русских летописей» передали звук «о» через «у» тому, що в старослов'янській мові він позначався «омегою», тобто дифтонгом. Отже, початок топоніма можна було читати і як «Мо-», і як «Му-». Крім того, в польській мові, яка панувала на теренах України в добу Речі Посполитої, це «у» — аналогія: «Кіюв», але «Кійова».

Історія

Неоліт і бронзова доба У 1892 році археолог Вікентій Хвойка відкрив на вулиці Кирилівській у Києві невідому культуру. Це стало європейською сенсацією й предметом обговорення в елітарних колах України і всієї Російської імперії. У результаті хлібороби навколишніх сіл стали передавати вчителям, священикам, поміщикам численні керамічні пам'ятки.

Після розкопок на околиці с. Трипілля В. Хвойка назвав унікальну хліборобську культуру Трипільською. Залишки керамічних пам'яток IV тис. до н. е. були виявлені й у Мотижині. Це сталося біля озера Київського.

Таким чином, цивілізовані хлібороби мешкають на мотижинських теренах близько 6 тисяч років.

Археологи знайшли на околицях Мотижина також артефакти пізнішої, курганної культури — ІІ-І тис. до н. е.

Змієві вали і доба Русі

За вулицею Шлях збереглися залишки Змійового валу, який тягнеться від річки Ірпінь до Здвижа. Це західний рубіж охоронної системи навколо Києва, загальна протяжність якої становить понад 800 км. Як не дивно, під час Другої світової війни саме Змійові вали стали першою лінією оборони столиці України. Тому вони осунулися, а то й зовсім знівелювалися.

На теренах усієї Київщини до Змійових валів примикають городища-кріпості. Одне з них розташоване в центрі Мотижина.

У 1969 р. першовідкривач цієї захисної системи доцент, кандидат фізико-математичних наук, Аркадій Бугай передав зразки обгорілої деревини, взяті з основ валу за Шляхом і древнього городища, в лабораторію абсолютного часу Інституту археології АН СРСР. На початку 70-х рр. він оприлюднив результати радіовуглецевого аналізу, який фіксує час розпаду атомів і дрібніших часток — той самий час, який неможливо ні прискорити, ані зупинити чи бодай призупинити: 50-й рік до н. е.

За висновками Аркадія Бугая, опублікованими в 2-му виданні Української радянської енциклопедії, Змійові вали будувалися не спорадично, а системно. Довкола центру, котрий пізніше зафіксований у писемних пам'ятках Риму, Візантії, Вірменії, Скандинавії і, власне, Русі як Київ.

Отже, за історико-археологічною теорією 2000-літнього творення Київської держави, Мотижин уже на рубежі І тис. до н. е. — І тис. н. е. був форпостом на шляху з Центру на Захід прадавньої України, яку еллінські, римські, візантійські хроністи й історики називали Скитією або Скіфією.

Перша писемна згадка про Мотижин зафіксована в 1161 р. Мутижир (напевно, переписувач літопису помилився з написом назви Мотижин)«Цього року Ізяслав Давидович Чернігівський прибув з Києва під Білгород, де переховувався від нього князь Ростислав, якого він вигнав з Києва. Князь Ростислав з нетерпінням чекав підмоги, що зрештою прибула на чолі з князем Мстиславом Ізяславовичем з Володимира й інших князів — Ковуями, Торками і Берендеями, що просувалися до Білгорода на Котельничи, Мотижир (найімовірніше це сучасний Мотижин) і Кочур.

Ізяслав довідався про це настання занадто пізно і звернувся у втечу, однак був наздогнаний у битві під Буличем (тепер село Біличі), де його поранили шаблею в голову і списом у бік. Надалі його вислали в Київ, де він незабаром і помер» (Літопис по Іпатіївському списку, стор. 351) первісно згадується в Іпатіївському літописі. Це вже був град, місто на підступах до князівської резиденції — Білгорода, нинішньої Білогородки. Саме цю дату засвідчили Микола Карамзін в «Історії держави Російської» та Сергій Соловйов у кн. І «Історія Росії з найдавніших часів» 18-томного зібрання своїх «Творів».

Варяги називали Русь Gårdarike, тобто «Градокраїною». Це засвідчено у «Vinland Sagas» — норманських сагах. Індоєвропейський корінь «гард» означає «град», «город», а також «городище», себто «кріпость», «фортеця».

Старожили досі називають вулицю Шевченка етимологічно по-варязьки — Гардабаловою або Гардабеловою. Тобто «Градською», «Городською».

Це підтверджує археологічні та літописні дані: Мотижин у великокнязівську добу був одним із міст Гардаріки, Країни Міст — добре укріпленим градом, городом. Не випадково в часи Речі Посполитої і Московії та Російської імперії він мав офіційний статус містечка.

Місто було зруйноване ордою монголотатар у 1240 р.

Епоха Відродження Але, як і Київ та Білгород, град Мотижин вижив і відродився. Про це свідчить одна з найперших українськомовних п'єс «Трагедія руська», написана на рубежі XVI—XVII ст. латинською графікою. Гіпотетично її автором є драматург Убишевський.

Дія знакового твору доби Відродження, відкритого патріархом української філології професором Василем Яременком у Національному інституті словацької культури, розгортається в Білгороді та Мотижині. Це конфлікт між попом і попадею.

Надзвичайно цікаво, що арбітром виступає король Речі Посполитої в своїй східній резиденції. Це явно не православний Білгород. Тож залишається припускати, що у XV ст., зважаючи на підсумки Флорентійської унії 1439 р., королівським осідком був Мотижин.

Період Гетьманщини З початку XVI ст. Мотижин разом із поселенням Борисовом належав київським землевласникам Івашенцевичам-Макаревичам, герба Лис.

У липні 1768 р. мотижинські надвірні козаки приєдналися до повстанського війська Івана БондаренкаБукет Євген. Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини. Історичний нарис. — Київ: Видавництво «Стікс», 2014. — 320 с. ISBN 978-966-2401-09-7.

З 1778 р. Мотижином володів рід Шимановських.

Дерев'яна церква св. Георгія була побудована в 1822 р. На її місці стояла колись греко-католицька церква, що зазначено в 1775 році у грамоті власника Мотижина князя Антонія Любомирського, де, зокрема, мовиться:

Георгіївська церква, відома в Центральній Європі не лише архітектурним стилем бароко, а й шедеврами доби Просвітництва, була зруйнована в 20-х роках XX ст. в дусі «розстрільного» листа Леніна Молотову (1922) щодо фізичної ліквідації священників, пограбування храмів і знищення цих пам'яток європейської культури.

Проте, завдяки невідомим патріотам, деякі мотижинські скарби вціліли. В Національному музеї образотворчого мистецтва України виставлена унікальна ікона невідомого автора «Христос у точилі» з Георгіївської церкви Мотижина.

Варто додати: метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Георгія містечка Мотижина Київського повіту Київської губернії зберігаються в Центральному державному архіві України.

У 1812 р., згідно із щоденником Стендаля та дослідженнями Собуля і Манфреда, маршали запропонували Наполеонові вторгнутися в Російську імперію Старим Шляхом: Львів — Новоград — Житомир — Мотижин — Білгород — Київ. Затим проголосити звільнення українських селян від кріпацтва і за їхньої підтримки рушити на Москву. Верховний головнокомандувач самовпевнено вирішив наступати по Смоленському тракту. Й у кінцевому підсумку програв.

Історія не знає умовного способу, але все-таки можна припустити, що спадкоємці Северина Наливайка та Івана Бондаренка — мешканці Наливайківки, Макарова, Грузького, Мотижина, Білгорода (Білогородки) — підтримали б Наполеона у війні проти Московії.

У 1830 р. в Мотижині відбулося таємне зібрання організаторів Першого польського повстання. Місцеві селяни, як і всієї Півночі України, Білорусі, Литви, Польщі, брали участь у цій революції, жорстоко придушеній імператором Миколою І Чавунним і ганебно оспіваній О. Пушкіним у поезії «Бородінська роковина».

Здавалося б, парадокс: мотижинські та інші кріпаки підтримали польську шляхту. Суть полягає в тому, що вони сподівалися на відміну кріпосного права — в разі спільної перемоги пригноблених етносів, станів, конфесій над «імперією зла», як через півтора століття назвав Росію Р. Рейган.

У 1840 р. Шимановський продав Мотижин разом із кріпаками поміщиці Сулимі. Від неї Мотижин успадкувала генеральша Ловцова. У 1859 р. він перейшов до її племінниці Марії Кандибової, у шлюбі — генеральші Савицької.

За офіційними даними 1845 р., населення містечка Мотижина становило 1197 осіб. Селяни поділялися так: тяглові, піші, городники, бездомні. На відміну від польських, російські поміщики, які заволоділи тут землями і ревізькими душами, вороже ставилися до української мови та культури.

У 1860 р. в Мотижині відкрито церковнопарафіяльне училище. У 90-х рр. XIX ст. в центрі села побудовано нове приміщення школи на три класні кімнати, з квартирами для вчителів. Відкрито двокласну школу, де навчалося 120 учнів, серед яких були й діти із навколишніх сіл: Фасової, Людвинівки, Копилова.

У Мотижині тривалий час зберігались унікальні писемні пам'ятки часів Запорізької Січі та Гетьманщини XVII—XVIII ст. У 1890 р. в Києві вийшла книга «Мотижинський архів», яка складається з двох частин: документів козацького родоводу Сулим і Переяславського полку. Збірка набула всеукраїнського розголосу, перевидавалася й стала одним із найважливіших джерел до історії боротьби за незалежність України.

У 1900 р. в Мотижині мешкало 3384 особи. Основними власниками землі були поміщик Савицький і піп Ходинський.

У 1902 р. тут, як і по всій Україні, вибухнув селянський бунт, придушений донськими козаками. Десятьох мотижинців губернатор заслав у Сибір.

Незважаючи на «столипінські краватки» 1905—1907 рр. (численні повішення повстанців за рішеннями військових трибуналів), мотижинці в 1908 р. вчергове збунтувалися. На втихомирення обділених земельною реформою селян у село вдерся кінний загін тих самих донців. Організаторів протесту Тимофія Радченка та Лукаша Баришпольця заарештували, віддали під суд і заслали, висловлюючись ідіомою Тараса Шевченка, в «Сибір неісходиму».

У 1911 р. за Змійовим валом і на Лисій горі — одній із найвищих точок Київщини — були проведені воєнні маневри Київського військового округу. В них узяла участь навіть авіація — із Києва, С.-Петербурга і Севастополя. Навчання контролював імператор Микола II. Охоронні заходи були безпрецедентними: заборонялося будь-кому виходити з дому вздовж маршруту царя та його свити (Київ — Святошин — Копилів — Мотижин).