Українська асоціація футболу (до травня 2019 року мала назву Федерація футболу України, ФФУ) — всеукраїнська громадська незалежна спортивна організація, заснована 13 грудня 1991 року. Головна мета її діяльності — забезпечення та сприяння зростанню рівня і масовості футболу в Україні. Цілі діяльності асоціації: забезпечення гідного представництва України у міжнародному футбольному співтоваристві; розвиток системи пропаганди й популяризації футболу. Член УЄФА і ФІФА від 1992 року. Як член Національного олімпійського комітету УкраїниФедерації з олімпійських видів спорту . noc-ukr.org (НОК України). і олімпійського руху загалом, УАФ є центральною громадською організацією людей залучених до футболу і його варіантів, футзал, пляжний футбол тощо.
Історія
За часів УРСР спортом керував комітет з питань фізичної культури і спорту при Раді міністрів УРСР, у підпорядкуванні якого перебувала Секція футболу (1932—1959), та Федерація футболу УРСР (1959—1991).
6 березня 1991 року в складі Федерації футболу Радянського Союзу завдяки зусиллям Віктора Максимовича Баннікова була створена та юридично оформлена Федерація футболу України. Вона повністю була підконтрольна та підпорядкована московському керівництву. Невдовзі викликало резонанс відкрите звернення ветеранів українського футболу: «Вважаємо, що проведення національного чемпіонату підвищить інтерес до футболу, сприятиме розвитку дитячо-юнацького, масового футболу, підготовці клубних та збірних команд України для виступів на міжнародній арені, підвищить престиж України у всьому світі». Під цими рядками підписалися Андрій Біба, Олександр Дамін, Станіслав Євсеєнко, Володимир Єрохін, Сергій Журавльов, Володимир Капличний, Василь Кириченко, Юрій Ковальов, Станіслав Кочубинський, Олександр Липенко, Володимир Мукомелов, Юрій Роменський, Йожеф Сабо, Петро Слободян, Валентин Трояновський и Віталій Хмельницький. На сторінках «Спортивної газети» Віктор Банніков різко та аргументовано розкритикував бюрократичну систему, яка пожирала футбол: «Як реагує союзна федерація на цілком природні прагнення своїх футбольних «молодших братів» до незалежності? Лише загрозами щодо міжнародної ізоляції. Ніякої гнучкості, прагнення до пошуку компромісних рішень, які б ураховували реалії сьогоднішнього життя. А вони, ці реалії, впевнено свідчать, що процес децентралізації у всіх сферах просто неминучий. І у спорті також». Ще у березні у «Московській правді» відомий «добродій» Юрій Ваньят виступив із відповідною «авторитетною думкою»: «На страницах киевской «Спортивной газеты» печатались письма некоторых ультрарадикалов от футбола с предложением организовать «самостийный» чемпионат Украины. Но там в федерации находятся умные люди. Они понимают давние интеграционные процессы в советском спорте».
Після проголошення Акту Незалежності України (24 серпня 1991 року) виконком Федерації футболу УРСР ухвалив рішення про проведення на початку грудня Пленуму, на якому було б визначено майбутню долю розвитку національного футболу.
На початку вересня відбулося спільне засідання керівництва федерації та футбольної спільноти. Було запропоновано створити внутрішні футбольні інститути, котрі б не підпорядковувалися московському керівництву.
У жовтні відбулася зустріч Віктора Баннікова із президентом УЄФА Леннартом Йоханссоном, який пообіцяв всебічну підтримку вступу України до європейської футбольної спільноти.
13 грудня у великому залі Міністерства у справах молоді, спорту та туризму Рада федерації у кількості 74 людей одноголосно прийняла наступну заяву:
Першим президентом Всеукраїнської спортивної громадської організації «Федерація футболу України» було затверджено Віктора Максимовича Баннікова. Саме він обійшов Олега Базилевича, Петра Безносенка, Володимира Мунтяна та Анатолія Конькова (перші двоє перед початком засідання зняли свої кандидатури).Федерація футболу України. 4sport.ua. 2010-10-22
Підбиваючи підсумки пленуму ради ФФУ 13 грудня, попередник В.Баннікова, Микола Фоміних, який очолював Федерацію футболу України з 1975 по 1991 рік, сказав: «Минув час дискусій: проводити незалежний чемпіонат чи «грати» під Колосковим, мовляв, знизиться рівень гри українських команд. Сьогодні треба працювати, готуватися до весняного чемпіонату. Впевнений, що років через три про збірну України говоритимуть із повагою. Адже майже половину різноманітних збірних команд Союзу складали вихованці українських футбольних шкіл. І ці збірні завжди були серед провідних команд Європи і світу».
У 2017 Євген Котельников в інтерв'ю інтернет виданню «Команда 1» додав: «Ми підготували документи для вступу до УЄФА, знайшли фінанси та відправили делегацію до Швейцарії. До неї увійшли Віктор Банніков, Віктор Медведчук та Григорій Суркіс. Грамотно оформлений пакет документів багато в чому посприяв тому, що нас без особливої тяганини прийняли до УЄФА. Президент ФФУ Віктор Банніков займався відносинами з УЄФА та ФІФА, пошуком приміщення для федерації — адже зі Спорткомітету нас, таких самостійних, попросили відійти. А мені, як віцепрезиденту, треба було терміново організувати перший незалежний чемпіонат. До речі, тоді у штаті ФФУ налічувалося… 10 людей.»
Наприкінці лютого 1992 року агентство Франс Прес поширило інформацію про те, що ФІФА, не чекаючи свого конгресу, надала статус тимчасових членів національним федераціям України, Грузії, Словенії та Хорватії. Зроблено це було, як зазначалося в коментарі, для того, щоб асоціації цих чотирьох країн могли заздалегідь будувати свої відносини з футбольними об'єднаннями інших держав, а їхні футболісти — брати участь у товариських матчах на рівні збірних.
Незабаром на адресу Федерації футболу України прийшли відповідні офіційні документи не лише з ФІФА, а й з УЄФА, які підписали генеральні секретарі цих організацій Йозеф Блаттер і Герхард Айгнер. «Стосовуються вони повноважень нашої федерації на ведення всіх трансферних прав та участь збірних і клубних команд у міжнародних змаганнях, — зазначив у своєму інтерв'ю з цього приводу перший президент ФФУ Віктор Банніков. — Питання про такі повноваження були поставлені перед відповідними інстанціями під час мого перебування в Цюриху в середині лютого. 24 лютого ми надіслали запит до ФІФА з проханням надати відповідь. Зворотний факс не змусив себе довго чекати».
20 травня на екстреному засіданні Виконкому УЄФА у Лондоні було вирішено допустити до участі у європейських клубних змаганнях представників України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії, Словенії та Хорватії.
Асоційованим членом УЄФА ФФУ стала лише 25 червня 1992 року, а ФІФА — аж 3 липня 1992 року. Як наслідок, стало зрозуміло, що Україна пропустить не лише чемпіонат Європи 1992 року, де зіграла не збірна СРСР, а збірна СНД, а й чемпіонат світу 1994 року. На той час в Україні збиралися навіть за Євро-92 повоювати — висувалися ідеї «додаткового відбіркового турніру», де мали б зіграти нові збірні колишніх союзних республік. Натомість, всупереч усім нормам УЄФА задіяла команду без гімну і гербу — СНД, по суті, надфедераційне об'єднання.
В організаційному плані перші роки збірної України — це неймовірний симбіоз ентузіазму й безгрошів'я. Наприклад, офіційною версією причини не виклику легіонерів є те, що федерація не мала валюти для оплати їхніх квитків на літак. Причиною, чому ніхто з гравців не має у колекції автентичні футболки збірної, є той факт, що два роки грали в одних і тих же, а, зійшовши з поля, здавали їх адміністраторам. Навчально-тренувальні збори та виїзди на спаринги оплачувалися сторонніми спонсорами.
У 1992 році Україна була запрошена взяти участь у 48-му Конгресі ФІФА який мав відбутися на початку липня у Цюриху. У запрошені зазначалося, що на цьому форумі зокрема має розглядатися питання щодо прийняття України та деяких інших новостворених країн у постійні члени Міжнародної федерації. Відповідні документи вже вивчені у штаб-квартирі ФІФА та схвалені з незначними зауваженнями щодо чотирьох пунктів.
Дещо пізніше надійшло персональне запрошення Віктору Баннікову на участь у надзвичайному засіданні виконкому УЄФА спільно з комітетом з проведення Континентальних турнірів. Йшлося про надання нашій країні можливості вже наступного сезону виставити по одній команді в кожному з єврокубків за умови дотримання умов, що висуваються Європейським союзом — створення власної ліги, наявності відповідної інфраструктури для проведення матчів такого рівня, забезпечення безпеки під час їх проведення.
Президент ФФУ запропонував Міжнародній федерації не надавати Росії прав автоматично успадкувати місце збірної СНД у відбірному циклі чемпіонату світу 1994 року, а провести додатковий турнір між національними командами колишніх республік Союзу за місце у вже сформованій при жеребкуванні 8 грудня 1991 року 5-й кваліфікаційній групі. Цю пропозицію підтримали Грузія та Вірменія, але у росіян вона викликала вкрай негативну реакцію. Генеральний секретар РФС Володимир Радіонов, наприклад, звинуватив українську федерацію в інтригантстві та розцінив ідею такого турніру як юридично необґрунтовану спробу «бігти попереду паровоза». При цьому сусіди були певні, що права колишньої союзної федерації мають перейти саме до них. У результаті так і сталося, хоча до останнього моменту, а саме до засідання виконкому ФІФА у Стокгольмі та самого конгресу, Віктор Банніков намагався наполягти на своєму.
17 червня 1993 року у Женеві відбувся сьомий Конгрес Європейського Союзу футбольних асоціацій (УЄФА). На ньому розглядалося питання щодо прийому до УЄФА нових членів. Постанова гласила: «Прийняти до членів УЄФА такі федерації, які мають статус тимчасових членів: Вірменію, Грузію, Хорватію, Росію, Словенію, Україну, Білорусь, Чехію та Словаччину». Так тимчасовий статус, набутий у липні 1992 року, Україна змінила на постійний, ставши повноправним членом європейської футбольної родини.
Восени 1993 року об'єднання «Народний спорт та здоров'я» на чолі з директором Віктором Коцюбою разом з науково-виробничою фірмою «Геотон» (президент — Дмитро Злобенко) допомогли федерації організувати турне по США, де збірна України провела 3 матчі, 2 з яких з майбутніми господарями кубку світу 1994.
5 січня 1995 року на засіданні виконкому ФФУ було затверджено кандидатуру чергового наставника, ним став Анатолій Коньков. Пізніше у Києві відбулася друга звітно-виборча конференція ФФУ, на якій за явної переваги у голосах над Геннадієм Лісенчуком — своїм єдиним конкурентом — посаду президента зберіг Віктор Банніков. Його заступником було обрано Анатолія Біденка. А ось Євген Котельников пост віцепрезидента втратив. Натомість у федерації з'явилася нова штатна одиниця генерального секретаря, яку зайняв Микола Черниш. Було також сформовано 17 комітетів, затверджено Асоціацію футбольних арбітрів, інститут регіональних віцепрезидентів.
11 травня 1995 року до Києва прибув у відпустку Валерій Лобановський, від нього очікували завершення його переговорів із президентом ФК «Динамо» (Київ) Григорієм Суркісом, які почалися взимку. Однак 20 травня інформації щодо подальших планів Лобановського оголошено не надійшло.