Гліб Оле́гович Павло́вський (5 березня 1951, Одеса — 26 лютого 2023, Москва) — російський прокремлівський політтехнолог та маніпулятор суспільною думкою, публіцист, видавець; за освітою «історик». На початку своєї кар'єри ще студентом інформатор та провокатор КДБ. Згодом визначний «архітектор» та ідеолог путінської політичної системи, розробник «виборчіх технологій» на виборах президента РФ у 1996 та особливо 2000 року, один з авторів концепції «суверенної демократії». У 2000—2011 рр. радник адміністрації В. Путіна, відповідав в тому числі за «український напрямок». Активно діяв проти української держави та демократії, автор так званої концепції «існування українців 3-х сортів». У 2004 на чолі групи московських політтехнологів приїздив до Києва і активно втручався у вибори президента України на користь В. Януковича, намагався протидіяти Помаранчевій революції.

Після відставки у 2012 поступово під кінець життя став критиком Путіна з консервативних позицій.

Біографія

Народився в Одесі в сім'ї інженера-будівельника.

В 1968–73 роках — навчання на історичному факультеті Одеського університету. В студентські роки — учасник створеного у 1971 році гуртка-комуни «Суб'єкт Історичної Діяльності» («СІД») — провідника «духа 68-го року»: «Я вважав себе чимось на кшталт дзен-марксиста». В 1969 був виключений із комсомолу «за анархізм і лівоекстремістський ухил».

До 1974 року працював вчителем у україномовній«Власти полезно услышать громкое „нет“» Взгляды и проекты Глеба Павловского, Коммерсант, 27 лютого 2023 школі у селі Бірносове Одеської області.

Вперше зіткнувся З КДБ в 1974 році — у справі про розповсюдження забороненої літератури та самвидаву: «Слідчі були професіональними, жорсткими тренерами». Дав свідчення проти видавця та поширювача самвидаву В'ячеслава Ігрунова, з яким він познайомився у вересні 1971 року. Засвідчив, що брав у Ігрунова книги Олександра Солженіцина, Марини Цвєтаєвої та номери журналу «Хроніка поточних подій». На Павловського слідчим КДБ вказав його викладач, історик Вадим Алексєєв-Попов, у якого після доносу під час обшуку на дачі знайшли книгу «Архіпелаг ГУЛАГ», яку Павловський взяв для нього в Ігрунова. На засіданні у березні 1976 року відмовився від своїх свідчень. і їх довелося виключити. Суд виніс Павловському лише офіційне застереження, крім того, він більше не міг працювати в школі.

Після суду вирішив остаточно піти у дисидентський рух та переїхав до Москви, де часто бував з 1972 року та тісно зійшовся з Михайлом Гефтером: «Ми біографічно зрослись; з тих пір я відчував себе ліричним героєм його ідей».

З 1976 року по 1982 рік працював столяром, робітником на лісоповалі.

В 1978—80 роках — один з співредакторів «Вільного московського журналу ПОШУКИ». Але для Павловського «живописне безперебування дисидентства обернулась несмаком — погоні, хованки, жінки, весь цей Дюма, за якого люди розплачуються один одним, у всьому звинувачуючи „владу“. Нових ідей ніяких; виїжджати із країни соромно; далі йти нікуди. Звірине відчуття тупика — закупореність у власній біографії. Я вирішив бігти з біографії».

Олена Боннер: «Я оцінила Павловського по повній його вартості в 1980 або 1981 році, коли він давав в ДБ свідчення на Івана Ковальова, сина Сергія Ковальова, і на жінку Івана Ковальова — Таню Осипову. Вище я його оцінювати не хочу: для мене він оцінений з тих часів».

У квітні 1982 року арештований за звинуваченням у виданні журналу «Пошуки», хоча він на той момент вже не виходив півтора року. В очікуванні суду провів рік у Бутирській тюрмі. іЗадля пом'якшення вироку визнав себе винним, засудив видання журналу та його співзасновника Петра Абовіна-Єгідеса, який на той час жив у Франції. На суді заявив, що його діяльність була протиправною. Замість таборів отримав п'ять років заслання, термін було зменшено до трьох років з урахуванням часу, проведеного у тюрмі. На заслання був відправлений до Троїцько-Печорська в Комі АРСР, працював тамкочегаром та маляром: «Я жив в стані якогось державницького шаленства, писав в Політбюро і в КДБ трактати про те, як врятувати СРСР, вперто називаючи його „Росією“. Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією». Після закінчення терміну 25 грудня 1985 року повернувся до Москви.

Був одним із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб соціальних ініціатив» (КСІ), що виникла у Москві у вересні 1986 року. Пізніше недовго брав участь у новоствореному Московському народному фронті.

В 1987 році — серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт».

У 1989—1993 роках — засновник і директор інформаційного агентства «Постфактум», головний редактор журналу «Століття XX і світ». Член клуба «Перебудова» (Москва).

У 1991—1992 — заступник голови правління Видавничий дім «Комерсант».

В жовтні 1993 року виступив проти указу № 1400. Противник програми приватизації Анатолія Чубайса.

В 1994—1995 — редактор і видавець квартальника «Межі влади».

В 1995—1996 — засновник і співредактор журналістського огляду «Середа».

З 1995 року — співзасновник і директор «Фонду ефективної політики». Першим проектом ФЕП стала підготовка у 1995 році парламентської виборчої кампанії «Конгресу російських громад», цей рух не зміг подолати 5-відсотковий бар'єр. У 1996 ФЕП відповідав за роботу зі ЗМІ та підготовку аналітичних матеріалів для виборчого штабу Бориса Єльцина на виборах президента РФ. У 2000 та 2004 роках Фонд участь в організації виборних кампаній Володимира Путіна.На президентських виборах в Україні в 2004 році підтримував Віктора Януковича і агітував за його кандидатуру. Організував т. зв. Український екзит-пол, але в день другого туру, 21 листопада 2004 року, припинив його роботу під приводом нерепрезентативності опитування виборців на виході з дільниць. Навесні 2011 р. адміністрація президента РФ розірвала контракт із ФЕПом, 2021 року ФЕП було виключено з єдиного державного реєстру юридичних осіб.

З жовтня 2005 по квітень 2008 року — ведучий програми «Реальна політика» на НТВ. Перед інавгурацією президента Дмитра Медведєва в квітні 2008 року програму закрили.

З 2012 року перейшов на бік російської політичної опозиції і артикулював ліберальні політичні погляди.

Помер 26 лютого 2023 року у Москві у хоспісі після тривалої важкої хвороби.

Нагороди 25 липня 1996 року. Розпорядженням № 396-рп Президента Бориса Єльцина отримав подяку за активну участь в організації і проведенні його виборної кампанії.

У 2008 році нагороджений медаллю ордена «За заслуги перед Отечеством» II ступеня.

Сім'я Перша дружина — Ольга Гапєєва, поетеса, студентка істфаку, розлучилися у 1976 році. У цьому шлюбі народився син Сергій.

Розлучений, був у шлюбі чотири рази, всього мав шість дітей.

Про нього Валерія Новодворська: Олена Боннер:

Віталій Портников:

Прізвиська Падловський, Хлів Падловський

Див. також Макіавеллізм Російський світ

Примітки

Вебпосилання

Біографія Павловський Інтерв'ю з Павловським у «Голосі Росії», грудень 2010 р. Інтерв'ю з Павловським в The Standard , липні 2011 Інтерв'ю з Павловським в Eurozine січня 2012 року (PDF, 70 кБ) gefter.ru Europe publishing house Biography of Pavlovsky Article about Pavlovsky on OpenDemocracy.net Interview with Pavlovsky 2013 Russia's Who is who Biografi Gleb Pavlovsky http://ezhe.ru/fri/177/ Власти, эмоции и протесты в России. Глеб Павловский о переходе от «управляемой демократии» к неуправляемой.| Гефтер. 01.07.2014 Выступление на конференции в Берлине в мае 2014 года. Глеб Павловский на радио Эхо Москвы