Руму́нська правосла́вна це́рква (, також Правосла́вна це́рква Руму́нії) або Руму́нський патріарха́т (; також Патріарха́т Руму́нії) — автокефальна помісна Православна церква, що має 7-ме місце в диптиху автокефальних помісних церков. З 1925 року предстоятель церкви носить титул Патріарха. Її юрисдикція охоплює території Румунії та Молдови, з додатковими єпархіями для румунів, які проживають в сусідніх Сербії та Угорщині, а також для громад діаспори в Центральній та Західній Європі, Північній Америці та Океанії. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, румунську мову та новоюліанський календар, вона є частиною Східного християнства. Це єдина автокефальна церква в Православ'ї, яка використовує одну з романських мов для літургійного використання.

Більшість населення Румунії (16 367 267, або 85,9 % тих, для кого були дані за даними перепису 2011 року), а також близько 720 000 молдаван належать до Румунської православної церкви.

Члени Румунської православної церкви іноді називають православне християнське вчення таким як Dreapta credință («правильна/коректна віра» або «справжня віра»; порівняно з грецьким ὀρθὴ δόξα, «пряма/правильна/праведна віра»).

Історія

Під омофором Константинополя

За легендою, в межах сучасної Румунії проповідував апостол Андрій Первозваний та апостол Павло. Вважається, що Румунська церква заснована Святим апостолом Андрієм Первозваним, який приніс благу звістку в римську провінцію Скітія Мінор (Мала Скіфія), тобто на території між Чорним морем і Дунаєм, де сьогодні знаходиться Добруджа (південний схід Румунії). У V ст. на території Румунії християнство поширював святий Микита Ремезіанський (+431).

У 1401 році волоський воєвода Микола Олександр I добився від Константинопольського патріарха піднесення Церкви на території Валахії до рівня автономної митрополії

Молдовська церква після свого заснування, й аж до 1918 року не була в складі Волоської (Румунської) Церкви. Оскільки і політично між молдованами і румунами не було єдности. Юрисдикційно ця територія належала Константинопольському Патріарху, який у 1401 році визнав окрему Молдовську митрополію.

У другій половині XIV ст. — на початку XV ст. канонічну юрисдикцію Галицької митрополії визнавала Молдовська церква. Митрополитові Антонію підлягали також й молдовські єпископи. У 1371 та 1376 роках митрополит Галицький Антоній рукоположив молдовських єпископів Йосифа та Мелетія. У 1394 році патріарх призначив для Молдовської церкви митрополита Ієремію, але його не прийняла світська влада.

1401 року єпископ Йосиф (брат нового князя Молдови Олександра Доброго, висвячений митрополитом Антонієм) був визнаний законним Молдовським митрополитом. Олександр Добрий розділив Молдовське князівство на 3 округи з центрами в Сучаві (столиця), Радауцах і Романі. Православ'я було державною релігією в Молдовському князівстві.

1439 року — після Флорентійської унії, румунські митрополити розірвали зв'язки з Константинополем та підтримували православ'я. Тоді нових митрополитів для Молдови й Волощини почали ставити Охридські архиєпископи.

Відновлення зв'язків з Константинополем відбулось на початку XVI століття, коли Волощина, а потім і Молдовське князівство, була завойоване османами. Проте залежність від Константинопольського патріарха була номінальною й обмежувалась благословенням патріарха під час вступу на катедру митрополитів, яких обирало духовенство і бояри.

Церква стала ініціатором утворення в Молдовському князівстві академії: у 1639 році в Яссах, за підтримки митрополита Київського Петра Могили, була відкрита перша молдовська школа — Слов'яно-греко-латинська академія. Під заступництвом Церкви в Молдовському князівстві виникло книгодрукування: на прохання господаря Василя Лупу митрополит Петро Могила та Львівське православне братство допомогли заснувати при Ясському монастирі Трьох Святителів першу в князівстві друкарню. Згодом книгодрукування було відновлено зусиллями митрополита Досифея за сприяння Москви.

1812 року — після входження частини Молдовського князівства до складу Російської імперії ця територія була включена до юрисдикції Російської Православної Церкви, якою в 1813 році запроваджено Кишинівську єпархію.

У Князівствах і Королівстві Румунія Православна ієрархія на території сучасної Румунії існувала в рамках церковної юрисдикції Константинопольського Вселенського патріархату до 1865 р., коли церкви в румунських князівствах Молдавії та Валахії стали на шлях церковної незалежности, висунувши Ніфона Русайла, митрополита Унгро-Валахія, як перший румунський примат. Князь Александру Іоан Куза, який в 1863 р. здійснив масову конфіскацію монастирських маєтків перед жорсткою опозицією грецької ієрархії в Константинополі, в 1865 р. проштовхнув закон, який проголошував повну незалежність церкви в князівствах від патріархату.

У 1872 р. православні церкви в князівствах — Унгро-Валахії та Молдавії об'єдналися, утворивши Румунську православну церкву.

Після міжнародного визнання незалежности Об'єднаних князівств Молдавії та Валахії (згодом Королівства Румунія) в 1878 році, після тривалого періоду переговорів з Вселенським патріархатом, патріарх Йоаким IV у 1885 році визнав автокефальну Румунську митрополію, яка був підвищений до рангу Патріархату в 1925 році.

Румунська православна церква проголосила своє самоврядування у 1865, після об'єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської православної церкви було визнано лише 25 квітня 1885.

25 лютого 1925 була піднесена до рангу Патріархату, маючи повне догматичне, літургічне і канонічне спілкування з рештою Помісних Православних Церков.

У 1918—1944 до складу Румунської православної церкви входила, автокефальна до того часу, Буковинська митрополія та православні парафії південної Бессарабії. Після зайняття Бессарабії, Румунський Синод заснував Кишинівську архиєпископію. 1927 року її було піднесено до рангу митрополії, а до її складу включено створені румунським Синодом у 1922 році Хотинську та Аккерменську (Четатя-Альба) єпархії.

Канонічна територія — Румунія. Юрисдикція Румунської православної церкви поширюється також на ряд єпархій в Америці (США та Канада), Західної та Південної Європи.

Комуністичний період

Обмежений доступ до церковних та відповідних державних архівів: 446—447 робить точну оцінку ставлення Румунської православної церкви до комуністичного режиму складною пропозицією. Тим не менше, діяльність православної церкви як установи більш-менш толерувалась марксистсько-ленінським атеїстичним режимом, хоча вона контролювалась за допомогою «спеціальних делегатів» і доступ до публічної сфери був сильно обмежений; спроби репресій, як правило, були зосереджені на окремих віруючих.:253 Ставлення членів церкви, як мирян, так і духовенства, до комуністичного режиму варіюється в широкому діапазоні від опозиції та мучеництва до мовчазної згоди, співпраці чи підпорядкування, спрямованих на забезпечення виживання. Окрім обмеженого доступу до архівів Секурітате та Партії, а також короткого часу, що минув з моменту розгортання цих подій, така оцінка ускладнюється особливостями кожної людини та ситуацією, і розуміння кожного з них про те, як їх власні стосунки з режимом можуть впливати на інших і як це було насправді.

Румунська робітнича партія, яка прийняла політичну владу наприкінці 1947 р., ініціювала масові чистки, що призвели до знищення православної ієрархії. Троє архієпископів раптово померли, висловивши протидію політиці уряду, і ще тринадцять єпископів та архієпископів, що не співпрацюють, були заарештовані. Указом від травня 1947 р. для духовенства було встановлено обов'язковий пенсійний вік, що забезпечило владам зручний спосіб пенсійного забезпечення із застави старогвардійців. Закон про культи від 4 серпня 1948 р. встановив державний контроль за єпископськими виборами та наповнив Священний Синод прихильниками комунізму. Євангельське крило Румунської православної церкви, відоме як Армія Господа, було придушене комуністичною владою в 1948 р. в обмін на підпорядкування та захоплену підтримку державної політики, майнові права на 2500 церковних будівель та інші активи, що належать до (на той час забороненої) румунської греко-католицької церкви були передані Румунській православній церкві; уряд взяв на себе забезпечення зарплат єпископам і священикам, а також фінансові субсидії на видання релігійних книг, календарів та богословських журналів. Видаляючи антикомуністів із числа православного духовенства та створюючи прорежимний, прониклий в таємну поліцію Союз демократичних священників (1945), партія намагалася забезпечити співпрацю ієрархії. До січня 1953 р. близько 300—500 православних священників утримувались у концтаборах, а після смерті патріарха Никодима в травні 1948 р. Партії вдалося домогтися того, щоб на її місце прийшла нібито слухняна Юстініана Марина.

У результаті заходів, прийнятих у 1947–48 рр., держава перебрала 2300 початкових шкіл та 24 середні школи, що працювали при православній церкві. Нова кампанія вразила церкву в 1958-62 рр., Коли більше половини монастирів, що залишилися, були закриті, понад 2000 ченців були змушені працювати на світських роботах, а близько 1500 духовенства та мирян були заарештовані (із загальної кількості до 6000 у 1946-64 рр.). Протягом усього періоду Патріарх Юстиніан пильно стежив за тим, щоб його публічні висловлювання відповідали нормам режиму політичної коректности та уникав образи уряду; справді ієрархія того часу стверджувала, що арешти членів духовенства не були зумовлені релігійними переслідуваннями.

Ситуація церкви почала покращуватися в 1962 р., коли відносини з державою раптово розморозилися, подія, яка збіглася з початком румунського незалежного зовнішньополітичного курсу, в якому політична еліта заохочувала націоналізм як засіб зміцнення своїх позицій проти радянського тиску. Румунська православна церква, інтенсивно національний орган, який зробив значний внесок у румунську культуру з XIV століття, став розглядатися режимом як природний партнер. В результаті цієї другої кооптації, на цей раз як союзник, церква вступила в період різкого відновлення. До 1975 року її єпархіальне духовенство налічувало близько 12 000, і церква вже видавала до того часу вісім високоякісних богословських оглядів, включаючи «Ортодоксію» та «Студії Теологіце». Православні священнослужителі послідовно підтримували зовнішню політику режиму Чаушеску, утримувалися від критики внутрішньої політики та підтримували лінію румунського уряду проти Рад (над Бессарабією) та угорців (над Трансільванією). Станом на 1989 р. два столичні єпископи навіть засідали у Великих національних зборах. Члени ієрархії та духовенства церкви в основному мовчали, оскільки в 1980-х рр. було зруйновано близько двох десятків історичних бухарестських церков, а також оголошено плани систематизації (включаючи руйнування сільських церков). Помітним інакомислячим був Георге Кальчіу-Думітреаса, який був ув'язнений на кілька років і врешті-решт висланий з Румунії в червні 1985 року, після підписання відкритого листа з критикою та вимогою припинити порушення режимом прав людини.