Раймо́нд Чарльз Ро́бінсон (), відомий як Рей Чарльз (; 23 вересня 1930 — 10 червня 2004) — американський співак, клавішник і композитор різних музичних напрямів: джаз, блюз, рок-н-рол та кантрі, — який нерідко поєднував їх в один стилістичний сплав; один із творців стилю соул. На фестивалі MIDEM в Монако 1994 року Рею Чарльзу було вручено приз за вклад у сучасну музику.
Талант Чарльза відмічали Пол Маккартні, Елтон Джон, Стіві Вандер, Том Круз, Брюс Вілліс, Біллі Престон, Ван Моррісон, а Френк Сінатра назвав його «єдиним справжнім генієм у шоу-бізнесі». 2004 року журнал Rolling Stone поставив Рея Чарльза на 10 позицію в списку «100 найкращих артистів усіх часів» і на 2 позицію в «100 найкращих вокалістів всіх часів», а його пісня «» здобула 10-те місце того ж журналу в рейтингу «500 найкращих пісень усіх часів». Поряд із багатьма виконавцями 1960-х: Літл Річардом, Елвісом Преслі, Джеймсом Брауном — Рей є ключовою фігурою в розвитку сучасної музики, його часто включають у списки найкращих музикантів XX століття.
Життєпис
Ранні роки 1930—1945 Рей Чарльз Робінсон був сином Арети Робінсон та Бейлі Робінсона. Коли Рей був дитиною, його сім'я переїхала із Олбані, штат Джорджія, до маленької афроамериканської громади на заході міста Грінвілл, штат Флорида.
Батько у житті Рея не відігравав важливої ролі, після народження сина він покинув сім'ю, залишивши Рея та його молодшого брата Джорджа на Арету та свекруху Мері Джейн Робінсон. Ще із раннього дитинства Рей проявляв цікавість до механіки, він часто спостерігав, як сусідські чоловіки працюють на автомобілях чи на сільськогосподарських машинах. Його зацікавлення музикою з'явилось ще в трирічному віці, слухаючи, як власник кафе Red Wing Cafe Вайлі Пітмен грав бугі-вугі на старому піаніно. Згодом Пітмен навчив хлопчика грі на піаніно. Рей та його мама завжди були бажаними гостями у кафе і навіть деякий час жили в ньому через фінансову скруту. Пітмен також піклувався про молодшого брата Рея, Джорджа, бажаючи допомогти їхній матері. Коли Рею було п'ять років, Джордж потонув у тазі для прання. Рей, який був свідком цього, намагався допомогти йому, але нічого не зміг зробити, бо брат був надто важким для нього.
Приблизно з чотирьох-п'яти років Рей почав втрачати зір і до семи уже повністю осліп. Найімовірніше, сліпота була сприченена глаукомою«Геній Рея Чарльза» , an article about an 1986 segment on Charles from 60 Minutes.. Рей відвідував школу для глухих та сліпих у Сент-Огастіні, штат Флорида із 1937 по 1945, де розвивав свій музичний талант. У цей час він виступав на радіостанції WFOY у Сент-Огастіні. Батько помер, коли Рею було 10 років.
У школі Рея вчили тільки класичної музики. Попри те, що вона йому подобалась, він також хотів грати джаз, блюз та кантрі, які чув по радіо. Кожної п'ятниці шкільна літературна спілка організовувала збори, де Чарльз грав на фортепіано і співав популярні пісні. На Хелловін та Президентський день, «кольоровий» департамент школи проводив заходи, де грав Рей. Саме там він створив гурт «RC Robinson and the Shop Boys» та співав «Jingle Bell Boogie» у власному аранжуванні. Він провів своє перше Різдво в школі, але пізніше Рей міг повертатись у Грінвілл, що він і робив кожне літо.
Навесні 1945 року, коли Рею було 14 років, померла його мати. Її смерть стала для нього шоком, пізніше він говорив, що смерті брата і матері були «двома великими трагедіями» у його житті.
Початок кар'єри 1945—1952
Після смерті матері Рей не повернувся до школи. Він почав жити в Джексонвіллі із парою, які були друзями його матері. Впродовж року він грав на піаніно для різних колективів у Рітц театрі у Лавіллі, заробляючи 4 долари за ніч. Потім він переїхав до Орландо, а згодом до Тампи, де він грав у південній групі під назвою The Florida Playboys. Саме тоді він почав носити сонцезахисні окуляри, які були зроблені дизайнером Біллі Стіклсом.
Чарльз завжди хотів мати власний гурт. Він вирішив залишити Флориду заради великого міста, але Чикаго та Нью-Йорк були занадто великими. Попросивши друга заглянути у карту та відмітити місто у Сполучених Штатах, яке було найвіддаленіше від Флориди, він переїхав до Сіетлу, у 1947 році (де він вперше зустрівся і подружився з 14-річним Квінсі ДжонсомQuincy Jones at www.pbs.org/… Accessed 2010 May 9.Quincy Jones at www.achievement.org/… Accessed 2010 May 9.), згодом почався запис, спочатку під лейблом Down Beat як Maxin Trio із гітаристом Госадом Макгі і басистом Мілтоном Ґарретом, першим хітом був «Confession Blues» у 1949 році. Пісня злетіла до #2 позиції у R&B чарті. Він приєднався до Swingtime і під своїм власним ім'ям («Ray Charles», щоб не бути перепутаним із боксером Шугаром Реєм Робінсоном) записав ще два R&B хіти, «Baby, Let Me Hold Your Hand» (# 5 позиція у чарті) у 1951 році та «Kissa Me Baby»(# 8 позиція у чарті) у 1952 році. У наступному році він підписує контракт із Ahmet Ertegün та переходить до Atlantic Records.
Голос Рей Чарльз є власником одного з найбільш упізнаваних голосів у світовій музиці. По словах музикознавця Генрі Плезантса (Henry Pleasants): «Френк Сінатра, а до нього Бінг Кросбі, були майстрами слова. Рей Чарльз ж — майстер звуків. Його записи відкривають нам приголомшливу різноманітність і майстерність застосування легато, глісандо, зойків, стогонів, плачу, бурчання і шепоту, фальцету, несподіваних стрибків і зупинок, вересків та криків, — всіх чудово контрольованих, дисциплінованих видатною музикальністю, і використаних з майстерно врахованими нюансами гармонії, ритму і динаміки. Це — і спів того, чий словниковий запас далекий до того, щоб передати щось, що перебуває в його серці і думках, і того, чиї почуття занадто сильні для задовільного словесного чи звичайного музичного вираження. Він не може вам це просто сказати. Не може навіть заспівати. Йому потрібно вам це прокричати, голосом, повним відчаю чи радості. І один лише голос, з невеликою допомогою тексту або музики, передає потрібне повідомлення.
Зазвичай Рей Чарльз характеризується як баритон, і його розмовний голос не запропонував би вам більшого, враховуючи, з якими труднощами він брав і утримував „Мі“ і „Фа“ другої октави (верхні ноти баритона) в поп-баладі. Але людський голос піддається певним змінам під напругою, і в музиці начебто Євангеліє або блюзу Рей міг і справді співав цілими тактами на межі верхнього діапазону тенора, досягаючи „Ля“ і „Сі“ другий, а іноді й „До“ і „Ре“ третьої октави, іноді повним, іноді екстатичним головним голосом, а іноді фальцетом. На фальцет він продовжував йти вгору до „Мі“ і „Фа“ вище верхньої „До“ третьої октави. На одному екстраординарному запису, „I'm Going Down to the River“, він бере приголомшливу „Сі-бемоль“ третьої октави. Якщо враховувати за найнижчу ноту „Мі“ великої октави („Georgia On My Mind“), у нього в розпорядженні знаходиться, включаючи фальцет, щонайменше, три з половиною октави.»
Прорив із Atlantic Records: 1953—1959 Майже відразу ж після підписання контракту із Atlantic Records, Чарльз випускає свій перший сингл. «Mess Around» що був R&B хітом у 1953 році. «It Should Have Been Me» та «Don't You Know» у 1954 році, а «I Got A Woman» (у складі із групою Ренальда Річарда) привів Рея до національної популярності та визнання. У цій композиції 1955 року Рей вперше натрапляє на свою безпомилкову тужливу вокальну манеру, близьку госпелу, яку прекрасно відтіняли пружні, підведені аранжування духових. Пісня досягла вершини у Billboard's чарті R&B синглів у 1955 році, і відтоді до 1959 року він мав серію R&B успіхів включаючи «Fool For You» (# 1), «This Little Girl of Mine», «Lonely Avenue», «Mary Ann», «Drown in My Own Tears» (#1) та хіт «The Night Time (Is the Right Time)».
За цей час перехідного періоду, він наймає молодий дівчачий колектив із Філадельфії, The Cookies які були бек вокалом, записується із ними у Нью-Йорку та змінює їхню назву на The Raelettes.
Кросовер успіху: 1959—1967
У 1959 р. Чарльз увійшов в Топ 40 радіо з виходом його імпровізованого номера, «What'd I Say», спочатку задуманий коли Чарльз був на концерті. Пісня досягла першого місця у списку R&B і увійшла у першу топ десятку у поп — чарті, досягнувши 6 позиції. Чарльз також записав «The Genius of Ray Charles», перш ніж покинути Atlantic Records заради вигіднішої угоди із ABC-Paramount Records (пізніше прейменована на ABC) у 1960 році. Угода дала Чарльзові високі можливості, а саме повний творчий контроль і в кінцевому рахунку власність на майстер-записи.
Хіт-пісні, такі як «Georgia On My Mind» (США #1 POP, #3 R&B), «Hit the Road Jack»(США #1 POP і R&B), «One Mint Julep» (#8 POP, #1 R&B) і «Unchain My Heart» (# 9 POP, # 1 R&B) допомогли йому з переходом до R&B- успіху, і його орієнтир 1962 року, альбом, Modern Sounds in Country and Western Music, та його Modern Sounds in Country and Western Music, Vol. 2, допомогли привести Кантрі у Мейнстрим музики. Його версія пісні Дона Гібона (Don Gibson), «I Can't Stop Loving You» очолила усі поп — чарти протягом п'яти тижнів і залишилась на #1 R&B протягом десяти тижнів у 1962 році. Також це була пісня під номером один у Великій Британії. У 1963 році він заснував свій власний лейб, Tangerine records, разом із ABC-Paramount.поп — хіти у 1963 році «Busted» (США #4) та «Take These Chains From My Heart» (США # 8), а також в Топ 20 чотири роки потому, у 1967 році, із своїм «Here We Go Again» (США #15) (дует із Норою Джонс у 2004).
Зрілі роки (1965—1980) У 1965 році, в Бостоні, Рей був заарештований за зберігання героїну та марихуани. Від героїну музикант був залежний протягом 17 років. Рей вперше почав вживати наркотики у віці 16 років. Це довгі роки впливало як на кар'єру, так і на особисте життя музиканта — це була, як він сам висловився, «мавпа на моїй спині». Вже втретє у Рея знаходили наркотики — спочатку кокаїн і марихуану, потім і героїн, але Рей і в цей раз уникнув тюремного ув'язнення. У перший раз поліція знайшла наркотики в його готельному номері ще у 1961 році, але справа не набула продовження, оскільки у поліції тоді не було ордера на обшук. Він лікувався від наркоманії в Лос-Анджелеській клініці, тому і не отримав реального терміну у в'язниці, а всього лише рік умовно. Після цього Рей остаточно кинув наркотики. Як він пояснював пізніше, «Іноді я відчував себе жахливо, але як тільки я виходив на сцену і група починала грати, не знаю чому, але це здавалося як аспірин — тобі боляче, ти його приймаєш і більше не відчуваєш болю». Залежність Рея від наркотиків широко відображена у фільмі «Ray». У подальшу життя Рей виступав проти наркотиків. Після того, як він кинув наркотики, змінився і його музичний стиль. Він став ближчим до мейнстриму, хоча, з іншого боку, (можливо це просто збіг), після відмови від наркотиків практично нічого видатного Рей не написав, а співав чужі пісні, що, втім, робив просто фантастично.
Після 70-х років його музична творчість приймалося критиками і слухачами неоднозначно — деякі пісні були надзвичайно популярні, у той час як інші так і залишилися невизнаними аудиторією. У цей час він концентрував увагу на живих виступах, а на студійних альбомах було дуже багато прохідного матеріалу. Музика стає більш одноманітною, вимальовується ухил у бік стилю кантрі. У цей період найбільшу популярність набуває пісня «America the Beautiful», що вийшла на примітному альбомі «The Message for People», першому політично забарвленому альбомі музиканта. Вважається, що аранжував класичну пісню в стилі госпел /ритм'н'блюз, Рей дав їй голос і друге народження. Наступний вартий уваги альбом — «Renaissance» (1975). До нього увійшла пісня Стіві Вандера «Living for the city», записана Реєм всього через кілька місяців після виходу оригіналу. За цей трек Рей отримує Ґреммі. Стіві Вандера дуже високо оцінив версію Чарльза, а також заспівав з ним цю пісню дуетом у 1990 році. До речі, це був єдиний в історії випадок співпраці Рея Чарлза і Стіві Вандера на одній сцені. Версія Рея «Georgia On My Mind» була проголошена гімном штату Джорджія 24 квітня 1979 року.