Ха́рківський право́пис, право́пис Голоске́вича, право́пис Скри́пника чи скрипникі́вка — правопис української мови, ухвалений 1928 року президією Правописної комісії після обговорення на Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася 1927 року у Харкові, тодішній столиці , за участі представників українських земель, які тоді перебували в складі різних держав.
Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року народний комісар освіти Микола Скрипник, чому цей правопис називають також «правописом Скрипника», «скрипниківським» або «скрипниківкою». Григорій Голоскевич склав і видав у 1929 році Правописний словник, тому цей правопис іноді, особливо в українській діаспорі, називають «правописом Голоскевича». Уже 31 березня 1929 року його ухвалила Українська академія наук, а 29 травня — Наукове товариство імені Шевченка у Львові.
Укладачами харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, такі як: Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Микола Грунський, Всеволод Ганцов, Микола Наконечний, Григорій Голоскевич, Борис Ткаченко й інші. Членами правописної комісії були такі українські письменники, як Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий та інші.
На сьогодні харківським правописом послуговується українська діаспора в значній частині своїх видань, найвідоміше з них — найстаріший українськомовний часопис «Свобода», що виходить і досі. Його використовували й використовують деякі сучасні українські автори, літературні редактори, а також українські мовознавці, зокрема Ірина Фаріон,Мовна норма Ірини Фаріон Святослав Караванський, Олександр Пономарів, які є найпалкішими захисниками й пропагувальниками скрипниківки.
З 2000 до 2013 року телеканал СТБ використовував окремі правила цього правопису разом з Проєктом правопису 1999 року у передачі новин «Вікна».Літературний редактор СТБ Віктор Кабак: «Свою мову треба вивчати все життя», 20.03.2010
Правилами «скрипниківки» послуговується пресова служба Всеукраїнського об'єднання «Свобода».
Історія
1926 року проєкт «Українського правопису» опубліковано для обговорення. У передмові було сказано:
Серед учасників Усеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові 1927 року, були 4 високі урядовці Наркомпросу, 5 академіків, 28 університетських професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7 журналістів і 8 письменників. Брали участь також три представники Західної України: Кирило Студинський, Іларіон Свєнціцький, Василь Сімович.
На конференції схвалено новий правописний кодекс, за винятком небагатьох правил: насамперед це стосувалося дискусійних правил написання літер для репрезентації фонем [л]-[л'] та [г]-[ґ], бо саме навколо них виникли найбільші суперечки. На конференції обрано президію Правописної комісії у складі 5 осіб, М. Скрипника, А. Приходька, А. Кримського, О. Синявського та С. Пилипенка, яка ухвалила 1928 року компромісне рішення щодо дискусійних правил: було взято до уваги галицьку й наддніпрянську традицію української мови. За словами члена Президії правописної комісії Сергія Пилипенка при голосуванні за остаточний варіант правопису С. Пилипенко та Агатангел Кримський були проти його ухвалення, О. Синявський ухилявся від голосування, і правопис був затверджений двома голосами з п'яти — Народного комісара освіти Миколи Скрипника та його заступника Антона ПриходькаЗауваження з приводу змін в українському правописі, внесених Президією Державної Правописної Комісії: (машинопис). — Київ. — Січень 1928. Таке рішення, однак, не мало однозначного схвалення серед укладачів правопису. Зокрема Агатангел Кримський уважав поступки галицькому правопису спекуляцією й політичним заграванням Скрипника з галичанами, а сам галицький правопис — застарілим.Жежера В. Здорові нерви бувають тепер хіба в ідіотів // Gazeta.ua. — 2011 — 13 січня. Сергій Пилипенко зауважив, що «радикальне вирішення, винесене таким ненормальним способом не може претендувати на те, щоб набрати силу закона».
Правопис надруковано й поширено 1929 року — відтоді всі школи й видавництва були зобов'язані його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині.
Усі подальші зміни в українському правописі розробляли за дорученням уряду спеціально створені правописні комісії.1933-го зміни затвердила Правописна комісія А. Хвилі при Наркоматі Освіти; 1943-45 проєкт нового правопису розробила комісія під керівництвом акад. Л. Булаховського, перша редакція чинного нині правопису була затверджена 1946 року народним комісаром П. Тичиною; 1989 Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР затвердила третю редакцію, її широке обговорення в пресі мало наслідком вихід четвертої редакції 1993 року. Докладніше див.: Переднє слово / Історія українського правопису XVI—XX ст. Хрестоматія. К., 2004. С. 18-20. У 1933 році правописна комісія на чолі з А. Хвилею (Олінтером), якого сталінський режим знищив у 1938 році, переробила «Український правопис», визнавши норми 1927—1928 років «націоналістичними». 4 жовтня 1937 року в газеті «Правда» з'явилася критична стаття, згідно з якою українську мову потрібно більше наблизити до російської.
Після того політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову, згідно з якою: «Вважати за необхідне дати на сторінках газети „Комуніст“ розгорнуту, докладну критику викривлень і помилок, допущених у „Словнику“, зокрема щодо протягування в українську мову польських та інших іноземних слів у той час, як для позначення нових понять є ближчі і добре знайомі українському народові російські слова. Доручити комісії розглянути всі виправлення, які необхідно буде внести до словника».
Особливості
Фонетика та орфографія Український правопис 1928 рокуУкраїнський правопис 1933 рокуУкраїнський правопис 2019 рокуАлфавітАльфабет: Аа, Бб, Вв, Гг, Ґґ, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, Юю, Яя, Ьь. Літера Ґ, ґ для відрізнення фонеми [ɡ] від [ɦ] вживалася в Пересопницькому євангелію XVI ст., у «Граматиці» Мелетія Смотрицького (1619); Борис Грінченко у Словарі української мови (1907—1909) наводить близько 300 слів з літерою Ґ, ґ.Алфавіт: Аа, Бб, Вв, Гг, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, Юю, Яя, Ьь. У 1933 році правописна комісія прибрала літеру Ґ, ґАа, Бб, Вв, Гг, Ґґ, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, ь, Юю, Яя. Літеру Ґ, ґ поновили у третьому виданні «Українського правопису» 1990 рокуІменники на -ть жіночого роду III відміни в родовому відмінку однини§ 25. -и мають: б) Іменники жіночого роду III відм. на -ть за другим приголосним: від ра́дости, з ві́сти, до сме́рти, без чве́рти… Також винятково: до о́сени, без со́ли, кро́ви, любо́ви, Ру́си.§ 47. -и мають: Родовий, давальний відм. має закінчення -і.§ 95. Іменники на -ть після приголосного, а також слова кров, любо́в, о́сінь, сіль, Русь, Білору́сь у родовому відмінку однини можуть набувати як варіант закінчення -и: гідности, незале́жности, ра́дости, сме́рти, че́сти, хоро́брости; кро́ви, любо́ви, о́сени, со́ли, Ру́си́, Білору́си; Вживання и на початку українських питомих та засвоєних слів перед приголосними н та рИ чи І § 3. 2. В початку слова и ніколи не пишеться, тільки і: Іван, іти, іду, ім'я, імення, Ілля, інбар, інжир, і́скра, і́стик, існувати, ́ істота, і́стина, і́нший, і́ноді, і́нколи, і́ній, І́род і т. ін.§ 3. На початку слова завжди пишеться і: існувати, істина, інший, іноді, інколи, іній, ім'я, Іван, іти, іду, інжир, інститут, індустралізація і т. ін.§ 2. Деякі слова мають варіанти з голосним и: і́рій і и́рій, і́род і и́род (‘дуже жорстока людина’). И пишемо на початку окремих вигуків (ич!), часток (ич який хитрий), дієслова и́кати (‘вимовляти и замість і’) та похідного від нього іменника и́кання. И на початку слова вживаємо в деяких загальних і власних назвах, що походять із тюркських та інших мов, відповідно до їх вимови в цих мовах: ийбе́н, ир, Ич-оба́, Кім Чен ИнІменники середнього та жіночого роду в родовому відмінку множини з закінченням -ів (-їв)Винятково іменники ніякого та жіночого роду: без прислів'їв, подвір'їв, волів (від воло), багнів (і багон), полів (рідко піль), морів, місців (і місць), обличчів (і облич), роздоріжж́ів (і роздоріж), стовпищів (і стовпищ), питаннів (і питань), бабів, хатів (і хат), губів (від губа = labium), розкошів, подорожів, матерів, статтів (і статтей), відповідів (і відповідей), тварів (і тварей) і т. інші..З паралельно вживаних форм бабів і баб, відповідів і відповідей, губів і губ, місців і місць, обличчів і облич, питаннів і питань, роздоріжж́ів і роздоріж, статтів і статей, стовпищів і стовпищ, хатів і хат залишено лише найближчі до російського варіанта.В правописі не згадуються.Закінчення -ськ(е), -цьк(е) в назвах міст§ 81. -ське, -цьке Назви міст закінчуються на -ське, -цьке (а не -ськ, -цьк): Волочиське, Старобільське, Пинське, Зінов'ївське, Луцьке і т. ін.
Відмінюються такі назви як прикметники: із Старобільського, під Волочиським і т.Назви міст закінчуються на -ськ, -цьк: Волочиськ, Старобільськ, Пинськ, Зінов'ївськ, Луцьк і т. ін.Назви міст закінчуються на -ськ, -цьк: Волочиськ, Старобільськ, Пинськ, Зінов'ївськ, Луцьк і т. ін.Закінчення -у, -ю в родовому відмінку назв міст§ 25. -а (-я) або -у (-ю) Іменників-назов місцевостей, країв, річок, міст тощо родовий однини вживається то з -у, -ю (далеко частіше), то з -а, -я: з сте́пу, коло лі́су, без лу́гу, до горо́ду, край ста́ву, проти са́ду, майдан́ у, я́ру, слі́ду, Сибі́ру, Туркеста́ну, Кавка́зу, Кри́му, До́ну, Ура́лу, Берлі́ну, Ло́ндону, Пари́жу, Ри́му, Нью-Йо́рку, Херсо́ну, але коло бе́рега, до кряжа́, біля горба́, з Ха́ркова, Черні́гова, Ки́єва (міста на -ів тільки так), Остра́, Кам'янця, Переми́шля, Жито́мира, Ві́дня.§ 23. Географічні назви здебільшого мають закінчення -а, -я: Харкова, Пскова, Саратова, Тетерева, Медецна, Тульчина, Козельци, Дінця, Дніпропетровська, Херсона, Ленінграда, Берліна, Лондона, Нью-Йорка, Парижа, Донбаса, Казакстана, Урала, Туркестана та ін., але Сибіру, Криму.§ 82. 2.1.2. 6) Закінчення -у (у твердій і мішаній групах), -ю (у м'якій групі) в родовому відмінку мають назви населених пунктів (крім зазначених у п. 2.1.1.2 к): Амстерда́му, Го́мелю, Ліверпу́лю, Ло́ндону, Мадри́ду, Пари́жу, Чорно́билю.
Закінчення -у, -ю наявне у складених назвах населених пунктів, другою частиною яких є іменник, що має звичайно в родовому відмінку закінчення -у: Дави́дового Бро́ду, Зеле́ного Га́ю, Криво́го Ро́гу, Часово́го Я́ру, Широ́кого Ла́ну та ін.;Тверді іменники жіночого роду з числівниками дві, обидві, три, чотири§ 30. 2. -і (після голосних та ’ -ї) Тверді іменники жіночого роду з числівниками дві, обидві, три, чотири можуть мати закінчення -і (як м'які), при чім г, ґ, к, х перед -і змінюється на з, ц, с, обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві книзі, три вербі, хаті, руці, три квітці, пісні, чотири норі і т. ін.
Але замість таких форм твердих іменників жіночого роду звичайно уживаються форми з -и, особливо після г, ґ, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чоти́ри бо́чки.Тверді іменники жіночого роду з числівниками дві, обидві, три, чотири в правописі не згадуються, тобто форми двоїни як варіант були усунуті з правопису.§ 88. Називний відмінок У називному відмінку множини іменники другої відміни мають закінчення -и, -і (-ї), -а (-я).
Іменники чол. роду з числівниками два, три, чотири мають закінчення -и, -і (-ї): два хло́пці, три робітники́, чотири слухачі́Чергування префіксів (прийменників) з — с перед глухими приголосними§ 19. Прийменники ніколи не міняються на письмі перед глухими приголосними дальшого слова: з по́ля, з ха́ти, із тобо́ю, без потре́би і т. ін. (як і з до́му…).