Асен Красновський (; 9 вересня 1891, Пазарджик — невідомо) — болгарський офіцер артилерії, генерал-лейтенант.
Біографія
Народився 9 вересня 1891 в місті Пазарджик, Болгарія. У 1913 отримав звання підпоручника, а 2 серпня 1915 звання лейтенанта.
Під час Першої світової війни (1915–1918) служив командиром батареї, 18 вересня 1917 був підвищений до звання капітана.
6 травня 1924 отримав чин майора, а 6 травня 1928 — підполковник. У 1929 був направлений на службу до Державної військової фабрики. в 1931 закінчив технічне училище в Берліні і спеціальний курс для артилерійських офіцерів в Німеччині. З 1932 служить в артилерійській інспекції, а з 1933 був інженером артилерії. 6 травня 1935 отримав звання полковника, в тому ж році він був призначений керівником секції в технічному відділі штабу армії. З 1938 був заступником начальника Державної військової фабрики. У 1938 був призначений головою Державної військової фабрики в Сопоті.
У 1941 був підвищений до генерал-майора, а з 1942 був начальником Державної військової фабрики в Казанлаці. У 1943 був призначений тимчасовим начальником відділу постачання та технічного обслуговування, а з 1944 — начальником штабу. У 1944 був призначений на найвищу артилерійську посаду — начальник артилерії, яку займав до 14 вересня 1944, в тому ж році був звільнений зі служби.
Сім'я
Генерал-лейтенант Асен Красновський був сином капітана Петара Красновського і молодший братом капітана Івана Красновського і підпоручник Георгі Красновського.
Нагороди Орден «За хоробрість» IV ступеню (1918) Медаль «За бойові відзнаки та заслуги у війні» (1918)
Військові звання Підпоручник (1913) Лейтенант (2 серпня 1915 р.) Капітан (18 вересня 1917) Майор (6 травня 1924) Підполковник (6 травня 1928) Полковник (6 травня 1935) Генерал-майор (1941) Генерал-лейтенант (6 травня 1944)
Освіта Вище технічне училище в Берліні (1931) Спеціалізований курс для артилерійських офіцерів у Німеччині (1931)
Джерела Руменин, Румен. Офицерският корпус в България 1878—1944 г.. Т. 3 и 4. София, Издателство на Министерството на отбраната «Св. Георги Победоносец», 1996. с. 141.