Бомбардува́льник — військовий літак, призначений для ураження наземних (підземних) або надводних (підводних) об'єктів за допомогою бомбового або ракетного озброєння.
Бомбардувальник — бойовий літак, призначений для ураження наземних і морських об'єктів як на полі бою, так і в тилу ворога. Бомбардувальники бувають легкі, середні та важкі. На сучасних бомбардувальниках встановлюється 2—8 турбогвинтових або турбореактивних двигунів. Реактивні бомбардувальники розвивають швидкість, що наближається до звукової і навіть надзвукової. Важкі й середні бомбардувальники мають потужне бомбардувальне і оборонне стрілецько-артилерійське озброєння. Найпоширеніша схема важкого бомбардувальника — суцільнометалевий вільнонесучий моноплан з високо розташованим стрілоподібним крилом і одним кілем. Важкі бомбардувальники мають бомбове навантаження 34—38 т, середні — до 10 т. Дальність польоту бомбардувальників — від 7 до 16 тис. км, стеля — до 20 тис. м. Екіпаж бомбардувальника — 3—8 чол. Сучасні бомбардувальники можуть робити польоти на повний радіус дії в складних метеорологічних умовах і вночі; уражати об'єкти поза їхньою візуальною видимістю. Для цього вони обладнуються радіотехнічними, астрономічними та іншими навігаційними системами, оптичними, радіолокаційними прицілами, лічильно-обчислювальними приладами тощо.
Історія розвитку
Поява бомбардувальника
Перші спроби вживання аеропланів проти наземних цілей були зроблені до Першої світової війни. Спочатку замість бомб використовувалися металеві дротики розміром трохи більше олівця. Їх скидали з літака на піхоту і кавалерію противника. Стріла вагою 30 г пробивала 150 мм дерев'яний брусок.
Творцем авіаційної бомби можна назвати італійського лейтенанта К. Ципеллі, який провів багато експериментів з прообразами авіаційних бомб. Головним завданням було створити детонатор, який би спрацьовував в найвідповідніший момент. Досліди з гранатами, оснащеними детонаторами різних типів, коштували життя самому винахідникові. Проте вже 1 листопада 1911 роки в час італо-турецької війни в Триполі лейтенант Гавотті скинув 4 гранати вагою по 4,4 фунта (1,8 кг) на турецькі війська. Надалі італійці стали використовувати 10-кг бомби, споряджені готовими вражаючими елементами — кульками від картечі.
До початку світової війни в конкурсах аеропланів з'явилися «бомбардувальні» вимоги до прообразів бойових літаків. Зокрема на конкурсі 1912 р. в Росії регламентувалося, щоб аероплан надавав «найбільші зручності для поводження з вогнепальною зброєю і кидання бомб».
Перша світова війна
На початку війни бомбардування з аеропланів було швидше мірою залякування. Роль бомбардувальників виконували легкі розвідувальні літаки, пілоти яких брали з собою декілька невеликих бомб. Скидали їх уручну, цілячись на око. Так, при нальоті на Париж 9 серпня 1914 р. загинули лише 3 людини. Такі нальоти носили випадковий характер і не узгоджувалися з діями наземних військ.
На відміну від аеропланів дирижаблі на початку світової війни вже були грізною силою. Найпотужнішою повітроплавною державою була Німеччина, що володіла 18 дирижаблями. Німецькі апарати могли здолати відстань в 2-4 тис. км із швидкістю 80-90 км/г і скинути на ціль декілька тонн бомб. Наприклад, 14 серпня 1914 в результаті нальоту одного німецького дирижабля на Антверпен було повністю зруйновано 60 будинків, ще 900 пошкоджено. Проте вже до вересня 1914 року, втративши 4 апарати, німецькі дирижаблі перейшли лише на нічні операції. Величезні і неповороткі вони були абсолютно беззахисні зверху, до того ж були наповнені украй небезпечним воднем Очевидно, що на зміну дирижаблям неминуче повинні були прийти дешевші, маневреніші і стійкіші до бойових пошкоджень апарати.
21 листопада 1914 р. чотири легкі розвідники ВПС Великої Британії Avro 504 завдали удару по базі дирижаблів Фрідріхсхавен, був втрачений один літак. У Великій Британії вважають цей наліт першим вживанням стратегічної авіації.
Першим спеціалізованим бомбардувальником став «Ілля Муромець», чотиримоторний апарат, створений Сікорським в 1913 році в Росії. В кінці 1914 року всі «Муромці» були оснащені бомбардувальним озброєнням і звели в один підрозділ — «Ескадру повітряних кораблів», яке стало першим у світі з'єднанням важких бомбардувальників. Бомби розміщувалися як усередині літака (вертикально уздовж бортів), так і на зовнішній підвісці. Також літак оснастили оборонною стрілецькою зброєю. До 1916 року бомбове навантаження літака зросло до 800 кг, а для скидання бомб був сконструйований електрозкидач. У 1917 році «Ілля Муромець» був оснащений 8 кулеметами і малокаліберною гарматою, мав бронювання і протектировані баки.
Перші багатомоторні бомбардувальники з'явилися на Заході лише в 1916 році. Всі вони в тій або іншій мірі були схожі на «Муромця». Першими німецькими бомбардувальниками стали літаки фірми Гота G-III, G-IV з вантажопідйомністю не більше 300 кг бомб. Проте вже наступний літак цієї фірми G-V брав на борт 1000 кг бомб. Зайнялася розробкою бомбардувальників і фірма Цеппелін, яка створила в 1917 році Цеппелін-штаакен R-VI з вантажопідйомністю 1800 кг бомб. Вони дозволили використовувати важкі бомби великої руйнівної сили. Так 8 березня 1918 року на Лондон була скинута 1000 кг фугасна бомба. До кінця війни було виготовлено 17 таких літаків. У Великій Британії бомбардувальники з'явилися лише в 1917 році, коли фірма «Хендлі-пейдж» випустила двомоторний літак 0/400. З квітня 1917 року ці машини брали участь в нальотах на Німеччину. Слід також згадати вдалий британський бомбардувальник Віккерс «Вімі», перший політ якого відбувся в листопаді 1917 року.
Перший бомбардувальник за океаном був побудований основоположником американського авіабудування Гленом Мартіном. Літак Мартін MB-1 вперше піднявся в повітря 17 серпня 1918 року.
Міжвоєнний період Після війни розвиток типу військової техніки — бомбардувальника і в цілому бомбардувальній авіації сповільнилося: у Росії сталася революція і почалася громадянська війна, Німеччині було заборонено розвивати військову авіацію, а Британія з Францією займалися післявоєнним відновленням економіки. Проте бомбардувальники продовжували розвиватися. Основними їх цінностями вважалися вантажопідйомність і дальність польоту. Швидкості не надавалося значення: від винищувачів багатомоторні літаки повинні були бути захищеними численними кулеметними установками.
Розвивалася і теорія використання бомбардувальника. У 1920-і роки італійський генерал Джуліо Дуе опублікував ряд статей про провідну роль авіації, яка буде здатна вирішити результат війни ударами по державних і економічних центрах.
До середини 20-х років у бомбардувальній авіації панувала біпланова схема. По суті перші післявоєнні бомбардувальники мало відрізнялися від «Іллі Муромця»: та ж біпланова коробка з дерев'яних крил, неприбиране шасі, відкриті кулеметні установки. Такими були французькі LeO-20, англійські «Вірджинія» і «Хейфорд» і багато інших літаків. Проте в 1925 році зробив перший політ ТБ-1 (АНТ-4) — перший суцільнометалевий бомбардувальник з вільнонесучим монопланним крилом. Він став класичною конструкцією, яка змінила не лише російське, але і світове важке літакобудування. З ТБ-1 пов'язано багато цікавих експериментів: у 1933 році відбулися дослідні старти з пороховими прискорювачами, в 1933–1935 роках проводилися досліди з дозаправлення в повітрі, також ТБ-1 використовувався в складеній ланці: до бомбардувальника підвішувалися два винищувачі.
22 грудня 1930 року в повітря піднявся інший видатний літак ТБ-3, на якому було встановлено декілька світових рекордів. Він був першим у світі чотиримоторним бомбардувальником-монопланом. ТБ-3 випускався з 1932 по 1937 рік, брав участь в боях на Халхин-Голі в 1939, Радянсько-фінської війні і початковому періоді Німецько-радянської війни. Впродовж всієї війни літак використовувався як військово-транспортний.
Гігантські літаки початкових років були покриті гофрованою обшивкою, що додавала величезним крилам необхідну міцність. Проте гофр не дозволяв машинам розвивати швидкості понад 200 км/г: швиткість обмежував дуже великий опір повітря, який зростав тим більше, чим вище ставала швидкість польоту. До того ж вони мали шасі, що не прибираються, і відкриті кабіни льотчиків і стрільців, що також знижувало швидкість польоту. Швидкий розвиток зенітної артилерії і винищувальної авіації змусив переглянути погляди на бомбардувальну авіацію.
Першим бомбардувальником із закритими кабінами льотчиків і стрільця, внутрішнім розміщенням бомб, шасі, що прибиралося, і рівною обшивкою став створений в 1933 році американський двомоторний літак Мартін B-10. З середини 30-х двомоторні бомбардувальники нового покоління стали будуватися у всіх країнах-виробниках авіаційної техніки. Серед всього різноманіття двомоторних бомбардувальників можна виділити двоє основних типів: «далекий» — більш вантажопідйомний і «швидкісний» — перевершуючий перший в швидкості, але поступаючий у вантажопідйомності і дальності. Типовим «далеким» бомбардувальником був побудований в 1936 році радянський ДБ-3 (Іл-4). Представниками «швидкісних» бомбардувальників були радянський СБ (1934 р.) і англійський «Бленхейм» (1935 р.), які перевершували у швидкості багато винищувачів, випущених в тих же роках.
В умовах обмежень Версальського мирного договору 1919 німецькі авіаконструктори будували пасажирські літаки з врахуванням їх подальшій трансформації в бойові. Такими бомбардувальниками були Ju-86 і He-111, що став основним бомбардувальником Люфтваффе.
Прогрес в авіабудуванні дозволив будувати важкі чотиримоторні літаки, що не поступались у швидкості «швидкісним» двомоторним бомбардувальникам. Це досягалося за рахунок установки потужних і легких двигунів з наддувом; впровадження гвинтів змінного кроку; збільшення навантаження на крило завдяки використанню посадочної механізації крила; зменшення коефіцієнта лобового опору і поліпшення аеродинамічної якості літака завдяки використанню гладкої обшивки, плавних обводів фюзеляжу і «тонкому» крилу. Першим важким бомбардувальником нового покоління став чотиримоторний Boeing B-17 Flying Fortress. Дослідний літак піднявся в повітря 28 липня 1935 р.
27 грудня 1936 р. почалися випробування радянського чотиримоторного бомбардувальника ТБ-7 (АНТ-42 або Пе-8). Спочатку в завданні на новий радянський важкий бомбардувальник була вказана швидкість 250 км/год і бомбове навантаження 10 тонн. Через три роки необхідну швидкість збільшили до 400 км/год, а бомбове навантаження скоротили до 2 тонн, при цьому стеля нової машини мала бути 12 000 м. Проте для досягнення заданої стелі конструкторам довелося розмістити у фюзеляжі літака п'ятий двигун, який приводив у дію потужний компресор для постачання основних двигунів повітрям.
У 1939 р. чотиримоторні бомбардувальники нового покоління з'явилися в Італії — «Пядж рембо» і Великій Британії — «Галіфакс» і «Стірлінг».
Одночасно з удосконаленням «класичного» бомбардувальника в 1930-і роки з'явився новий тип літака — «пікіруючий бомбардувальник». Найвідомішим пікіруючим бомбардувальником є німецький Ju-87.
Друга світова війна Всього в боях брало участь близько 100 різних типів бомбардувальників. Найбільша різноманітність типів була в класі двомоторних бомбардувальників. Вони умовно ділилися на «фронтові» і «дальні». Перші завдавали ударів на глибину 300—400 км від лінії фронту і по передньому краю оборони противника, другі здійснювали рейди в тил ворога. Серед «фронтових» бомбардувальників можна виділити радянський Пе-2, англійський «Москіто», американські A-20, B-26, A-26. До «дальніх» відноситься радянський Іл-4, англійський «Веллінгтон», американський B-25, німецькі He-111, Ju-88.
У бойових діях для підтримки сухопутних військ використовували і одномоторні бомбардувальники: «Баттл», Су-2, Ju-87 і так далі. Як показала практика, вони ефективно діяли лише в умовах панування в повітрі своєї авіації, а також при ударах по слабозахищених зенітною артилерією об'єктах. В результаті до кінця війни виробництво легких одномоторних бомбардувальників було в цілому припинене.