Рада народних представників (, РНП) — одна з двох палат вищого законодавчого органу Індонезії — Народного консультативного конгресу (НКК). Виконує поточні законодавчі функції у перервах між сесіями НКК, фактично є постійно діючим однопалатним парламентом.

Правові основи діяльності РНП закладені у главі VII чинної конституції Індонезії (статті 19—22). Окремі аспекти, що стосуються ролі РНП у межах Народного консультативного конгресу та її взаємодії з президентом, регулюються, відповідно, главами II (стаття 2) і V (стаття 5) конституції. Порядок формування, організаційна структура й чисельність РНП, а також деталізація його повноважень визначаються чинним законодавством.

До компетенції РНП входить розробка, прийняття і контроль за виконанням законів, затвердження п'ятирічних основ державного курсу та щорічного державного бюджету, ратифікація частини міжнародних договорів.

Депутати РНП обираються на прямих загальних парламентських виборах на п'ятирічний термін. Теперішній склад РНП — 560 осіб — сформований за підсумками парламентських виборів 2014 року, складається з 10 фракцій. Голова РНП — Сетья Нованто.

Історія Датою заснування Ради народних представників офіційно вважається 29 серпня 1945 року — день створення Центрального національного комітету Індонезії, першого владного органу країни, що мав законодавчі повноваження та став прообразом РНП. Разом з тим, як офіційні, так і академічні індонезійські джерела традиційно ведуть історію РНП від досвіду роботи нарадчих органів, що діяли на завершальному етапі нідерландського колоніального володарювання в Індонезії, а також за часів японської окупації країни під час Другої світової війни.

Передісторія

Народна рада

Першим загальнонаціональним індонезійським представницьким органом вважається Народна рада, заснована за розпорядженням нідерландського генерал-губернатора 16 грудня 1916 року з метою забезпечення взаємодії між колоніальною адміністрацією, корінним населенням Нідерландської Ост-Індії та представниками численної китайської громади, яка відігравала важливу роль у торгово-економічній галузі. Відповідно до статуту Народної ради до її складу входили 39 засідателів, 15 з яких представляли корінне населення колонії, 23 — голландців і китайців, а також 1 — голова, без зазначення національної приналежності. При цьому 5 засідателів-індонезійців і 9 осіб з голландсько-китайської фракції призначались генерал-губернатором, решта депутатів обирались шляхом складних багатоступінчастих виборів від різних провінцій Нідерландської Ост-Індії та низки громадських організацій. Голову Ради призначав голландський монарх.

Установче засідання Народної ради відбулось у травні 1918 року під головуванням генерал-губернатора графа Йоганнеса Пауля ван Лімбург Стірума, який отримав від королеви Вільгельміни відповідне призначення. Первинно рада мала винятково нарадчі функції, зокрема, генерал-губернатор мав «консультуватись» із нею у фінансових питаннях. 1925 року Рада отримала право законодавчої ініціативи, однак усі її рішення мали затверджуватись генерал-губернатором.

1927 року склад Народної ради було розширено до 55 осіб (відповідно, фракція індонезійців — до 25), а 1930 року — до 60 осіб (фракція індонезійців — до 30). Одночасно була дещо лібералізована система виборів і розширився перелік громадських організацій, що мали право висунення делегатів.

1940 року нідерландський уряд, який після окупації країни гітлерівською Німеччиною переїхав до Лондона, відкинув пропозицію частини індонезійських членів ради про суттєве розширення її повноваженьRicklefs (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3), стор. 196, а у травні 1942 року після захоплення більшої частини Індонезії японцями Народна рада була офіційно розпущенаCribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959 (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlemen Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 282.

Японська окупація У жовтні 1943 року японська окупаційна адміністрація, що прагнула заручитись підтримкою індонезійської суспільної еліти, був започаткований нарадчий орган — Центральна консультативна рада на чолі з Сукарно — майбутнім президентом країни. Пізніше, у березні 1945 року, був сформований Дослідницький комітет з підготовки індонезійської незалежності у складі 62 активістів місцевого національно-визвольного руху (серед них — Сукарно і майбутній віце-президент країни Мохаммад Хатта) під головуванням Раджимана Ведіодінінграта. Дослідницький комітет підготував проєкт індонезійської конституції, на одному з його засідань 1 червня 1945 року Сукарно проголосив принципи Панча Сила, що надалі стали основою державної ідеології ІндонезіїRicklefs (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3, стор. 197Ricklefs (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3, стор. 272.

Центральний Національний комітет Індонезії й законодавчі органи СШІ

7 серпня 1945 року для розгляду напрацювань Дослідницького комітету була сформована Комісія з підготовки незалежності Індонезії. 17 серпня її голова Сукарно та його заступник Хатта проголосили незалежність ІндонезіїRicklefs (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3, стор. 197—198, а 18 серпня Комісія затвердила підготовлений Дослідницьким комітетом проєкт тимчасової конституції. Як тимчасовим представницьким органом започатковувався Центральний Національний комітет Індонезії (ЦНКІ), до обов'язків якого входила, зокрема, підготовка створення постійних законодавчих органів владиKahin, George McTurnan (1952) Nationalism and Revolution in Indonesia Cornell University Press, ISBN 0-8014-9108-8, стор. 138. ЦНКІ був сформований 29 серпня 1945 року — саме ця дата вважається днем заснування Ради народних представників.

Первинно Комітет мав суто консультативні функції, однак декретом віце-президента від 18 жовтня йому було передано законодавчі повноваження. При цьому скликання Комітету у повному складі передбачалось лише в міру необхідності (засідання відбувались як у Джакарті, так і в інших містах, куди владні органи Індонезії перебазовувались під час подальшої голландської інтервенції), натомість на регулярній основі законодавчі функції виконував Робочий комітет, що створювався у межах Комітету — фактично парламент, прообраз сучасної РНПCribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959 (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlemen Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 276Kahin, George McTurnan (1952) Nationalism and Revolution in Indonesia Cornell University Press, ISBN 0-8014-9108-8, стор. 139—140Cribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959 (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlemen Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 280—281.

ЦНКІ періодично збирався на засідання упродовж п'яти наступних років, причому від січня 1948 року він діяв паралельно з колабораціоністською Тимчасовою федеральною радою — консультативним органом, створеним нідерландською колоніальною адміністрацією, яка повернула частину країни під свій контроль.

За підсумками індонезійсько-нідерландської конференції 23 серпня — 2 листопада 1949 року (так звана Гаазька конференція круглого столу) було проголошення створення Сполучених Штатів Індонезії (СШІ) — федеративного утворення, до якого планувалось включити і Республіку Індонезію, і групу квазі-незалежних держав, створених за покровительства голландців на утримуваних ними ост-індських територіях.

В якості тимчасового законодавчого органу СШІ започатковувались Федеральні консультативні збори у складі представників усіх штатів, які невдовзі були замінені на двопалатний парламент, що складалась з Ради народних представників (150 депутатів) і сенату (32 сенатори — по два від кожної з 16 складових частин СШІ). 15 грудня 1949 року ЦНКІ провів своє останнє засідання, на якому схвалив входження Республіки Індонезія до складу СШІ, та саморозпустився, передавши свої повноваження парламенту СШІ. Таким чином, Рада народних представників СШІ стала правонаступницею законодавчих органів влади, і її діяльність в індонезійській та міжнародній історіографії вважається одним з етапів становлення РНП Республіки ІндонезіїCribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959 (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlemen Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 284.

Існування РНП СШІ виявилось досить нетривалим: 15 лютого 1950 року відбулось єдине її засідання, а у квітні того ж року Сполучені Штати Індонезії де-факто припинили своє існування.

Період «Ліберальної демократії», 1950—1957

Після входження практично всіх територій, що були у складі СШІ, до складу Республіки Індонезії влада останньої почала формування органів влади унітарної держави. Започаткований ними однопалатний парламент зберіг назву «Ради народних представників» із префіксом «тимчасова» — постійну РНП планувалось скликати за підсумками загальних виборів. До складу «тимчасової РНП» на рівноправній основі увійшли як всі члени РНП СШІ — 150 депутатів і 32 сенатори, так і 59 членів раніше ліквідованого ЦНКІ — разом 241 член.

Перше засідання РНП відбулось 16 серпня 1950 року — за день до формальної ліквідації СШІ й офіційного проголошення унітарної Республіки Індонезії. До того часу у складі Ради відбулись деякі зміни: замість трьох колишніх сенаторів СШІ та 21-го представника держави Пасундан, які відмовились від парламентських мандатів СШИ, до його складу було введено 19 делегатів, призначених індонезійським урядом. Основи діяльності РНП були прописані у прийнятій наступного дня тимчасовій конституції Індонезії, що замінила конституцію 1945 року. З урахуванням гарантованої новим основним законом держави високої ролі парламенту й багатопартійної системи, що реально склалась до 1950 року, подальший період політичного розвитку Індонезії (до 1957 року) отримав назву «Ліберальної демократії».

З 236 членів РНП лише 204 склали присягу під час вступу на посаду 20 серпня і тільки 170 брали участь у виборах спікера, яким був обраний Сартоно, член Індонезійської національної партії (ІНП). Відповідно до партійної приналежності депутатів було сформовано 20 парламентських фракцій. Найбільшим виявилось представництво Машумі (49 мандатів) та ІНП (36 мандатів)Cribb, Robert (2001) Parlemen Indonesia 1945—1959 (Indonesian Parliaments 1945—1959) in Panduan Parlemen Indonesia (Indonesian Parliamentary Guide), Yayasan API, Jakarta, ISBN 979-96532-1-5, стор. 285—286.

Структура РНП відображала плюралістичний політичний ландшафт Індонезії періоду «Ліберальної демократії», її діяльність була досить активною й нерідко суперечила інтересам виконавчої влади. Найбільш серйозна колізія сталась 1952 року, коли індонезійське військове керівництво відмовилось виконувати рішення парламенту про скорочення національних збройних сил. РНП зажадав від президента відставки вищого генералітету й реорганізації Міністерства оборони, що призвело до так званого «інциденту 17 жовтня 1952 року» — масових антипарламентських виступів, в яких взяли участь не тільки військовики, але й тисячі цивільних, які їм співчували. Конфлікт удалось врегулювати тільки завдяки особистому втручанню Сукарно, який закликав військовиків до порядку й домігся від парламентарів суттєвого коригування програми скорочення арміїRicklefs (1982), A History of Modern Indonesia, Macmillan Southeast Asian reprint, ISBN 0-333-24380-3, стор. 233.

Новий склад РНП був сформований за підсумками перших в історії Індонезії парламентських виборів, що відбулись у вересні 1955 року. До її складу увійшли представники 28 партій; найбільшими були фракції Машумі та ІНП — по 57 мандатів, Нахдатул Улама — 45 місць і Компартії — 39 місць. Перше засідання оновленої РНП відбулось 26 березня 1956 року.