Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народуУкраїнська інтелігенція // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Упорядник Ю. І. Римаренко та ін. — Київ: «Генеза», «Довіра», 1996. — С. 147—149. — 942 с. — ISBN 966-507-016-9. Термінологічна калька від російської інтелігенції (). Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах. Виразниками цих традицій у давні часи була протоінтелігенція – духовно багаті, а в більш пізні часи ще й високоосвічені особистості. В додержавний період людської історії домінуючою формою духовного життя була релігія, а своєрідною "протоінтелігенцією" були жерці (див. Волхви). Саме від духовних осіб тих віків веде свій "родовід" давньоукраїнська протоінтелігенція. Визначальною віхою в історії її розвитку було запровадження християнства в Київській Русі (див. Хрещення Київської Русі): церква монополізувала суспільні функції збереження й відтворення культурного доробку всього суспільства, а отже й процес духовного збереження та відтворення самої протоінтелігенції (див., наприклад, Літописання), і водночас стала джерелом державотворчої ідеології. Ці обставини істотно вплинули на усвідомлення протоінтелігенцією свого призначення в суспільстві та обумовили певні зрушення в її соціальній природі. Зокрема, по-перше, церковна протоінтелігенція формувалася за рахунок різних верств суспільства – і демократичних "низів", і феодальних "верхів", адже до стану церковнослужителів міг потрапити будь-хто з віруючих, по-друге, церковна протоінтелігенція за своїм ставленням до держави була однорідною – вона захищала і підтримувала інтереси владної верхівки. Соціальна ієрархія та суспільний стандарт того часу жорстко регламентували діяльність протоінтелігенції. Втім, з часом у діях "протоінтелігенції" як когорти освічених людей почала проявлятися дуалістичність природи освіченості: у процесі самовідтворення вона продукувала як тих, хто обслуговував державну систему, так і опозиціонерів, духовних "дисидентів", речників численних "єресів". З часом ця дуалістичність стала родовою ознакою інтелігенції.
За козацької доби За козацької доби соціальний статус протоінтелігенції залишався назагал незмінним, натомість зросла її творча роль у житті суспільства. Вона стала продуцентом головних політичних ідей: як тих, що інтегрували тогочасне українське суспільство, так і тих, що дезінтегрували його. Особливо це виявилося в подіях національної революції 1648–1676. Набув розвитку й процес виходу певної частини протоінтелігенції з-під опіки церкви. Це привело до збільшення в її соціальному складі питомої ваги світської протоінтелігенції (наприклад, частина козацької адміністрації), яка підпорядковувалася Українській козацькій державі. 1633 р. з'явився перший вищий навчальний заклад – Київський колегіум (див. Києво-Могилянська академія), котрий був головним осередком підготовки вітчизняних інтелектуальних сил і діяв за зразками західноєвропейських університетів. У колегіумі навчалися діти різних станів – від аристократії до селян і козаків, а чисельність слухачів наприкінці XVII ст. сягнула 1000 осіб. У цьому навчальному закладі вчилися філософ Григорій Сковорода, просвітитель Я. Козельський, композитор М. Березовський, лікар П. Підгорецький та інші. Професорів і вихованців Києво-Могилянської академії наприкінці XVII – початку XVIII ст. запрошували до Москви для європеїзації тамтешньої освіти ( Симеон Полоцький, Арсеній (Сатановський), Єпіфаній (Славинецький), Феофан Прокопович та інші.). У Західній Україні продукуванням протоінтелігенції займався заснований 1661 р. Львівський університет (див. Львівський національний університет).
XVIII століття XVIII століття традиційно вважається періодом майже цілковитої русифікації української протоінтелігенції. Саме тоді Російська імперія, насамперед часів Петра I та Катерини II, зробила наголос на цілеспрямованій підготовці через систему вищої освіти таких інтелектуальних сил, які б обслуговували потреби царату. Підготовка кадрів протоінтелігенції вийшла з-під опіки церкви і потрапила під тотальний контроль держави. Посилився процес відповідної професіоналізації соціальних функцій протоінтелігенції, "збільшення реєстру видів її розумової діяльності", особливо технічного і природничого спрямування. Незважаючи на "одержавлення" протоінтелігенції, все більше освічених людей ставали "вільнодумцями".
Головними верствами-постачальниками кадрів протоінтелігенції стали козацька старшина, шляхта (дворянство) та духовенство. Саме у XVIII ст. почалося виокремлення з протоінтелігенції власне інтелігенції як особливої соціальної верстви. З рядів збіднілого дворянства, духовенства, міщан виходили окремі особи, які пов'язували своє існування винятково з інтелектуальною працею. Для них така праця ставала єдиним засобом заробітку й особистої кар'єри. Вони відривалися від життєвих інтересів своїх станів й формували нову соціальну верству. Наприкінці XVIII ст. на тлі русифікації, яка ще більше посилилася, розпочався також і зворотний процес дерусифікації вітчизняної протоінтелігенції, про що засвідчили поява "Енеїди" (1798 р.) І.Котляревського й подальший розвиток "малорусской" літератури, особливо в Харкові, де 1805 р. постав перший у підросійській Україні університет (див. Харківський національний університет) і значно активізувалося національно-культурне життя.
XIX століття Переломним етапом у соціально-історичній генезі інтелігенції стало XIX століття. Головними рисами її розвитку були: по-перше, стрімке кількісне зростання; по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її складу (феномен різночинної інтелігенції; див. Різночинці); по-третє, колосальне зростання впливу в суспільно-політичному житті; по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству; по-п'яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція духовної опозиційності до держави.
Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної української інтелігенції стало Кирило-Мефодіївське товариство. Захоплення козацьким минулим зв'язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колишніх привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівності, в тому числі у взаєминах між народами.
Інтелігентське покоління 1860–70-х рр. знайшло свої духовно-організаційні форми в громадах. У громадівській ідеології народ і надалі залишився основним поняттям, але ставлення до історії змінилося. Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджувався навіть суворий інтелігентський освітянський ценз: членом громади могла бути лише особа з вищою освітою.
Реакція часів імператора Олександра III ослабила громади, обмеживши провідну роль інтелігенції винятково культурницькими справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-організаційних тенденцій у середовищі молодої інтелігенції. Саме тоді в українському суспільно-політичному лексиконі з'явилося поняття "національно свідома людина", яке стало загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація інтелігентів на зламі XIX–XX ст. дала нові, вже суто політичні, партійні формування.
За даними перепису населення 1897 р., у підросійській Україні чисельність тих, хто займався адміністративною, судовою, лікарською, санітарною й виховною діяльністю, здійснював громадську й станову службу, провадив приватну юридичну практику, служив у поліції, працював на науковій, літературній й мистецькій ниві, становила 134 352 особи. Найчисленніший загін серед них становили педагоги – 49,6 тис.; далі йшли медики – 24,6 тис.; науковців, літераторів і митців було 4,8 тис. осіб; приватною юридичною практикою займалися 3,1 тис. осіб. У цілому ж частка цих людей серед працюючого населення була невеликою. Так, у Південно-Західному краї (Київська губернія, Волинська губернія та Подільська губернія) вона становила 2 % (у т. ч. серед українців – 0,5 %).
Українська національна інтелігенція на рубежі XIX–XX ст. Українська національна інтелігенція на рубежі XIX–XX ст. формувалася майже вийнятково за рахунок людей з гуманітарною освітою. Остання обставина зумовила ще одну якість української інтелігенції: вона на початку XX ст. перетворилася на інтелектуально-політичну еліту, очоливши політичний провід нації (див. Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська радикально-демократична партія, Товариство українських поступовців, Українська народна партія). Всі ці партії були типово інтелігентськими угрупованнями літераторів, публіцистів, науковців, студентів, земських службовців.
За умов імперської асиміляції старих українських правлячих соціальних верств і станів (шляхетсько-старшинських) та уповільненого розвитку й русифікації нових (національної буржуазії) українська інтелігенція стала одноосібним лідером спершу національно-культурного відродження, а на рубежі XIX–XX ст. – національно-визвольного руху. Вона не тільки генерувала нові політичні концепції, а й намагалася їх практично реалізовувати. Вона усвідомлювала себе не інакше, як духовним лідером і просвітителем народних мас. Це наочно проявилося в українській публіцистиці початку XX ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, С. Єфремов, М. Міхновський, І. Франко, Л. Юркевич та ін.).
За визначенням І. Лисяка-Рудницького, увесь період української історії 2-ї пол. XIX – поч. XX ст. був "інтелігентською добою".
На українських теренах Австрійської імперії (з 1867 р. – Австро-Угорщина) розвиток інтелігенції мав подібні риси. 1830-ті (див. "Руська трійця" – І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Шашкевич, "Русалка Дністровая") й 1840-ві рр. (див. Революції 1848–1849 в Європі, Головна руська рада) започаткували духовно-політичне оформлення провідної української верстви. В соціальному відношенні її склад формувався спочатку переважно з духовенства, в подальшому він поступово змінювався, й у 1890-х рр. це вже була модерна, світська верства. Одночасно еволюціонувала суспільно-політична ідеологія західноукраїнської інтелігенції. Розрізнені ідеї 1848 р. щодо самоврядування українців Галичини, Буковини і Закарпатської України в рамках окремого коронного краю (див. Коронний край) у межах Австрії в ході боротьби з польським підкоренням, з силами політико-культурного москвофільства й австро-польського угодовства оформлюються в більш виразний політичний світогляд народовства (див. Народовці). В 1890-х рр. стають чітко окресленими всі галицькі політичні напрями, в межах яких діяла західноукраїнська інтелігентська провідна верства до 1918 (див. Українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соціал-демократична партія).
Наприкінці XIX ст. набула сталого характеру співпраця інтелігенції Західної та Східної України. 11 грудня 1873 р. за ініціативою громадських і культурних діячів Центральної та Східної України під керівництвом О. Кониського постало Літературне товариство імені Шевченка у Львові, що мало на меті створити на українських теренах, не підвладних російським цензорам, ґрунт для вільного розвитку української літератури. Фундаторами-меценатами товариства були М.Жученко, Є. Милорадович, Д. Пильчиков та ін. У зв'язку з необхідністю розгортання української наукової роботи, загальмованої в підросійській Україні внаслідок Емського акта 1876, Літературне товариство ім. Шевченка з ініціативи О.Кониського й В.Антоновича 1893 реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Одним з позитивних наслідків "нової ери" (польсько-української угоди 1890–94 рр.) стало заснування у Львівському університеті кафедри "всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи" (1894 р.), яку очолив М.Грушевський. Саме під його керівництвом (1897–1913 рр.) НТШ набуло всеукраїнського значення й престижу в науковому світі.