Френсіс Скотт Кі Фіцджеральд (; 24 вересня 1896 — 21 грудня 1940) — американський письменник, автор багатьох романів та оповідань про покоління «епохи джазу», яскравий представник так званого «втраченого покоління».
Біографія Френсіс Скотт Фіцджеральд народився 24 вересня 1896 року у католицькій родині, в містечку Сент-Пол (штат Міннесота). У Сполучених Штатах, де не було аристократії як такої, батьки його належали до «верхнього середнього класу». Мати походила із досить забезпеченої південної родини, а батько, далекий нащадок колись могутнього ірландського аристократичного клану, був не дуже успішним бізнесменом. Відтак успадковане багатство спливало, і це означало, що діти повинні будуть самі пробивати собі дорогу в життя. На єдиного сина (дві дочки Фіцджеральдів померли) мати, що мала серед предків письменника й сама колись пробувала писати, покладала великі надії, та й сам він, мабуть, відчув хист до письменництва досить рано — перше оповідання було написане у 13 років.
Ранні роки Хлопчик спочатку навчався у католицькій школі у Нью-Джерсі, а далі, склавши іспити, вступив 1913 року до вельми престижного Принстонського університету. Навчався він там не блискуче, проте, й не прагнув до навчання понад усе. Згодом він визначив Принстонський університет цього часу як «найприємніший клуб в Америці», а собі поставив завдання через цей клуб увійти у достойне товариство. Цього він не зміг домогтися через спортивну кар'єру, зате компенсував активною літературною діяльністю. Він був активним членом престижного університетського літературного клубу «Трикутник», студентського видання «Тигру». У щоденнику він занотовував: «У мене немає двох головних чинників: великого тваринного магнетизму і грошей. Проте у мене є дві інші речі: приємність та інтелігентність. Отже я завжди приятелюю з найкращими дівчатами». Його дівчиною стала багата красуня Жиневра Кінг. Коли вона згодом одружилася, для Фіцджеральда це стало відчутним ударом. Два приятелі тих часів — поет Джон Піл Бішоп та критик Едмунд Вілсон стали його найближчими друзями й на все подальше життя.
Перша світова війна Навесні 1917 року США вступили у Першу світову війну. Ф. С. Фіцджеральда призвали до армії. Переконаний, що приречений на загибель, у військовому таборі, куди молодь послали на військове навчання, він працює над першим у своєму житті романом «Романтичний егоїст», гнаний бажанням залишити людям сліди власної геніальності. Однак його навіть не відправили до Європи. Проходячи підготовку в Алабамі, молодий лейтенант зустрівся із дочкою місцевого судді, красунею Зельдою Сейр. Кохання було взаємним і бурхливим. Проте ані сама дівчина, ані її батьки навіть уявити собі не могли шлюб із безвісним симпатичним незаможним юнаком. І, розлучившись із армією, Фіцджеральд вирушає до Нью-Йорка на пошуки кращої долі.
Рання творчість Написаний роман він відносить до видавництва «Скрібнерс» — як виявилось, назавжди зв'язавши з ним свою письменницьку долю. Молодий редактор видавництва Максвелл Перкінс, якому судилося стати «хрещеним батьком» кількох найвидатніших авторів повоєнної генерації американських письменників, відзначив твір як перспективний, але зажадав багатьох доробок. Фіцджеральд влаштовується працювати у рекламне агентство, а ночами пише новели, вірші, скетчі, сценарії, пише дуже швидко та інтенсивно, незрілі речі повертаються з видавництв. Але головне — доопрацьовує роман. І коли у 1919 р. він знов приносить його до видавництва, Перкінс вмовляє старших товаришів видати твір. У 1920 р. під назвою «По цей бік раю» (This Side of Paradise) роман побачив світ і молодий автор одразу ж став знаменитим та забезпеченим. Звичайно, перший твір двадцятирічного письменника не був шедевром з точки зору літературної майстерності. Проте в ньому було висловлено емоційний досвід цілої юної генерації американців, які прийшли в життя після першої світової війни, й чия психіка ще сильніше, ніж у їхніх попередників, була зараженою, як писав Фіцджеральд, «страхом перед убогістю і поклонінням успіху», яке, ставши дорослим, усвідомило, що «всі боги вмерли, всі війни відгриміли, будь-яка віра підірвана». Ніщо не зв'язує персонажів його першого твору зі світом праці, обов'язків, накопиченням, соціальною практикою, навіть боротьбою за виживання. Втративши віру у приземлені буржуазні ідеали, герої пурхають життям мов метелики, багаті, розкуті, вільні й водночас спустошені, нещасні, бентежні, гинучі.
Старше покоління було стурбоване самою тональністю цієї прози. Президент Принстона Джон Гріер послав своєму колишньому студенту обуреного листа, проте молодші читачі були у захваті. Щирість почуття, гострота сприйняття, насиченість і витонченість описів, емоційна переконливість, повнокровність образів, вишуканість стилю — все це сприяло гучному успіху першого талановитого роману. Через десять років Фіцджеральд писав, згадуючи початок своєї творчості: «Мене винесло хвилею, мене обсипали хвалою і грішми, про які я і не мріяв, — і все з однієї причини: я говорив людям, що відчуваю так само, як вони, і що треба знайти якесь застосування усій скупченій за ці роки нервовій енергії» (Ф.С. Фіцджеральд. Оповіді джазової доби 1922).
Через тиждень після виходу роману вони побралися із Зельдою Сейр, і вели безтурботне життя, однак дуже скоро поринули у борги. Заробляти можна було лише власною письменницькою працею, і Фіцджеральд інтенсивно пише новели, які замовляють вже популярному автору не тільки інтелектуальний «Смарт сет», що платив 30 доларів за оповідання, а й фешенебельний «Сатердей івнінг пост», де гонорар згодом піднявся до 600 доларів за новелу. У грудні того ж таки 1920 року виходить перша збірка оповідань Фіцджеральда «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), а наступну (1922) він назвав «Оповіді джазової доби» (Tales of the Jazz Age) і тією назвою чітко визначив цілий період американської історії.
Майже водночас (1921) виходить другий роман Фіцджеральда «Прекрасні й приречені» (The Beautiful and Damned). Його романтичні герої прагнуть красивого безтурботного життя, а їхні творчі імпульси, не підкріплені почуттям обов'язку, залишаються слабкими і нездійсненими. Критики вважають цей твір невдалим, а діючих осіб — жалюгідними, безпорадними, ницими. І, справді, ця книга письменника є розтягнутою, художньо недосконалою, такою, що повторювала теми й мотиви його попередніх творів. Проте і в ній є свої художні знахідки, безумовно, цікаві моменти, пов'язані, зокрема, із образом головного героя — Ентоні Петча. На думку багатьох критиків Ентоні Петч — людина слабка й жалюгідна. І це так. Проте Фіцджеральд розвінчує не просто безпорадну людину. Ентоні Петч — скоріше зумисна пародія, ніж герой. Він — романтик, зовсім не пристосований до життя, відірваний від реальності і вже самою традицією свого виховання, світосприйняття, що складалося у старій ієрархічній Європі, приречений на бездіяльність.
Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують як «філософа спокусниць» та беруть інтерв'ю, як правило, ототожнюючи з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже розрізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління. Принаймні, в такому стилі він продовжує писати новели, заробляючи на життя зростаючої родини — адже у 1921 році у подружжя народилася дочка, якій судилося бути єдиною.
Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності — коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорку (Грейт Нек — Велика Шия), з якого з часом «списано» місце дії роману «Великий Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя купило й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись там, де збиралося світське товариство — це то Париж, то Французька Рив'єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів…
Зрілі твори Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю — задля гонорарів писалися новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше — «Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав більш, ніж 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак вся його проза позначена талантом і майстерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавилону», "Діамант завбільшки з готель «Рітц»", «День травня», «Хлопчина-багатій» тощо. Ліричність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передачі настрою, — все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. Вже у 1926 р. підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men) Фіцджеральд скаржився, що новели такі гарні і йому — крім двох — ледве пощастило продати їх у журнали. (F.Sc.Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. N.Y., 1963. P.188). З роками приходила зрілість, досвід, зростала письменницька майстерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. В 1936 р. в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені у голову, мали в собі деякі ознаки катастрофи — чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, діамантові гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним й легковажним, як здавалося всім цим людям.» (F.Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. Penguin. 1965. P.p.59-60). Протверезіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статусу лейтмотивності в новелістиці письменника. Тим більше місце посідають вони в його романах.
Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найплідніший для самовираження й суспільної впливовості письменника. Наслідуючи цей постулат, Фіцджеральд переконував себе, що може бути недбалим в новелістиці, заробляючи нею на життя, але компенсує це надзвичайно серйозним і відповідальним ставленням до романістики, внісши чимало оригінального в поетику жанру.
За життя письменника критики визнавали його найкращим твором роман «Великий Гетсбі»(The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніч лагідна» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.
Роман «Великий Гетсбі» Як і в попередніх романах Фіцджеральда, «об'єм» роману «Великий Гетсбі» досить скромний: всього 180 сторінок тексту. Немає в ньому ані епічного простору, ані розвиненого сюжету, ані широкого кола героїв. Є один оповідач — тридцятирічний Нік Каррауей, уродженець Середнього Заходу, син поважаних батьків, випускник престижного університету, учасник Першої світової війни, що у повоєнний час (1922 р.) приїхав до Нью-Йорка навчатися банківській справі, хоча й плекає у глибині душі мрію про письменництво. Це він розповідає читачеві про ту пригоду, в яку виявився втягнутим два роки тому, коли, аби уникнути міської спеки, зняв занедбаний будиночок у приміській зоні Нью-Йорку Вест-Егг, на березі затоки, де були розташовані багаті будинки, що належали бозна яким заможникам. Головним героєм оповіді стає його найближчий сусіда, хазяїн великого палацу із вежами і пишними сходами, справжньою бібліотекою, мармуровим басейном і величезним парком, нікому не відомий, загадковий та ексцентричний самотній молодий чоловік на ім'я Джей Гетсбі — «Великий Гетсбі».