Історія освіти в Україні — наука про формування виховання, школи та розвитку педагогічних ідей, освітніх інституцій та системи навчання на українських етнічних землях від давнини до сучасного стану. Розвиток освіти в Україні традиційно пов'язують із впливом візантійської та західноєвропейської культур, релігійними трансформаціями, а також тривалою боротьбою за створення національної школи в умовах бездержавності.

Класична українська освіта має давні традиції і принципи, які сформувалися з часів Київської Русі та розвинулися й набули нових форм за часів Козацької держави — це відкритість до світу, європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей, ідеї гуманізму, домінанта гуманітарної освіти.

В епоху палеоліту Виховання дітей у первісніих дородових общинах мало наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: “Обережно, можеш пошкодитись; не смій, залиш у спокої” та ін. Поступово виховання ставало формою громадської діяльності. Всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період розвитку провідна виховна роль (пещення, годування, формування певних рис характеру) належала матерям, адже тоді лише зароджувався матріархат, який тривав дуже довго протягом усіх етапів палеоліту. У середньому палеоліті приховані коріння перших пареміографічних творів давнього населення України— приказок та прислів’їв, загадок та інших афористичних творів, які вже брали участь у вихованні, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.

В епоху трипільської культури В епоху трипілля жінка-матір стає учителькою-наставницею своїх дітей, насамперед дівчат. Їх навчали першоткацтву, першогаптуванню, першовишиванню, ліпленню з глини й обпаленню в печах посуду, скульптурних композицій, фігурок (передусім- жіночих), яуих прикрашалися різьбленими і фарбованими лініями, геометричними та овальними композиціями. Наші попередники готували дітей до різноманітної діяльності —ведення домашнього господарства, участі( посильної) в основних видах господарського життя, хатніх промислів і ремесел, виготовлення прикрас, посуду та художніх виробів, відправи ритуалів, обрядів, участі у традиційних дійствах. Носії трипільської культури розпочинали виховання дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про богів і небожителів, закладали основи моралі та моральності тогочасної людяності.

Доба Київської Русі Україна має давні традиції освіти, витоки якої сягають Великокняжої Київської-Русі [ 3, 5, 16, 19, 20].Ціннісні ідеї освіченості були викладені, зокрема, ще Костянтином Філософом у його «Прогласії» (ІХ ст.) — творі, який був написаний, очевидно, до 869 р. [19, 22]. Констатація вартісності, доленосності для народу писемності, книг як основи освіти подані у Костянтина Філософа образно і у влучному порівнянні[19, 22]:

«Так, як без світла не буває радостидля ока, що жадає світ побачити,бо ж все прекрасне є назавжди видиме,так і душа, не знаючи писемности,не відає про суть Закону Божого…»А також:«Хоч знав би ти всі мови, та без книжки,

прийдеш лиш до немічности їхньої.

Тому своєю притчею підтверджую,

В малих словах великий зміст ховаючи:

Народи без книжок є ніби голими…»

На сьогодні проблема писемності у східних слов'ян до Кирила і Мефодія, їх освіченості, розвитку культури ще залишається недостатньо дослідженою. Відомі піктографічні знаки типу «черти» та «рези», можливо, не вичерпують наявність альтернативних носіїв інформації (протокирилиця тощо). Цілком слушним є зауваження В.Фрис стосовно необхідності пошуку коренів швидкого сприйняття в Русі-Україні європейського кириличного письма (за підрахунками Б.Сапунова у ХІ ст. в містах Русі було до 5% писемного населення). Можливо, простежений феномен пояснюється тим, що по суті це не було відкриттям для місцевого населення, а тільки новим різновидом письма, як способу передачі інформації . Відомий київський дослідник О.Коновець також підкреслює надзвичайну (унікальну) розвиненість культурно-етнографічної спадщини українців (культ язичництва богів, система обрядів тощо) як однієї з похідних індоєвропейської культури . Все це можуть бути ланки одного ланцюга нашої «докиївської» і «старокиївської» історії, але нові відкриття тут можуть з'явитися, очевидно, тільки за умови виявлення ряду нових фактів, нової потужної джерельної бази — скажімо, Бібліотеки Ярослава Мудрого. На жаль, багато дослідників оцінюють імовірність цієї події близькою до «0». Тому дослідникам залишається переглядати та переосмислювати наявні джерела.

Князь Київський Володимир Великий, за словами літописців «почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку». Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма.

Саме у часи Київської-Русі починає вивчатися інтеґрована філологічна дисципліна — словесність, яка поєднувала у собі діалектику, поетику і риторику. На думку академіка О. Р. Мазуркевича і сучасного дослідника В. В. Оліфіренка це була предтеча, початки методики української літератури.

Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави. Так відомо, що 900 р. тому Нестор-Літописець здійснив подорож до Володимира-Волинського з метою «смотрєнія ради училищ і поставлення вчителів».

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латини та німецької мови. Київський митрополит (1147—1154) Климент Смолятич, талановитий письменник та філософ, писав, що в ХІІ ст. в Україні було 300–400 вчених, які добре володіли грецькою. Згодом за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої Київської Русі була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Київській Русі. У «Повісті минулих літ» говориться: «Любив Ярослав книги… Зібрав скорописців багато, і перекладали вони із грецької на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються вірні люди і насолоджуються плодами глибокої мудрості… Велика користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина… У книгах — світло мудрості…» .

У 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека — Бібліотека Софійського Собору або, за іншою назвою, — Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг . Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були засновані й в інших містах Київської Русі — Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Власне, на нашу думку, можна говорити про елементи просвіченої монархії часів Ярослава Мудрого, які пізніше ідейно і системно розвинув Феофан Прокопович.

За часів Київської держави особливо відомими і популярними були, по-перше, книги Святого Письма: Євангелія, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлене в 1056—1057 рр. в Києві. З писань теологів найбільшою популярністю користувалися писання Іоана Златоуста. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, — «Прологи», помісячні життєписи «Минеї» та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни — «Патерики». Світський характер мали Збірники Святослава та збірки «золотих думок», запозичених з різних джерел — так звані «Бджоли», а також, почасти перекладні повісті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін. . Їх читали церковнослужителі, світські люди при дворі, княжі сім'ї, їх освічене оточення тощо.

Але при всьому цьому все ж українська освіта та наука тих часів, особливо природнича, була вочевидь менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. Не досягаючи їх вершин, освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць (наприклад, підручників «Фізіолог» та «Шестиднев» — з грецької). Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів в Україні тих часів ще не було. Зустрічаються окремі витяги, фрагменти з Платона, Арістотеля. Оригінальних досягнень у філософії за Княжої доби в Україні також невідомо, так само як і у природничих науках, а також мовознавстві. Все це вимушувало допитливих слов'ян шукати знання «на чужому полі», вбирати його з чужих джерел. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що найкраще».

Європейська орієнтація, вивчення і наслідування найкращих зразків європейської науки та мистецтва — такі характерні риси освіти в Київській Русі того часу. Саме в цьому контексті можна висунути одну, на наш погляд, цікаву і не без оригінальності гіпотезу щодо нової, як на ті часи, назви нашої землі. «Україна» («У-країна» у варіативному перекладі : «U-land») може бути продовженням (відбиттям) європейської традиції — порівняймо її з європейськими назвами країн: Po-land, Eng-land, Deutsch-land, Ho-lland і т. д. (тут наведена авторська структура назв і, звичайно, підкреслена їх гіпотетична схожість).

В історії, літописанні, описовій географії спроби і успіхи вітчизняних вчених того часу були помітні. Перший літопис, його називають Найдавнішим, постав уже 1039 р., на думку І.Крип'якевича , при дворі київського митрополита. Він дає глибоку ретроспективу версії історії людства, починаючи від розселення народів після зруйнування Вавилонської вежі. Історія Київської держави тут виписана в роках 862–1117. Літописання продовжують ченці Печерського монастиря, Никон Великий близько 1069–1073 рр., Нестор-Літописець, який близько 1112 р. впорядкував «Повість минулих літ», ченці Видубецького монастиря, зокрема ігумен Сильвестр близько 1116 р., а також інших монастирів . Київський літопис доводить опис історичних подій до 1201 р. Своєрідним його продовженням є Галицько-Волинський літопис, який обіймає період 1205–1292 рр. Вершин історичного та поетичного викладу досягла «Повість про похід Ігоря» історична поема про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р. Популярною була «Хроніка Даніїла Мніха до Святої Землі» — путівник до Палестини, написаний за візантійськими джерелами. Слід згадати ще багато відомих апокрифів, життєписань, поученій, де українські автори показали високий рівень освіченості, високу моральність, гуманність, потяг до знань. Згадаймо хоча б «Поученіє дітям» Володимира Мономаха, або «слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Паломник» ігумена Данила і т. д.

Значного успіху було досягнуто в галузі права. З ІХ ст. діє «Закон руський». За Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права «Устав землений». У 1016 р. з'являється зведення законів «Правда Ярослава».

Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем'ян-пресвітер і Агапіт-лічець (друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Регіна Франції Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії.

Доба козаччини