Ві́нницька траге́дія — масові розстріли мирного населення у Вінниці, що здійснювалися НКВС СРСР протягом кількох років перед початком Другої світової війни.

Масові репресії проти українського та польського населення інтенсифікувалися влітку 1937 року, а останні були зафіксовані в місцевій в'язниці перед відступом Червоної армії 1941 року.

Дослідження цих злочинів почалося під час німецької окупації Вінниці. На прохання місцевої громади і з санкції німецької адміністрації організоване дослідження поховань почалося у травні 1943 року. За результатами розслідування було виявлено 91 масове поховання й ексгумовано 9439 тіл. Місцеві жителі впізнали серед загиблих 468 родичів. Ця інформація, фото й результати розслідування використовувалися нацистською пропагандою для дискредитації Радянської влади під час війни. В Україні перші правдиві публікації про трагедію з'явилися тільки 1988 року. За результатами сучасних досліджень, вважається, що загальна кількість репресованих за цей період у Вінниці й області сягає близько 20 000 осіб.

Передумови репресій

Серед істориків, які досліджують цей періоду Радянської історії не існує одностайності щодо причин сталінського терору. Більшість, однак, дотримуються думки, що репресії були спричинені низкою різних факторів і їх метою було встановлення тоталітарного режиму в СРСР. Одними з основних передумов терору визначали такі, як боротьба з проявами невдоволення серед населення, побоювання «внутрішнього ворога» та виникнення «п'ятої колони», і передусім намагання Сталіна та його оточення позбутися політичних супротивників режиму в країні. Нова хвиля репресій середини 30-х років також збіглася з процесом індустріалізації країни. Деякі невдачі в процесі втілення перших П'ятирічних планів були покладені на переважно уявний спротив внутрішніх ворогів та націоналістичних елементів. Хоча червоний терор застосовувався більшовицькою владою проти власного населення майже з моменту приходу до влади, в середині 1930-х років репресії почали розповсюджуватися не лише на незначну кількість реальних ворогів режиму, але також і на потенційних ворогів, які, в переважній більшості, виявилися невинним населенням багатьох сіл і міст країни.

Іншою метою терору було також прагнення встановити в країні атмосферу невпевненості й повної залежності від волі лідера партії та «батька народів» Й. Сталіна. Це в свою чергу унеможливлювало існування опозиції режимові не тільки в суспільстві, але й у лавах партії, яка зазнала в ті роки значної чистки. Одним з перших жертв Сталіна та його оточення стали члени партії, які були в опозиції до нього особисто та до його політики. Окрім членів партії, репресії зачепили також майже всі сфери суспільного життя, зокрема, армію та органи НКВС, де старі революційні кадри були замінені новими, відданими Сталіну. Таким чином, після ліквідації існуючої опозиції, чистка в лавах партії, армії та НКВС (як і в суспільстві в цілому) була розрахована здебільшого на ліквідацію потенційних, а не справжніх ворогів режимуIhor Kamenetsky. The Tragedy of Vinnytsia: Materials on Stalin's Policy of Extermination in Ukraine/1936-1938, Ukranian Historical Assn (1991), стор. 19.

Репресії 37-38 років

Репресії в Україні

Нова хвиля масового терору в СРСР почалася з призначенням Миколи Єжова на посаду голови НКВС восени 1936 року. Саме 4 жовтня 1936 року Політбюро ЦК ВКП(б) задовольнило прохання про колективні репресії списком. Для розгляду колективних справ були створені, так звані «трійки», які засуджували, часом сотні людей. Одним з основних вироків були багаторічні ув'язнення в сталінських таборах і розстріли. Більше того, 31 липня 1937 року був затверджений проект наказу № 00447 НКВС СРСР, який наказував репресувати сотні тисяч людей в різних регіонах Радянського Союзу. Для України було встановлено обов'язкову кількість репресованих — 28100 осіб, з яких 7800 мали були засуджені до розстрілу. Керівництво місцевих НКВС мало можливість збільшити цю кількість за окремими поданнями. Для Вінницької області ліміт репресій було встановлено в розмірі 4000 осіб, з яких 1000 мали засудити до смертної кари. Для спрощення репресій за ініціативи Вишинського 11 вересня 1937 року було також ухвалено рішення про можливість прийняття обвинувального вироку за добу до фактичного розгляду справи. Вироки, прийняті таким чином, а дуже часто і вища міра покарання виконувалися негайноВалерій Васильєв, Юрій Шаповал Етапи «Великого терору»: Вінницька трагедія «Дзеркало тижня», № 31 (406) 23.08.2002.

Пік репресій припав на осінь 1937 та початок 1938 року, коли були затверджені нові рознарядки та збільшена квота репресованих у Вінницькій області. До Вінниці почали звозити тіла страчених з усієї області для поховання. Були й очевидці страт у самій Вінниці, але інформація про них поширювалася дуже повільно через побоювання репресій. 31 січня 1938 року було затверджено додаткову кількість репресованих та проголошено кампанію боротьби з «колишніми куркулями», «контрреволюційним національним елементом», «кримінальним елементом» і «активним антирадянським елементом». На прохання українського НКВС ліміт заарештованих в рамках кампанії було збільшено на 30 000 осіб. За даними СБУ у 1937—1938 роках було засуджено майже 200 тис. осіб, з яких до вищої міри покарання було притягнуто понад 120 тис. Майже всі — за рішенням «трійок».

Репресії на Вінниччині

Проведення репресій у Вінницькій області, яка на той час була прикордонним регіоном з «буржуазною» Польщею та Румунією, було дещо специфічним. В області мешкала значна частина колишніх вояків армії Української Народної Республіки та Української Галицької армії. Також підозру викликала значна польська меншина в регіоні. З огляду на близькість кордону, численні родинні та приятельські зв'язки з закордонним населенням, вважалося, що в області існує ціла мережа «агентів іноземних розвідок», «диверсантів» та «ворогів народу». Спеціально для боротьби з ними до Вінниччини був відряджений Іван Корабльов — один з найдосвідченіших працівників НКВС. Вже в квітні 1938 року Корабльов просив збільшити ліміт смертельних вироків в області. За час проведення «антикуркульської» операції 1937 року в Україні було репресовано 159 576 осіб, а 1938 році — 108 006. Тільки у Вінницькій області було страчено близько 20 000 чоловік.

Репресії починалися зі списків підозрюваних, які складалися райвідділами НКВС і затверджувалися обласним управлінням. Арештованих зразу примушували зізнатися у підривній діяльності, при чому Корабльов щодня вимагав дедалі вищі показників розкритих ворогів народу. Щоб примусити арештованих зізнатися їх часто піддавали тортурам. За ініціативи Корабльова була проведена операція проти польської меншини в області, яка розглядалася, як ворожа до режиму. 9 серпня 1937 року була проведена депортація поляків до Сибіру.

Допит підозрюваних відбувався у будинку НКВС на вулиці Дзержинського в Вінниці. Хоча камери були розраховані на 16 чоловік, в кожній було більше сотні затриманих. Крім страшних умов утримання в камерах, в'язнів дуже часто піддавали тортурам з наміром вибити силою зізнання і таким чином виконати рознарядку на розкриті злочини. Ушкодження й травми у в'язнів були настільки звичними та чисельними, що у в'язниці було три медичні працівники, які займалися перев'язуванням та доглядом за травмованими.

Страти 23 липня 1937 року був затверджений склад «трійки» по Вінницькій області, до складу якої увійшли секретар обкому Володимир Чернявський, начальник обласного управління НКВС М. Тимофєєв, обласний прокурор І. Ярошевський. 1938 року «трійка» затверджувала щоденно сотні, а іноді й тисячі смертельних вироків. Через велику кількість жертв, вироки затверджувалися списками, на яких позначали строк ув'язнення або вищу міру покарання. Арештованих доставляли до будинку НКВС у Вінниці та до місцевої тюрми. Смертельні вироки виконувалися негайно, майже щодня. Страти виконувалися здебільшого в подвір'ї будинку НКВС на вул. Дзержинського, а поховання жертв відбувалося в трьох місцях міста: у парку імені Горького, біля православного цвинтаря та у фруктовому саду.

Фруктовий сад займав один гектар площі і розташовувався на Підлісній вулиці. Наприкінці 1938 року сад несподівано обнесли високим та щільним парканом та обтягнули на горі колючим дротом. Коли на території побудували невеличкий будинок, місцеві жителі вже не звертали увагу на присутність машин та людей на території саду. За свідченням тих, що мешкали неподалік, до саду часто та переважно вночі заїжджали машини і був чутний гомін людей та постійний гул моторів. Засуджені копали могили у формі траншеї, які розташовувалися між деревами і мали глибину 2-3 метрів. Земля з наступної братської могили йшла на закопування попередньої. Тіла були здебільшого звалені хаотично, без порядку і пересипані вапном. В середньому в кожній братській могилі знаходилося від 33 до 144 тіл. Родичам загиблих повідомляли, що арештованих засуджено до тривалих строків ув'язнення без права листування й вислано у віддалені райони СРСРЩе про злочин у Вінниці Українське товариство репресованих. Петро Павлович.

За зізнанням свідків та наявності інших фактів було встановлено, що страти проводилися на подвір'ї будинку НКВС. Припускають, що жертв викликали з камер під приводом відправки на заслання, зв'язували руки й по одному страчували на подвір'ї. У місці, де півколом розташовувалися гаражі, під час страт заводили машини аби заглушити постріли пістолетів. Попри це, деякі свідки чули постріли, але не приділяли їм уваги. Після страт з гаражів водою змивали кров і вантажили тіла для перевезення на місце поховання в готових могилах у Вінниці.

Репресованих також ховали на православному цвинтарі та у парку культури. Фруктовий сад та територія цвинтаря були оголошені військовими зонами і вхід на них було заборонено. На території цвинтаря було викопано 15 братських могил, а у парку — 14. Місцеві жителі бачили вантажівки й людей на території цвинтаря та парку, але здебільшого не підозрювали нічого надзвичайного. Декілька людей, які за тих чи інших обставин були обізнані про справжні події в цих місцевостях Вінниці, через побоювання репресій не розголошували цієї таємниці. На місці поховання в парку якраз над двома могилами встановили майданчик для танців, а над другою владнали «кімнату сміху». На іншій ділянці над могилами встановили гойдалку, але коли з часом почав просідати ґрунт, щоб не викликати підозри її прибрали і засадили кущами.

Чистка НКВС

Разом з плановими репресіями проти мирного населення відбувалася й чистка органів НКВС. Так, 1938 року було заарештовано й страчено основного керівника репресіями в Україні з 1925 року, голову республіканського ГПУ Ізраїля Леплевського. Його посаду обійняв Олександр Успенський, якого відрядили в Україну як одного з «найкращих» кадрів НКВС — Івана Корабльова. Коли 1939 року до керівництва НКВС прийшов Лаврентій Берія, колишні кадри Єжова потрапили під підозру. Корабльова теж очікувала чистка, його та заступників Запутряєва і Ширіна було арештовано. Формально проти Корабльова та його заступників була порушена кримінальна справа за звинуваченнями в зловживанні. Однак, після арешту Корабльова звільнили. Побоюючись нових переслідувань він двома пострілами зробив невдалу спробу скінчити життя самогубством. Коли Корабльов таки видужав його знову було арештовано й за вироком військового трибуналу НКВС від 6 травня 1941 року засуджено до смертної кари. Через два дні після початку війни Військова колегія Верховного суду змінила смертний вирок на 10-річне ув'язнення. Однак вже у вересні на місці заслання Корабльова в Новосибірську, за клопотанням обласного НКВС, справу проти нього було закритоСергій Вейгман. Незабвенні могили «Столичні новини», № 10 (206) 25.03.2002.

Розслідування

Розкопки могил