Моногенізм (грецьк. monos + genos - рід, походження) — антропологічне вчення, за яким усі сучасні раси походять від спільних предків і є кровно спорідненими.

Основні положення моногенізму виклав англійський учений Джеймс Прічард у своїх п'ятитомних «Дослідженнях» (1836—1851). Він вказав, що людські раси за своїми фізичними й фізіологічними ознаками варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду. Люди, незалежно від кольору шкіри, слабують на однакові хвороби. При змішані раси дають цілком життєздатне й плодюче потомство.

На позиціях моногенізму стоїть більшість сучасних вчених. Є невід'ємною частиною ранніх концепцій етнології.

У Авраамічних релігіях Віра в те, що все людство походить від одного спільного предка — Адама, є центральною для традиційного юдаїзму, християнства та ісламу. Християнський моногенізм відіграв важливу роль у становленні афроамериканської літератури про расу, яка аж до часів Мартіна Делані та його праці «Principia of Ethnology» (1879) була пов'язана радше з теологією, ніж із наукою.

Скриптуральна (біблійна) етнологія — це термін, який застосовують до дискусій та досліджень біблійних текстів, що стосуються як життя перших патріархів, так і міграції народів після Всесвітнього потопу, з метою пояснення різноманітності етносів світу. Моногенізм як теорія, заснована на Біблії, вимагав як цілісності самих священних наративів, так і повноти їхньої пояснювальної сили.

Ці давні дебати суттєво загострилися з появою скептичних заяв прибічників полігенізму. Коли Луї Агассіс у 1847 році виклав свої полігеністські погляди, їм на біблійних підставах протиставилися Джон Бахман, а також Томас Сміт у своїй праці «Єдність людських рас» (Unity of the Human Races). У цих обговореннях також брав участь Делані, а Джордж Вашингтон Вільямс захищав моногенез як відправну точку для своєї новаторської праці з історії афроамериканців.

Екологічний моногенізм Екологічний моногенізм (Environmentalist monogenism) описує теорію, поширену, зокрема, у першій половині XIX століття, згідно з якою людство мало єдине походження, але подальша міграція груп людей піддала їх впливу різних умов навколишнього середовища.

Екологізм у цьому сенсі зустрічався у працях Семюела Стенхоупа Сміта. Теорія стверджувала, що видимі відмінності, такі як колір шкіри людини, є продуктами історії. Одним із прибічників такого підходу до моногенізму був Джеймс Коулз Прічард. Цей підхід обговорювався в контексті тогочасних знань з історичної лінгвістики.

Прічард помер у 1848 році; у 1850 році Роберт Нокс опублікував свою працю «Раси людей» (The Races of Men), де обстоював теорію про внутрішні фізичні та ментальні характеристики рас. Ця робота справила значний вплив на антиекологічні та полігеністські аргументи щодо рас і походження людства. У своїй праці «Вплив обставин на фізичну людину» (The Effect of Circumstances upon the Physical Man, 1854) Фредерік Дуглас виступив на захист екологічного моногенізму, наслідуючи Прічарда, Бахмана та Роберта Гордона Летама, а також продовжуючи традицію Госії Істона та Джеймса Макк'юна Сміта. Для Дугласа моногенез був тісно пов'язаний з егалітаризмом та його політикою захисту прав і людяності чорношкірого населення.

Критика моногенізму у Франції У Франції 1850-х років моногенізм вважався застарілою та немодною точкою зору. Полігенізм користувався широкою підтримкою серед лікарів, антропологів, таксономістів та зоологів, тоді як релігійні та біблійні асоціації моногенізму трактувалися в наукових колах як аргумент проти нього. Поль Топінар, один із піонерів фізичної антропології, пов'язував моногенізм із відсталістю та обмеженістю інтелектуальних горизонтів. Основним і найвпливовішим французьким голосом на захист моногенізму в цей період залишався Жан Луї Арман де Картфаж де Брео. Згодом ця дискусія міцно увійшла в контекст ширших дебатів навколо свободи думки (вільнодумства).

Дискусії середини століття у Великій Британії Близько 1850 року полігенізм став висхідним інтелектуальним трендом. З іншого боку, моногенізм усе ще зберігав міцну підтримку в наукових товариствах Лондона. Лондонське етнологічне товариство (The Ethnological Society of London) спиралося на моногеністську традицію Томаса Ходжкіна та Джеймса Коулза Прічарда, яку продовжив Роберт Гордон Летам. Серед інших прибічників моногенізму з цього боку барикад були Вільям Бенджамін Карпентер, Чарлз Дарвін, Едвард Форбс, Генрі Голланд, Чарльз Лаєлл та Річард Оуен. Орієнтацію Етнологічного товариства згодом поставили під сумнів Джеймс Гант — полігеніст, який став секретарем у 1859 році, та Джон Кроуфорд, який обійняв посаду президента двома роками пізніше і вірив у існування великої кількості окремо створених расових груп.

Попри натиск прихильників полігенізму, моногенізм отримав друге дихання після визнання стародавності походження людини та майже одночасної публікації еволюційної теорії Дарвіна. Як тільки біблійні часові рамки у 6000 років були відкинуті, заперечення проти екологічного моногенізму послабшали, оскільки гіпотеза «єдності та міграції» для пояснення походження людського різноманіття тепер могла оперувати часовими проміжками у десятки тисяч років. А оскільки полігеністи (такі як Гант і Кроуфорд) виявилися затятими опонентами Дарвіна, моногенізм став частиною глобальніших дебатів навколо еволюції.

Біологія, видова єдність та людські різновиди Полігенізм у своїй біологічній формі стверджував, що різні раси відповідають різним біологічним видам. Відповідно, моногенізм підігрівав інтерес до біологічного твердження про «видову єдність», тобто теорію єдиного біологічного виду людства. Один із аргументів, який висували проти екологічного моногенізму, полягав у тому, що він спирався на ламаркістську гіпотезу про спадковість (наприклад, цей аргумент використовував Агассіс). Джеймс Лоуренс Кебелл стверджував, що посилання на Ламарка не мають жодного стосунку до визначення того, чи є видова єдність науковим фактом. Погляд Кебелла базувався на спільному походженні людства, яке з часом утворило «постійні різновиди» у формі рас.

У 1896 році Август Генрі Кін писав про:«[...] два припущення, які рішуче заперечуються багатьма етнологами: по-перше, що люди (Hominidæ) походять від одного спільного предка, по-друге, що їхні відмінності є порівняно незначними або недостатньо вираженими, щоб вважатися видовими».Ці припущення, на думку Кіна, виправдовували прирівнювання поняття раси до ботанічного концепту «різновиду» (variety). Свої власні погляди він описував як «неортодоксальний моногенез». При цьому моногенізм залишався цілком сумісним із расовою дискримінацією через аргументи про різну схильність тих чи інших груп до прийняття «цивілізації».

Взаємна фертильність та біологічна єдність Питання взаємної фертильності (здатності давати плідне потомство при схрещуванні) людських рас активно дебатувалося, причому до людського видоутворення застосовувалися аргументи, раніше висунуті Жоржем-Луї Леклерком, графом де Бюффоном. Критерій взаємної фертильності як доказ належності до одного людського виду не був загальноприйнятим; його, наприклад, відкидав Семюел Джордж Мортон.

Чарльз Дарвін вважав докази взаємної фертильності переконливими і такими, що підтверджують біологічну єдність людства. Він відкинув заяви Поля Брока щодо безплідності союзів між європейськими поселенцями та корінними австралійцями, спираючись на дані Джона Бахмана про фертильність мулатів (людей змішаної раси). З іншого боку, теорія Дарвіна допускала ідею «різновидів людини»: вона не була ні суто моногеністською (у колишньому розумінні цього терміна), ні полігеністською.

Сучасні наукові погляди У сучасну епоху наукове співтовариство одностайно підтримує моногенізм завдяки генетичним та антропологічним доказам, які чітко вказують на те, що анатомічно сучасні люди мають спільне еволюційне походження з Африки.

Див. також Полігенізм Походження людини Теорія африканського походження людини Креаціонізм

Примітки

Джерела Сегеда Сергій Антропологія : Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с. — С.18 ISBN 966-06-0165-4. Hans Kung (Translated by John Bowden), The Beginning of All Things: Science and Religion, 2008, Wm. B. Eerdmans Publishing, ISBN 0802863590, 9780802863591 МОНОГЕНИЗМ и ПОЛИГЕНИЗМ

Література Нестурх М. Ф. Происхождение человека, 2 изд. — М., 1970. Рогинский Я. Я., Левин М. Г. Антропология. — М., 1963.